НАЛЕЖИТЬ ВІЧНОСТІ…

/Files/images/foto_rayonna_bbloteka/Дудка_Йосип_Михайлович.jpg

До 100 –річчя з дня народження Й.М.Дудки

Народу син – я буду з ним,
Йому служу, йому корюся,
Повік живу чуттям одним.
Одним богам із ним молюся,
Бо лиш одна Вкраїна – мати,
Де хвилі неба голубі,
Для неї жити і страждати.
За неї вмерти в боротьбі!
Й. Дудка
Ромни 2015
Належить вічності… : до 100-річчя від дня народження Й.М. Дудки бібліографічний покажчик / Роменська районна бібліотека ; уклад. Н.О.Кубатко . – Ромни, 2015 .
Бібліографічний покажчик „ Належить вічності… ” підготовлений до 100-річчя від дня народження Й.М.Дудки , про життя і творчість видатного поета, вчителя, нашого земляка.

Матеріал розташований в алфавіті авторів та назв книг, статей з періодичних видань.

Покажчик розрахований на бібліотечних працівників району, краєзнавців, місцевих поетів, вчителів, студентів, учнів загальноосвітніх шкіл, а також для всіх, хто цікавиться українською сучасною літературою.

Відповідальний за випуск : директор Роменської

районної бібліотеки

Рибачок Н.Е.

Матеріал підготувала : Кубатко Н. О.

Комп’ютерний набір : Кубатко Н .О.

НАША АДРЕСА :
42000, м. Ромни тел. 3-24-77
вул. Гетьмана Мазепи, 51 Роменська районна
бібліотека

Шановні читачі !

До вашої уваги бібліографічний покажчик «Належить вічності…» : до 100-річчя від дня народження Й.М. Дудки. В пропонованому покажчику подається матеріал про життя і творчість поета, вчителя, нашого земляка.

Життєві і творчі дороги вчителя за фахом, поета за покликанням Йосипа Дудки щедро усіяні колючим терном. Як увесь український народ сповна пережив гіркі наслідки : голодомори, сталінські репресії, пізніше – облудливий морок брежнєвського застою…

20 років довгого мовчання. Пізніше реабілітація. Друкування на шпальтах газет, журналів.

Пропонований покажчик, це ще один суттєвий крок у залученні поета Йосипа Дудки до краєзнавчого літературного процесу.

Читачі познайомляться з цікавими фактами із життя поета, з ненадрукованими віршами та його знайомствами з відомими українськими письменниками. Поринемо у світ творчості учителя-поета Й.М.Дудки, де заповітно звучать його слова : « Невідомо, чого ми будемо варті, але не вмирати, а працювати треба. Для народу, для його культури.»

Йосип Михайлович Дудка народився 15 листопада 1915 року на хуторі Широкий Яр біля села Вощилиха Роменського району Сумської області в родині селянина-бідняка Дудки.

Батьки Михайло й Килина передали синочкові у спадок казкове прізвище, аби оспівував правду життя, і подарували біблійне ім’я Йосип, аби відшукав свою Марію. А ще край гори на узліссі, побіля самісінького берега річки Сули, полишили біляву хату, вкриту лепехою. У тій хаті виростав, малим любив сидіти на призьбі,вимальованій мамою червоною глиною. Найменший у багатодітній родині, ріс без догляду й ласки дорослих. Але натуру виплекав не рабську. Цьому посприяли мудрі настанови діда Якова Привоя, який навчив п’ятирічного читати й писати, лічити й малювати, приохотив до книги й пізнання минувшини. Уроки діда Привоя брав разом із другом усього життя – Леонідом Пархомовичем – Леонідом Полтавою – майбутнім знаним поетом української діаспори. Коли Йосипа віддали до школи у Вовківці, улюбленим учителем став літератор Микола Христовий. Глибоке знання літератури від нього, на все життя запам’ятав вірші Грицька Чупринки, Івана Багряного, Богдана Лепкого…

Після закінчення Вовківської семирічки навчався в Недригайлівському вечірньому робітфаці, закінчив школу колгоспної молоді при Роменському сільськогосподарському технікумі. Відвідував технікумівський літературний гурток Івана Павловича Галюна, тут познайомився із майбутнім поетом Олексою Ющенком. Боляче пережив 1933 року трагічну смерть Миколи Хвильового.

У 1934 році вступив до Ніжинського державного педінституту ім. М.Гоголя на факультет української мови та літератури. Одночасно навчався і працював, заробляючи гроші на прожиття (розвантажував вночі вагони, тоді й зір собі зіпсував бертолетовою сіллю). Потім, щоб запобігти виключення із вузу на підставі захоплення українською минувшиною, мовою, піснями, був переведений на відділення російської мови. Два місяці перебував під арештом через націоналістичні висловлювання та перехоплений лист братові Микиті, де згадувалися імена М.Хвильового і М.Скрипника. То був час масових звинувачень, коли заарештували професора Яненка, Миколу Сайка, Риндича.

30 червня 1938 року Й. Дудка отримав диплом ІІ ступеня і залишився працювати у Ніжині, став викладачем російської літератури бібліотечного технікуму. Там працював до 30 серпня 1940 року.

Батьки кликали додому на Роменщину. Повернувся і став учителем російської мови Бобрицької середньої школи. Та недовго довелось учителювати. Почалася Велика Вітчизняна війна. Братів Дудок : Михайла і Йосипа готували для підпільної роботи в час війни. Для підкріплення і підсилення зв’язку висадили в Широкий Яр десант парашутистів. Та якийсь підлий зрадник видав патріотів. Захопили парашутистів і стратили ( лише один вижив), Дудку Михайла з товаришами розстріляли, Дудку Йосипа та друзів довго катували в роменській тюрмі, а потім відправили в фашистську неволю. Три роки в глибинах Вестфальських шахт довбав вугілля № 42-17. Йосип Дудка жив у промерзлих бараках і їв мерзлу брюкву. Раз був засипаний обвалом шахти, двічі – в час бомбардування. «Назавжди пам’ятний день повернення з мертвих : засипаний цеглою і землею від стін «Брухштрассе» на глибині більше метра. Мертвий відкопаний братами Забавськими з Білорусі. Яка легка і прекрасна смерть! 23.ІІІ..45.» Це сторінка його щоденника, який намагався вести всупереч нелюдським мукам.

Світлим променем у темряві жахіть стала для Дудки зустріч у Німеччині із другом Леонідом Пархомовичем, той посприяв навіть видруку його творів в українському журналі «Дозвілля», що виходив у Німеччині. Після закінчення війни, з вересня 1945 року працював писарем у таборі 369 перевірочно-фільтраційного пункту НКВД СРСР у м.Бург. І лише в жовтні 1945 року повернувся на Україну.

А вдома – батько помер, старенька хата похилилась, розвалюється. Власне сімейне життя не складається. Скрізь руїни, скрізь потрібні чоловічі руки. Певний час працював у колгоспі. Треба було орати і сіяти, ростити хліб. Уже й учителем Вовківської школи 1946 року став працювати, та все одно лишався колгоспником: ремонтував будівлі, косив сіно й пшеницю ( за кожним косарем ішла одна в’язальниця снопів, а за Йосипом Михайловичем – дві, бо одна не встигала).

Зрештою якось життя налагоджувалось. І Марію свою зустрів, одружився. Мають уже й Надію – надію на краще майбуття. Човен Дудки додає весняні повені. Жити допомагає краса природи й улюблена робота. І вірші – його « сині птахи» щастя. Пише, друкується. З’являються публікації в збірках « Голоси молодих». « Перший заспів», квартальниках « поезія», в журналах « Вітчизна», «Україна», «Прапор», «Жовтень», «Дніпро», « Радянська жінка», в газетах «Літературна Україна», «молодь України», « Радянська освіта», «Сільські вісті», обласних районній. Навіть у Торонто ( Канада) 1968 року в антології поезії «Слово і зброя» її упорядник Леонід Полтава вмістив два вірші часів війни свого друга Йосипа Дудки. Якась канадська газета передрукувала з «Радянської освіти» вірші « Біля картини».

Помітив і благословив його – у колективному збірнику « Слово молодих» (1955) – ще Максим Рильський. В середині шістдесятих був підготовлений до друку і рукопис поетичної збірки талановитого автора. Але знайшовся «хтось», написав 1972р. про те, що Йосип Михайлович пропагує українське слово, українську пісню. Дудку звинуватили у націоналізмі. В газеті «Освіта» з’явився його вірш «Лист султанові», який пізніше передрукувала закордонна газета . Як наслідок – звинувачення у зв’язках із закордоном. І знову переслідування, конфіскація домашньої бібліотеки.

Після вимушеної перерви Й.Дудці все-таки дали роботу в іншій школі – Вощилиській. Але доступу до газет і журналів учитель з майже п’ятдесятирічним стажем довго ще не мав. Хоч писав не тільки вірші та новели, а й рецензії, статті, в яких ділився неабияким педагогічним досвідом, відгукувався на пекучі проблеми нашого сьогодення. « То гірше каторги», - як сказав одного разу Йосип Михайлович. « Повторився для мене 1937 рік». Приречений на мовчання, вистояв, не писав ні «покаянних», ні «окаянних» речей, ні на кого не тикав пальцем… А ті, що мене ганьбили, сидять при портфелях і « перебудовуються» при перебудові». Боляче, бо « це трагедія життя, що не склалося, трагедія нереалізованої людської сутності» ( із листа Йосипа Дудки 1989 року редакції журналу « Україна»).

За двадцять років – жодного друкованого слова. Лише незадовго до смерті він мав можливість знову друкуватися – від місцевої преси до республіканської. «Дуже повільно починаю воскресати « на крутосхилі сивих літ…» Добірку віршів дав журнал «Дніпро», видрукувані статті в «Молоді України», «Радянській освіті», «Сільських Вістях», «Вітчизні». До видавництва « Радянський письменник» 1989 року знову подав рукопис збірки, мав позитивні відгуки письменників.

Збірка його щирих, чесних і по-справжньому мужніх віршів – «Собори душ» - вийшла посмертно у 1993 році, як доказ незнищенності духу нашого народу. У 2010 році вийшла збірка «Дерево правди народу», у 2013 році

« Поклик дороги». Так і не побачив за життя жодної своєї книжечки віршів.

Й.Дудка прожив багатотрудні 75 літ. Помер 22 листопада 1990 року. В архіві митця залишилися також оригінальні оповідання та притчі. Він був палким захисником рідної природи і мови. Казкове володіння красою із лісовими озерцями синьоцвіту пролісків і чистоводдям Сули зі срібними ліліями було його життєвим прихистком.

Роки вчителювання були плідними, принесли багато вдячних вихованців: десь у Рівному працює радіожурналістом Олександр Оврамець, у далекому Кузбасі член Спілки письменників Росії Микола Ничик, у Герасимівці – поетеса Ніна Коряченко, У Сумах - журналіст Володимир Салій…

Дудчин чарівний край манив природою, теплом спілкування із людиною феноменальної пам’яті і широкої ерудиції.

Схвальні слова про поетичні спроби Йосипа Дудки свого часу сказали Михайло Стельмах і Максим Рильський. А Олександр Підсуха, Олександр Шугай, Дмитро Білоус, Микола Іщенко, Василь Большак ( редактор журналу « Україна»), Олекса Ющенко сприяли тому, щоб твори учителя-поета побачили світ. Відчував Йосип Дудка підтримку великого знавця слова Бориса Антоненка-Давидовича, не раз зустрічався з ним. Поет-байкар Павло Ключина, письменник Микола Бажанов часто-густо зустрічалися з ним, писали листи. Також знайомий був з Платоном Майбородою,Олександром Шугаєм, Миколою Даньком,Іваном Вирганом, Анатолієм Косматенком, Наталією Околітенко, Володимиром Затуливітром, Миколою Гриценком, Олексієм Столбіним, Дмитром Чередниченком, Володимиром Коломійцем, Костем Гордієнком, які написали багато відгуків про творчість поета. Щира дружба єднала Дудку з письменниками Петром Ротачем, Данилом Кулиняком.

На його слова молдавський композитор Валеріан Стратуца написав

« Пісню срібної лілії». А наступну – « Сині птиці». У путі його завжди підтримували сині птахи-вірші. «І піду, померши, голубими снами. Чесне все довершать ті, що йдуть за нами.»

ТВОРИ

Дудка, Й.М. Вірші / Й. Дудка // Слобожанщина. – Суми, 1992. – С. 81-84.

Дудка, Й. Вірші / Й. Дудка // Пелюстки Ромен-цвіту : збірка творів місцевих авторів. – Ромни, 1993. – С. 63-66.

Дудка Й.М. Дерево правди народу. Вибране. - Чернігів: видавець В.М.Лозовий. 2010 .- 104с.

Дудка, Й. Криниці ждуть. Недописані рядки та ін. [Текст] / Й. Дудка // Вісті Роменщини. – 2005. – 12 листопада.

Дудка Й.М. Поклик дороги. Поезія, проза / Й.М.Дудка .- К.: ТОВ ВПЦ « Літопис – ХХ», 2013 .- 244с.

Дудка Й.М. Собори душ: Поезії / переднє слово О.В.Шугая .- К.: Укр. письменник, 1993 .- 111с.

Собори душ : (Вірші) // Пам'ять століть .-2001 .-№ 3 .- С.142-147.

Йосип Дудка. Вірші // Земляки : Альманах Сумського земляцтва : Собор .- Суми, 2005 .-С.220-223

Йосип Дудка. Вірші // Пелюстки Ромен-цвіту ( збірка творів місцевих авторів).- Ромен : видання товариства « Просвіта», 1993 .-С.63-66

ПРО НЬОГО :

Живу – і серцем воскресаю: до 95-річчя від дня народження відомого українського поета, нашого земляка Йосипа Михайловича Дудки. Біобібліографічний нарис .- Суми, 2010.- С.3-18

Кубах, А. Дудка – поет і вчитель [Текст] / А. Кубах // Вісті Роменщини. – 2009. – 23 грудня. – С.3.

Кулиняк, Д. Срібна лілея Йосипа Дудки [Текст] / Д. Кулиняк // Вісті Роменщини. – 1991. – 14 грудня.

Лобода, О. “Рихтує осінь акварелі...” [Текст] / О. Лобода // Вісті Роменщини. – 2005. – 12 листопада.

Марченко, О. Живу і серцем воскресаю [Текст] / О. Марченко // Вісті Роменщини. – 1999. – 20 січня. – С. 3.

Марченко О. Живу – і серцем воскресаю ! //Вісті Роменщини .- 1999 .- 20 січ. – С. 3; Діалог .- 1998 .- 20 листопада

Сумщина в іменах : Енц..довідник . - Суми, 2003 .- С.141.

Шугай О. «Печаллю радість розбуди…» // Пам'ять століть .- 2001 .- № 3 .- С. 141-142; Вісті Роменщини .- 1991 .-18 травня

Ющенко, О. Широкий Яр [Текст] : вірш / О. Ющенко // Ющенко О. Нев’янучий Ромен-цвіт. – К., 2008. – С. 58 - 60.

Йосип Дудка

Із недрукованого
Родовід

Цупко в чепіги впинався мій дід,

батько любив і сопілку, й роботу.

Древо не древнє, а все ж – родовід,

хрещений в купелі пісні і поту.

Прадід мій, кажуть, химерник й чаклун,

був у Гаркуші «бідарик-дударик».

Може, це байка із давніх відлунь,

Може, і так воно:

Дудка ж недаром!..

Тільки…

Що слави позичений звук?

Предок, ось бачте, трудяга і витязь!..

Сам ти спитай себе: -Зможе твій внук

з часом тобою гордитись?

***

По чому пізнаєш роменця?..

Як в полі зелене стебельце,

я ріс землелюбом, самітником був.

Ніколи не був я роменцем,

бо вже і стежину до міста забув.

Та все ж, коли смуток, буває, настане,

озветься щось давнє, заснуть не дає.

І раптом згадаю роменські каштани,

і серце відчує: це місто - моє!..

Є голос у птаха. Є звук у весельця,

що ніби струною в Сулі виграє…

По чому ж пізнаєш роменця,

де зору примітне і сутнє, своє?..

Я знаю: є праця…І успіх є нині,

хоча і не творим незнаних чудес.

Пізнаєш роменця по світлій гардині,

пізнаєш в робочій сім’ї АТС…

Котилися ж роки. Шалено і круто

спадали дороги, де часу пітьма.

Про герб наш роменський давно вже забуто,

про славу фортеці – і згадки нема!..

І древнєє місто над срібленим плесом

у чергах тупцює,ганяючи мух.

А мода і шинка, питво і колеса

нам світ заслонили, зігнули наш дух.

Хто став чинодралом, хто нижче – завгаром,

уміє хапнути, що зручно лежить.

І дивиться строго Тарас над бульваром

на правнуків Січі, уміючих жить!..

Спілкуємось трохи, як платимо внески,

братаємось рідко (де пиво та квас!)

Оглянем з балконів безпуття роменське,

як дим не застеле і сонце, і нас.

А все ж не заснула робоча в нас жила,

ще й пісню згадаєм - не щезла, як дим.

Та мова Посулля, співуча і мила,

скалічена суржем потворно-смішним.

По чому ж пізнаєш роменця?

По добрих манерах, по слову його?..

Чи тільки по тому, що всі ми до серця,

згубили дорогу до серця свого?!

***
Центральна

Глухі кабінети, контори, їдальня…

Для всіх туалети і більші, й малі.

Стоїть, як фортеця, садиба центральна,

центральна пухлина в торбешнім селі!..

Тут все будували…

З комфортом – хоч трісни,

бо це ж не задвірки, що маєм навкруж.

І модні, розкішні,й просиджені крісла,

що з культівських років

стоять - і не руш!..

Керуючих рясно, як дощ їх накрапав.

А діло вам треба – попробуй знайти!..

Укріплені міцно чини - перодряпи,

як в сволоці давнім гайками болти.

Метнути б чиновне

з пропахчених келій -

на поле, де землю розбуджуй і сій…

а хто стерегтиме протухлі портфелі,

порожні рахунки вмираючих сіл?..

Вмираючі села! Як пошесть глобальна.

Чи скажемо правду – до краю, до дна?..

Їх силу ковтнула садиба центральна

й ковтає нахабно щороку, щодня.

***

Над рікою, де трави…

Над рікою, де трави зелені,

ліг спочити пілот біля кленів.

І заснув. А бої там шалені

все толочили трави зелені.

Сняться очі йому волошкові

над рікою, де трави шовкові.

Сняться крила і поле в обнові,

любі очі, ясні, волошкові…

Мчать літа, наче бистрі олені.

Осінь зорі розвісить на клені…

І завжди не змовкає робота…

Лиш ніщо не розбудить пілота

над рікою, де трави зелені.

***

Життя основа

Коли запахне хлібом в літі

прижухлий колос на порі,

ми не йдемо косить бісквіти,

чи паляниці й сухарі.

І до снопів не ліпим слова:

гливтяк чи книги. Коси, скорі’ б!...

Адже це – хліб, життя основа,

Хоч як назви, а милий хліб.

Коли ж дитині перша днина

відкриє сонця первоцвіт,

радіють всі, бо це - людина

рушає в путь на много літ.

Та підросте маля, і люди

придивляться: кому ти брат…

І скажуть мо’ з чуттям осуди:

- Ні, не людина. Бюрократ!..

І вже не збавлять ані грама,

і не простять ніяких хиб.

За черствість звуть і сухарями,

але сухар такий – не хліб…

***

Будуть весни, будуть роси,

буде кликати Сула,

шум ланів буйноколосих,

ніжна пісня, що у просинь

лине з гаю край села.

І як старість оком кине,

я скажу їй: - Ой, зажди!..

На черемховій стежині

забарюся назавжди.

***
Мудрість Діогена

У сонячну днину він свічку світив.

Питали: - Навіщо у сонячну днину?..

А він видивлявся. Як пісні мотив,

звучало: - Людину шукаю, людину!..

О мудрий! Це правда - людина не скрізь:

і вовка зустрінеш, і горе-папушу…

І гірко буває до болю і сліз,

як світ приховає споріднену душу.

А все ж, Діогене,у дні самоти

чи в колі гучному – спинись на хвилину.

І свічку до себе, чоло освіти:

в собі чи знаходиш порядну людину?..

***
Порада

Мій друже хороший!..

Даремно нервуєш.

І все своє горе на когось кладеш.

Розбитої чаші докупи не стулиш,

а ниткою стягнеш – не буде, як перш.

І доки у гніві – добра не почуєш

і чесного слова повік не збагнеш!..

Відключим фонтани. І знайдем причину.

-Дивися у корінь! – хтось мудрий казав.

А може,всміхнутись обом для почину?

І буря ущухне, обійде гроза…

Було ж і хороше (себе не обдуриш!)

Про зорі, про місяць забули ми теж…

Розбитої чаші докупи не стулиш,

а ниткою стягнеш – не буде, як перш.

***
Олексі Ющенку

Ох, терпіть мені муку лютую!..

Не пробачить ні Бог, ані ти.

А тим паче – у пеклі чорти…

І гріхів я повік не спокутую

за невчасні, химерні листи.

Колобродять слова - кози дрочені.

Замани на папір, на припон!..

А вони тільки шмиг! На забочини.

Може б слово – бичем?.. Але злочину

не помилує пісні закон.

Що листи?.. Коли світ наш ракетами

колихають… Мій друже, прости!..

Кожна мисль, кожне слово поетове –

То до серця народу листи.

08.02.87
***
Сула

Не забув я тебе, не забув,

хоч бував у світах і не близько!..

Ти ж для мене колись колисала вербу,

що малому прийшлась на колиску.

Будь прозора, як скло, і щаслива до дна,

щоб рясніла красою за милю.

Ти із тисячі тисяч у світі одна

аж до серця дохлюпуєш хвилю.

Ти із давна добром проросла,

бережечки розкрила зелені...

Біля тебе стою, синьозора Сула,

як провинне дитя біля нені.

Коли Ігор ішов у далекий похід,

тут гуляли і дрофи, й косулі.

Лебедями ряснів молодий небозвід,

що летіли сюди, на Посулля...

До Дніпра, до Дніпра твої хвилі дзвінкі!

І була ти славетною зроду.

Древні скіфи отут хоронили батьків,

щоб і мертві дивились на воду.

За тобою віки. Далина, далина!..

Дикі коні летять по ковилі.

Ти із тисячі тисяч у світі одна

аж до серця дохлюпуєш хвилю.

***
Із юнацького циклу

Дай мне руку твою на прощанье,

крылья ветра нам путь заметут.

Не скажу я тебе «до свиданья»,

не склонюсь головою на грудь…

Мы чужие, чужие навеки,

и я плачу росой на лугу,

потому что огонь человека

в своем сердце убить не могу!

Точно радостей быть мне не может,

Так далек и чужой я для них…

Почему же ты всех мне дороже

И роднее и ближе других?

Я сказал бы тебе «дорогая»,

только сердцу больнее в груди,

будто жизнью моею играя,

кто-то камнем мне стал на пути.

Дай же руку твою на прощанье,

не скажу «не грусти, не скучай»…

Я хотел бы сказать «до свиданья» -

только сердце рыдает: «прощай!»

****
А. П-ской

И за тебя, и за другую,

Останься,боль, в груди моей.

Тебя я мысленно целую,

Мечтаю вечно лишь о ней.

О, нет! О,нет… Пускай грозою

шумит, клокочет океан –

твои глаза горят мне бирюзою

среди равнин, среди полян.

И. может быть, больного сердца

когда-нибудь заглохнет боль,

с душой холодного карельца

я выйду в мир босой и гол.

Пойду проселочной дорогой,

свободой нежною дыша,

но будет сумрачной и строгой

тобой наполнена душа.

И только ты, а не другая

в больной израненной груди,

моя мечта обманчиво- святая,

мой ясный огник впереди!

***
А.П-ской

На волнах канала

Мне не надо ни клятв, ни признаний,

пока грудь горячей кумача…

Знал я девушку дальней Кубани,

а другую – тебя повстречал.

Полюбил, почему – я не знаю…

Скажешь ты: дуралей, остолоп…

Только я бы все радости рая

подарил за волос твоих сноп.

Вспомни волны и берег канала,

и песок, и громады камней.

Не меня ты ждала и ласкала,

улыбалась и пела не мне.

И я счастлив теперь, как калека,

и богатый, как мертвый монах,

потому что оставил навеки

свое сердце я там, на волнах.

***
За крилатим і туга, і спрага

Й.М.Дудка пробував писати в різних жанрах. До слова ставився вимогливо, відповідально, не поспішав надсилати до редакцій недовершені рядки. Багато писав публіцистики, роздумуючи над соціальними та педагогічними проблемами. Упорядковував рукописи, доповнював, змінював, правив написане.

Загубилися в Харківському видавництві твори для дітей “Зозулині черевички”. Ще не надрукована й “Парасолька” – збірочка віршів для малечі. Поволі відшукуються й інші поезії…

У архівах збереглися окремі новели та рукопис комедії “Рожеві світанки”, писаної у співавторстві з А.Воропаєм – журналістом, тоді редактором роменської районної газети. Уцілів план та окремі розділи великого твору, очевидно,роману “Сонце зі сходу”. Чудом зберігся “Сон на камені”, датований невільничими таборами 1944 року. Автор мріяв усе це видати окремою книжкою. Та мріям не судилося збутися…

Його твори сповнені щирості, щедрості душі, залюбленості в рідні простори. Усі вони виважені, негаласливі, але чисті й справжні.

Особлива риса поетики Дудки – мелодійність. Не випадково деякі вірші покладені композиторами на музику.

Пропонуємо читачам вибрані місця та уривки з незавершених задумів автора. Це видання виходить у ювілейний дудчинський рік. Учителеві-поетові в листопаді виповнилося б 95 років…

Страшне тавро нашої доби – дивитися й не бачити. Але справжній інтелект тягнеться до яблука пізнання, хоч і поціновуємо часто те, що втрачаємо. Відсутність німоти – це право, що виборюється. Справа нашої совісті, честі, спокути – повернути ім’я талановитого земляка українській культурі.

Сподіваємося, що в нинішній кризовій ситуації ми продемонструємо мудрість, готовність сплатити моральні борги затаврованим провісникам свободи й незалежності рідного краю, проявити громадянську свідомість і жертовність, щоб книги Дудки побачили світ і вдячні читачі мали змогу їх придбати.

Тамара Марченко.
Сон на камені

Це було один раз за життя й не повториться вдруге.

Плач сирен чергувався з напруженою тишею, а десь із вогких низин Голландії доносився глухий стогін команди. Над Рурськими шахтами висів чорний туман, і чорно було в наших душах, бо ніхто не знав, що буде завтра, а трирічна праця в підземеллі під насвистування нагая зробила нерви натягнутими струнами...

У шахті кожен звук має особливе значення, і все єство наше стає вразливим вухом, що живе звуками…

Пам’ятаю, десь у далекім штреку потріскували підпори, гуркотіли відбійні молотки, боязко плюскотіла вода, і в темряві шаруділи голодні щури. Наді мною висів темний і холодний морок, такий страшний і гнітючий, що хотілося битися головою об стіну, ламати руки, кликати на допомогу.

Лампа моя давно погасла, і думки плуталися в темряві, як мухи в павутинні, а вії заволікав густий туман. Я не знав ще ніколи такої втоми… Нарешті було байдуже все. І тоді прийшов він – сон на камені. Не на перинах під чаркою вина, не в оздобленій світлиці під звуки колискових пісень, а в темряві чотирьохсотметрової глибини, де тиснуть гази й чигає небезпека, вітання тобі, золотий соне на камені!..

Хто це засвітив світло?! Як багато-багато його, сонця! І воно розлилось усюди, пробилося промінням у саму душу, і груди попеліють від радості. Мені так приємно тут, бо стою я на шпилі, а переді мною голубіє безмежне море, і хвилі лижуть піщаний берег, кидають бризками на груди мої…

– Милий, хороший, чому так темно в долинах і не цвітуть квіти?

– Ти зі мною, ластівко, і немає іншого сонця! Тільки промінь кохання, тільки радості, братання!..

– Соколе, чому думка наша крилата, а ми безкрилі?..

– Ми понесемо радість у долини…О, яка радість жертвувати всім для рідних людей!.. Ти чуєш віщі струни?! І виростуть крила… Будуть… Будуть!..

Скільки квітів! Замріяні волошки цілуються з горошком кучерявим, голубий пролісок - із лісовою фіалкою, зацвітають озерні лілії , і пахуча орхідея розливає п’янкий дух… Десь ніби лебеді схвилювали озерний лепешняк, і вже звучить чарівна мелодія… А море… Та хіба це море?!..

Безмежні лани пшениці котять і грають вітровими хвилями…

– Мені так легко-легко, милий… Я чую крила…

І була вона, як неповторна мрія. Над головою небесна діадема і коси шовкові, голубими стрічками переплетені. А очі радісні, променисті, і брови, як крила ластівки…

І був я духом крилатим, що летів в обіймах кохання… Десь унизу пінилося глибоке таємниче море, а тут, у блакитних просторах неба, були зорі й була необмежена воля: буря не спинить швидких крил і думок моїх не опутають люди...

– Любий, кажуть, на землі було вбивство, і вбивала людина… Ти розумієш, як це страшно? Не просто смерть, звичайна, природна, як подих духу могутнього, а вбивство, кров…- цілі струмки, потоки, ріки червоної крові, від чого здригаються нерви й серце холоне від жаху…

- Хто ти, ненаглядна? Ти прийшла, як весна, як недосяжна мрія кохання і волі… Зникнеш ти - і засохне серце моє, буде довго битися, як птах із крилом переломленим, буде плакати сльозами гіркими, невтішними…

– Я прийшла до тебе й дарувала хвилини… Проснешся ти й не забудеш… та знай: це тільки сон, а пісня волі – за ріками крові… Бачиш шляхи?..

Я глянув у далечінь. Ішли люди стомлені, покалічені…По крутих горах, по долинах – лежали шляхи. Лежали шляхи, дороги, манівці.

– Хто ж їх перейде чистим, незабрудненим? Чиї руки будуть червоним не заплямовані?!.

… Це був тільки сон, ясноокий сон мого дитинства. І знову в штреку потріскували підпори, плюскотіла вода й шаруділи безсонні щурі. І висів той же холодний і гнітючий морок…

– О, прийди до мене знову, соне на камені!..

І раптом у темряві, у глухій далині, затремтіли вогники. Десь бігли, кричали шахтарі: – Обвал! У шостій ревої вибух газів, усіх привалило…

Я стояв непорушно, а тривожні вогники то зникали, то з’являлися знову…

Тільки в душі лишилися вони назавжди, і почуття це не повториться вдруге.

Із мороку підземелля, крізь товщу вікових намулів і темних лихоліть кличе моє серце! І хай зникли ті вогники, їх не загубить крилата думка: як зорі провідні, вони воскреснуть і засяють, щоб народилося сонце… І будемо душею ми співучі, як віщий сон на камені…

22. ХІІ. 1944.
Рурські шахти.

Коли один, далеко від людей,

душею я відпочиваю,

на лоні вільності сміюся і ридаю, –

я знаю - радість ця не перейде,

на суєту суєт її не проміняю.

Бо є в вітрах сердечні струни,

в блакиті трепет наших ран, –

я сам в природі вічно юний,

самотність – рідна сторона.

І буде вільності кружіння

в світах незнаних і в серцях –

то дикий сміх до остовпіння,

то плач і сльози без кінця…

28. ІІ.- 45.
Видіння фараона

Південне сонце уперто палило вулиці Цезаріону. Величне місто, збудоване за останні десять років, спочивало на розлогому березі моря, і на цей раз здавалося мертвим: ні одна людина не насмілювалася відкрити двері, щоб хоч на коротку хвилю опинитися під вогнем літнього сонцестояння. Тільки в царськім палаці Ірода тинялися сонні слуги та з Фараонської вежі доносився невиразний говір. Вежа була змурована на високій Стрімчастій скелі, у підніжжі якої стояв будинок варти. Уся варта царя іудейського складалась із римських гоплітів та трьох сторожових левів на вході до підвищення; бронзові леви були міцно приковані до литої брами своїми охвістями й назустріч кожному загрозливо виставляли пазурі, а на дутих гривах грали сріблясті переливи; голова середнього лева заквітчана золотою короною, у правій лапі цяцькована кулька– символ держави іудейської, у лівій – бойова піка. Це був царський лев. Сам Ірод уважно слідкував за виготовленням його фігури; підіймався він над самими ворітьми і, здавалося, ось-ось збирався зірватись із тоненьких ланцюжків, що підтримували важку гриву, і кинутися на необачну жертву, розтерзати її пазурами і випити ще теплу кров страшною пащекою, із якої виднілися міцні та гострі зуби.

– Ось він, цар царів земних! Зробить рух - і затремтить скеля, загарбає пазурами землю й поглине царство… Хіба і він, Ірод, не так із простого воїна силою і вмінням вибрався на вершини людської розкоші?.. Хіба і він не простягає вже своїх пазурів над світом? А все то дякувати Юлієві Цезарю: це він вінчав пса індумейського на царювання в Іудеї з усіма підпорядкованими їй володіннями. Тож за це Ірод і збудував у честь свого померлого вже покровителя ще не знаний за архітектурою Цезаріон.

За будинком варти височіла Фараонська вежа, як неймовірний витвір готики, вона підіймалася тонким шпилем у надхмар'я, під час штормів на морі похитувалася, як билина; здавалося, ще хвилина-друга – і вона зірветься в бурхливе море. Зелено-бурі хвилі підмивали Стрімчасту скелю, кипіли гнівною піною й кидали бризками аж до фараонських крісел. Фараонські ложі були підвісною терасою над самою безоднею, і хід до них починався від чолової стіни вежі; навколо все повите різноманітними квітами, диким виноградником і хмелем; клумби й грядочки зроблені на землі, наношеній сюди в мішках старанними рабами… Поруч росли рожеві лотоси й мініатюрні пальмочки… Платани й кактуси, жовта орхідея й чарівна біла лілія, гіацинти й запашні нарциси, пахучі фіалки і звичайна ружа. Між низькорослим жовтавим жасмином особливо виділялися великі та повні кани. Усе тут було дивовижне й чарівне, і неймовірне, як мішанина рослин, – від миртів і бальзаминів - аж до пахучого листу кануперу й польового горошку.

Ось тут, на Фараонській вежі, на м'яких софах відпочивали тепер троє. Перший був високий плечистий чолов'яга з гривою, як у лева, і широкою, але зовсім ще короткою рудою борідкою, – Ірод. Обличчя його відбивало натуру хижака: міцно стиснуті широкі вузлуваті щелепи, над якими розмістився продовгуватий горбатий ніс, кістляві гострі вуха світилися восковим блиском, а очі, великі й неспокійні, із червоними плямами на білках, нервово блукали, ніби очікуючи нової жертви…

Ірод у фараонській ложі сидів завжди в одіжі фараона єгипетського. Руки, ноги, навіть воскові кістляві вуха на цей раз були цяцьковані й квітчані, а на легкій вітровій опашні, що покривала кумачеву тогу й царські обладунки, були ніби індійські татуювання: вичорнені малюнки побід… За широкою софою на триніжку лежав блискучий, прикрашений дорогоцінним камінням, шишак, а на нім – золота фігурка- ідол, символ бога Озіріса…

Поруч, у правій ложі, за круглим золотим столиком сидів ще, здавалося, зовсім юнак - Октавіан Август. Зовнішність його не мала нічого бойового чи геройського, навпаки, згорблений чи сутулий, він нагадував зранене дерево, пошкоджене грозою. Прямий, трохи горбатий ніс нагадував Ірода, але безвусе позеленіле лице ніби покрилося темною тінню омертвіння, і тільки непомірно великий крутий лоб промовляв за себе: « Я – Октавіан, вершитель імперії Римської»…

…На відміну від Ірода, молодий римлянин був майже лисий, якщо не брати до уваги короткого, але на диво кучерявого волосся, по боках блискучого, ніби вилитого з олова, лоба. І тільки очі, важкі й колючі, світилися зеленими вогниками.

У їхньому блискові було щось таке, чого не витримував ніхто з живих; і кожен, зустрівшись із поглядом Октавіана, хутчій вибачливо відвертався вбік. Юний імператор, очевидно, почував це, і тоді очі його ще більше іскрилися зеленою гадючою усмішкою, крізь яку так і світилася лисяча хитрість поруч із геніальним розумом державного правителя.

Третій сидів із лівого боку Ірода . Антоній, коханець останньої дочки роду фараонів єгипетських – Клеопатри, був високий і тонкий, в’ялий чоловік, років сорока чи, може, і більше. Рідка борідка сходилася клином, а лице – від об’їдання чи перепою – було якесь морхле, обвисле. Вузький продовгуватий лоб сходився ніби гострячком назад і не свідчив про особливу здатність мислити. А в напівсонних сіро- голубих очах інколи з’являлося щось невловиме – неясний відблиск якоїсь тваринної упертості й рішучості.

Довгий стіл, що жартівливо звався Іосафатовою долиною, був засланий килимом грайливо-перламутрового кольору й заставлений найрізноманітнішими стравами й напоями. Тут не було певного порядку чи послідовності: кожен міг їсти й пити за бажанням і потребою. Але переважали не страви, а різні м’ясні та риб’ячі блюда, особливе місце займали дичина й фрукти. М’ясо лебедя було змішане з рисом та залите жовтим медом; на довгих тарілках красувалися начинені пшоном павичі й пантарки з розпущеними барвистими хвостами; фарбовані цукрові зайчики везли на санчатах білого, як сніг, медяника-соболя; у срібних корабликах тремтіли риб’ячі та пташині холодці, узвари , киселі, яблучні настоянки, на золотих тарелях – осетри, севрюга й риб’яча ікра. Навіть канарки та жайворонки були приготовані на гусячім смальці, залиті підливкою та оцтом, притрушені пахучою зеленню. Пухкі візерунчаті бісквіти, спечені з родзинками та всякими ягодами, були прикрашені персиками й молочно-білим медом.

Стольники Ірода піднесли продовгувате потрійне блюдо, на якому красувалися шматки так званого благородного м’яса червоного кольору. Це було м’ясо бурого плавуна – окремого роду велетенських морських черепах, що перед забиттям відгодовувалися тілами рабів римських, тілами малолітніх дітей…

– Що це? – здивувався Октавіан.

- Не пізнаєш? – запитав у свою чергу Ірод. – Та це ж м’ясо бурого плавуна.

– Невже й ти…

- Ні-ні… – зрозумів на півслові Ірод Октавіана. – Воно привезене з твоєї домівки – із Істерії…

Октавіан у свою чергу зрозумів Ірода, і хвиля гніву пройшла невловимою тінню по лицю юного імператора.

– Нам немає чим гордитися, – сказав він, – тим більше, нема чому дорікати: Іудея варта державного Риму, годує черепах тілами рабів і пожирає лиш бурого плавуна…

– То не знаю я, – хитро перехопив Ірод, – чи можна це назвати людоїдством?

– Але рабів! – відповів ще стримано римлянин. – А мій намісник в Іудеї розпинає на хрестах рід власний…

– Намісник творить іменем свого повелителя, і гріхи на останньому…

– А ти, ти собако індумейська, чистий?! – закричав, нарешті не витримавши, Октавіан. Та винахідливий Ірод і на цей раз обійшов хитрого Октавіана.

– Собака гавкає, коли їй велить господар, та ж і цінять собаку за гострий язик та здібність пильнувати добро панське. У гостроті мого грішного язика ти переконався сам, а мордую на хрестах ворогів держави римської, оберігаючи добро своє.

Поки Октавіан й Ірод вели цю розмову, Антоній мало звертав на них увагу й ненажерливо вплітав смачні, приправлені соусом і зеленню, шматки м’яса, так що римлянинові і його намісникові в Іудеї не залишалося нічого більше, як тільки наслідувати приклад свого спільного друга. Сварка скоро була забута, як тільки на місце бурого плавуна з’явилися цяцьковані полумиски з риб’ячою ікрою на лебединих яйцях і горіховому маслі…

– Я зробив би з Качиних бродів другий білий Ніл, оздобив би всю купіль лотосами й купавами, а береги - довічними пальмами.

– Овеча купіль - це ще дурниця, – хвалився Ірод. - Чудом Цезаріату буде інша купіль –Качині броди…

– Не передбачив тільки одного цар Ірод, – говорив Антоній. – Прихованої засідки, звідки можна було б підглядати за купальницями.

– Як то не передбачив, – хитро підморгнув Ірод. – Для цікавих очей є й така конурка… з потайними віконцями. Одначе, для таких гостей, як Антоній, у цьому є інші засоби ...

– Які?..

– Хіба не досить навчили Істерія і Вавилонія…

– Я говорю не про те, – сказав Антоній… – А як, наприклад, твоя Іветт? Не можна ж із нею, як із рабинею…

– Не розумію.

– Все для Іветт… Що ж збудував славний Ірод для прекрасної орхідеї Клеопатри? – запитав Антоній.

– Для Клеопатри? – повторив замислено індумей. – Хіба не досить для Єгипту цієї Фараонської вежі? То я можу збудувати для неї семиповерховий клозет, що по висоті своїй перевищить піраміду Хеопса…

Ірод говорив це цілком серйозно й помірковано, ніби справді рішив виконати свою обіцянку, тільки в глибині хижих очей миготіли злорадні вогники. Лобастий імператор Октавіан голосно засміявся. Антоній почервонів до самих вух.

– Для моїх зубів цей сушений гриб не підходить.

– Царю римський, індумей не цінує краси єгипетської.

– Я не був приймаком плащуватої циганки, то й не знаю ціни її любощів.

– Імперія гадає рішуче: або ти землю – або земля нас…

– А як гадає Октавіан?

– Він мислить інакше.

– Невже? Може, у власній нірці й мишка господиня?..

– Не так. Для соколів потрібні простір і повітря. Та коли лишити для них тільки простір і повітря – вони помруть із голоду.

– Невже римські легіони не мають чого їсти на чужині? – запитав Антоній.

Октавіан розчаровано подивився на Антонія й хотів назвати віслюком над віслюками, але стримався й перевів погляд на Ірода, та скоро помітив, що й той його не зрозумів.

– Ех ви, мудроуми сенатські, – проговорив незадоволено, – Хоч би ти, наміснику іудейський…

( Далі сторінки рукопису втрачені).

Барак горить

Ой де ви, де ви, волошки в житі,

Як вас забути, як вас не любити?

За гайком починалися поля. Коли жито красується і цвітуть волошки, щось співає в душі. На тій межі – кущ орішнику. Тоді, певно, і помітив, що очі в Софійки такі ж голубі, як волошки, замріяні й ласкаві. А тепер де вони? Вийшла заміж? Померла? Чи ,може ,теж поневіряється по чужих краях, як і він? Пригадав: як прощались, казала «чекати буду». І пішло життя навиворіт: із армії у полон, втеча, на шахту. Хтось ударив у залізні ворота й розігнав спогади. Ага, вони в підвалі: Фірцен і Зібцен.

Учора був бунт. Прийшли з шахти стомлені й голодні, а тут новина: комендант зібрав усіх, тепер, каже, покращає вам, газета пише, урівнюєтеся правами з голандцями й поляками , «остів» носити не будете, тільки пишіться до Власова.

А потім повиносили кухви з баландою. Зразу ж Митько Дрюк і заспівав:

І учора баланда, і сьогодні баланда,

Одна бруква та вода – ото й буде баланда,

А у нашого Андрея булок ціла галерея.

Подивись і далі топай, баланду ізнову лопай.

Буду їсти баланду – до Власова не піду.

Зібцен підвівся: - Горить моє змучене серце, палахкотять груди гнівом і ненавистю, і немає їм ні заспокоєння, ні життя, ні смерті.

Пека гукав на всю Лангендрею: «Виходьте на дворище – буде у нас зборище; наше управленіє дає представленіє: будуть бити Зібцена, шнурувати Фірцена!..»

Із важким скрипом відкрилися тюремні ворота, і в туманну далеч вийшли семеро. Першим ішов Зібцен. Обличчя його було надзвичайно худим, а замість бороди пробивався густий кущ рудої щетини, на переніссі лежали криваві синці й тільки очі ,великі і світлі, горіли невмирущим вогнем віри в перемогу. У Косогорського ж очі були гострі, як лезо бритви. Окопний стомленим і байдужим поглядом блукав по чужих полях, і той замріяний погляд ніби щось говорив. А позаду , притупуючи кривою ногою, ішов дядько Фірцен і заклопотано питав:

– Значить, додому не вернемось?

І несподівано :

Ми довго змагались за волю народу,

Ми славні тернисті дороги пройшли,

Та рідного краю не зрадили зроду

І вірність йому до кінця зберегли.

Нумер 42 – 17

Я був колись людиною. Тепер я 42 – 17. І це страшно до розпачу. (Вечір на Рурських шахтах).

– Баланда, баланда! – товпляться до віконця з каструлями, мисочками, банками…

– Куди, жлоб, лізеш?

– Пане, Вілля, ісh віп крапк…

– Кукарая перва і вторая зупи получає.

– Баланда, баланда, – кричить хтось від темної і закуреної кухні. Чорні згорблені люди вискакують із бараків. Поліцай, собака, відпускає гумена. Гумен – гумова нагайка, облипає навколо ніг. Пундик – ломакою, цеглиною, собака.

– Драй, драй, драй ман… - пундик.

- Гав, гав, гав! – повторює опецькуватий собака.

Юшка,у якій не буває м'яса, пшона чи гороху, риби – дві картоплини, бруковка.

– Ей ти, сакрамент, скурва твой мамці,- поляк.

– Но, ти жлоб, кат…

– Косой, Цвайтага ковбасу цупить.

А хмари все густішають над Бохумом. Дощ надворі і в бараках.

– Ей, Цвайтаго, в ботінок тече.

Цвайтага, високий, худощавий, кричить на свого друга.

– Косой, спряч мої ботінки…

І Косой викидає ботінки до клозету, але Козел Цапович вкидає один ботінок у яму, і всі троє потрапляють до комендантського підвалу.

(Білорус Тишкевич).

І відходять… щодня. Поліцай Віллі виллє черпак на голову, посадить у підвал за спробу двічі одержати баланду…

(Далі сторінки рукопису втрачені).

Книга життя
(Задум твору. Із незакінченого)

Змій – жертви. За кривду пожирає князів й останнього царевича Турогдая. Царський рід зникає.

Заклик князів Фіорди. На морях тремтіло слово.Книгу викрадають (7 замків), каменем, на сторожі змій. Сварка й незгода за княжу дочку. 9 лицарів , шукаючи книгу, гинуть. Країна зникає остаточно, сини в неволі будують фортецю – знаходять книгу. Плач над книгою.

Ми знайшли ту дивну книгу,

та відкрить її не можем,

сім замків тяжких, крицевих

стережуть довічну тайну,

чи ж пізнаєм ми те слово,

я про те і сам не знаю…

Твою долю, рідний краю,

я не відаю, не знаю!

Хай для тих ця буде мова,

в кого серце ще гаряче,

хто в кружінні світовому

по країні рідній плаче.

Хто ходив не раз зі мною

по крутих пильних дорогах,

хто стікав кривавим потом

на чужій колгоспній ниві.

Хай для тих ця буде мова,

хто ще блудить манівцями -

з наболілими серцями

ще блукають манівцями!

Грає море, пінні хвилі

б’ють в далекі береги,

і тремтить, як злото, килим,

килим сонця золотий.

Є в природі мудрий геній –

дух і космосу, і часу,

хто планетам дав орбіти,

для людей вказав дороги,

він вложив нам в груди серце

і межу обвів для нього.

Тож для нас він сіяв Слово -

промінь розуму ясного.

Слово те лягло на килим,

повне щирості, снаги…

Грає море гомінливе,

б’ється в дальні береги.

Береги цвітуть, як маки,

бо прийшли здалека люди:

у вінках прийшли дівчата,

майорять на вітрі стрічки.

Степ іскриться китайками,

жупанами голубими –

від Туроди аж до Крима

жупанами голубими!

І пливли кошлаті хмари

над зеленим в гніві морем,

і ридав протяжно вітер,

і несло ясні заграви

море Понта величаве.

І прийшов над бурне море

в ніч таку мудрець Осія

і списав те слово правди

в книгу людського буття.

Маяком була та книга,

поки інші над віками

засвітились маяками.

  

Сонце зі сходу
(До плану)

І. Чорні крила (Шляхами боротьби).

ІІ. “Тод унд тойфель” (У пащі звіра).

ІІІ. Сонце зі сходу (Правда переможе!)
ІV. Дорога в майбутнє.

Персонажі, що проходять через увесь твір

1. Микола Верес (конгрес миру).

2. М. С. Крига (образ-обеліск).

3. Марина Власівна – дружина Криги (учителька).

4. Ігор Крига – їхній син (у консерваторію).

5. Дорогойченко (дипломатична місія).

6. Бетрайгер і Дітріх (продовжують жити, зустріч із Брайдсоном і Дюстером)

7. Поет Гапочка (їде в Америку).

8. Луїза Карпівна (забита під час наступу Радянської армії).

9. Йозеф Коковський (переходить – демокр. Польща, ростріл німцями

брата Сігізмунда).

І частина. Чорні крила

Хлопчина Ігор на березі річки; у прозорій воді – мальки. Німці, офіцер Клаус Вурмер, Прусак та інші глушать рибу – біля берега забіліли мальки.

Переправа поранених. Микола Верес, Дорогойченко, санітарка Таїса Лисогорська.

Марина Власівна прощається з Ігорем, відправляючи його до батька (Крига), а потім на радянську територію.

Верес і Таїса; згадка про Льолю Потерчук. Приїзд генерала Форлендера і від’їзд (цап). Приїзд Льолі Потерчук. Домагання Навуходоносора (Пшоняник). На шляхових роботах; згадка про школу, Вереса й Кригу.

Арешт Миколи Вереса.
Арешт Льолі Потерчук.

Приїзд Луїзи Карпівни. Льоля виходить за Клауса Вурмера. Приїзд Кужельницького.

У застінках. Допит Вереса. “СС”- Бетрайгер, Дітріх. Йозеф Коковський. Еріх кінчає самогубством.

Повернення генерала Форлендера.Страта Вереса й Прокопа Нетреби. Льоля задушує Клауса і йде до Криги, гине в бою.

Навуходоносор і Цюпик йдуть закопувати. Верес зник безслідно.

Смерть Криги. На захід ідуть радянські бомбардувальники.

ІІ частина. “Тод унд тойфель”

Микола Верес став Іваном Коврижкою. Поїзд у Німеччину, картини рабства та боротьби. Спроба втечі – катування, концтабір. У шахті. Засипаний у час бомбардування. Знову в шахті (хворий); убивство Штейгера (брата Бетрайгера) і втеча.

(“Заросли шляхи тернами”.)
ІІІ частина. Правда переможе!

Життя табору при американцях. Вітя Роденков розшукує Івана Коврижку, а Марина Черняк (Марина Власівна, дружина Криги) пізнає в ньому Миколу Вереса.

Роберт Дрімм знаходить у ньому правду. Дюстер і Гаррі Брайдсон. Бетрайгер і Дітріх – залишки “Мертвої голови”.

“Правда переможе !” (Роберт Дрімм, Отто Штокберг). Мир.

Повернення на Батьківщину. Сонце зі сходу!

ІV частина. Дорога в майбутнє

Марина Власівна – учителька (згадка про Кригу, обеліск; знаходить Ігоря. Ігор їде в консерваторію).

Микола Верес, зустріч на новобудовах із Таїсою Лисогорською. Дорогойченко їде на Конгрес миру.

***
Анатолій Воропай, Йосип Дудка
Рожеві горизонти
(Уривок із комедії на 4 дії)

Дійові особи

Криниця Василь Маркович – 30 р., демобілізований у чині майора, секретар парторганізації колгоспу «Зоря комунізму», агроном, живе з дружиною в матері. Русявий, волосся зачесане назад, вираз обличчя майже суворий; ходить інколи в кітелі; рухи скупі, дещо повільні.

Карім Салямбеков – 30 р., друг Василя Криниці, демобілізований, бригадир тракторної бригади, дагестанець; тонкий, високий,ходить «по – кавалерійськи» трохи незграбно, робить смішні рухи, дуже жестикулює(особливо коли не може правильно висловити думку).

Шишка Гордій Семенович – років 40, голова колгоспу; невисокий на зріст, але кремезний, із животиком; тримається солідно, самовпевнено; гарячий,крикливий, не керує – командує, але разом із тим доброзичливий, часто приємно посміхається.

Кучеренко Уляна Трохимівна – років 30, знатна доярка; чорнява,трохи сувора; любить народні пісні, музику і, коли танцює, стає радісною,живою…

Підгайний Федір Петрович – 50 р., секретар райкому.

Чепіжний Лук’ян Іванович - 60 р., голова сільради, лисий, вусатий, ходить в окулярах, завжди з ковінькою в руках.

Кім Якович Явір – молодий директор школи; красивий, чорні розкішні кучері, швидкі карі очі, надзвичайно рухливий, неспокійний, разом із тим мрійник-романтик, любить музику, поезію, гарно грає на скрипці та інших музичних інструментах, гарно співає.

Галя – молода доярка, закінчила 10 класів.

Зара – циганка, років 22, подруга Галі; працює в колгоспі; від Уляни навчилася гарно співати українські народні пісні (окрім циганських).

Діма Мокропузенко – фуражир- «стиляга», закінчив 10 класів, працює нехотя, зазнається, палить і випиває.

Кіндрат Копистка – дід- паромщик, бувший моряк.

Баба Киля – дружина діда Кіндрата, дуже релігійна (спочатку).

Макуха Сисой Іванович (Сисой Пропийвуса) – завфермою, любить парадний вигляд, фразу; скрізь виганяють із роботи.

Тітонька Параска – типова самогонщиця, низька, огрядна молодиця.

Гугня (він же Капшук) Матвій Наумович – 40 р., старий холостяк; низький на зріст, трохи сутулий, голову ніби втягує в плечі; ходить крадучись, ніби злодій, часто оглядається, підморгуючи очима; рот відкритий, є вусики, руки тримає за спиною.

Ліана Єгорівна (Льоля) – молода, вродлива дружина Василя Криниці, зманіжена «киця».

Феофіла Прокопівна – мати Льолі, огрядна жвава жінка, міщанка.

Баба Векла – свекруха Льолі, мати Василя Криниці.

Маркело – циганчук-листоноша, брат Зари.

Тилимон (високий) і Гаврик (низький) – хлопчики-пастухи.

Гармоніст Грицько - сивий робітник.

У масових сценах – колгоспники, колгоспниці, молодь.

ДІЯ І

Село Жовтневе. Уздовж вулиці виструнчилися стовпи з білими ізоляторами, із гущавини садів виглядають привітні хатки, удалині нові цегляні будови.

Справа - фасад будинку з ганочком і тин, що тягнеться в садок. Попід вікнами берізки, квіти.

На деревах розіпнутий гамак. Біля нього стоїть столик, на якому дзеркало, пляшечки з духами, ридикюль. Гамак поволі гойдається…

Ліворуч Сула. Видно частину парому, на березі лебідка з тросом, будка паромника.Чути глухі удари молота з кузні, співають молоді півники, хтось по рейці відбиває шість годин ранку.

Біля лебідки дід Кіндрат дзенькає молотком, тихо наспівує:

Ти, моряк, красивий сам собою,

Тобі від роду – двадцять літ…

Ліана (спочатку показуються з гамака тільки ноги в босоніжках, потім вона підводиться, сідає; говорить незадоволено) – Почався день… Мов карусель!.. І коли цьому буде край?.. У хаті свекруха рогачами грюкає, на роботу вже збирається. А тут у кузні з ночі ще молотами гепають, і дід Кіндрат дзенькає щось та попурі заводить… Ніяк заснути не дають!..( Гукає). - Діду! Припиніть попурі!..

Дід Кіндрат (не дочувши) – Га, що ти кажеш? Які тхорі?..

Ліана (сердито) – Не мугичте!.. Та залізяччям тихше видзвонюйте…

Дід Кіндрат – Не співати, Ляно Єгорівно, це можна. Звичайно, на деякий час…

Ліана (підкреслено) – Ліана Єгорівна!..

Дід Кіндрат – Все рівно… А от молотком не дзенькати – цього ніяк не можу. Привик за літо – кому косу, кому сапу поклепаю, а дідові – все спасибі!.. Бо воно хоч і машин немало, а без сапи ще не обійдешся.

Ти її, триклятої, Ляно Єгорівно, ще і в руках не держала…

Ліана – Діду Кіндрате!.. Рішуче прошу вас… Не перекручуйте мого імені. (Знову підкреслено) Ліана Єгорівна!...

Дід Кіндрат – Вибачай, молодятко, Ляна Єгорівна!.. У мене бабу Килиною звать… А я її - Киля!.. По-моряцьки навпростець, щоб швидше… І ніколи не сердиться, така вже золота душа!.. Одна фальш – до бога неравнодушна, все б молилась та молилась… Так от кажу, тупенькою сапою жінка скубе, скубе ту погань, бур’яни всякі, тільки земелькою їх пригребе, а вони ще більше кущаться. А їх треба під самий корінь, та так шарпонути, щоб і праху не лишилося…

Отоді і врожай буде на колгоспному полі, і качаниста вродить, і буряки, і всяка там огородина!..(Забув, знову дзенькає й співає) - Ти, моряк, красивий сам собою…

Ліана – О, знову серенада!.. (Затикає вуха, опускається в гамак).

Десь від хати чути голос Баби Килі: - Старий, а йди-но додому та підкріпися, поки млинці гарячі!..

Дід Кіндрат – Неси, Килю, сюди, до річки, підкріплення. Не розумієш чи що: паромщик – людина службова, як усякий начальник – слуга народу…

Чути голос з-за річки: «Пар – ром!».. Дід крутить лебідку, лебідка заскрипіла. Збоку баба Киля, що прийшла, ставить кошик із сніданком, рукою хрестить його та спину діда Кіндрата; виходить.

Ліана ліниво зводиться з гамака, потягується. Сідає біля столика перед дзеркалом, вирівнює брови, править манікюр, підфарбовує лице. Тихо наспівує:

Порой, позабыв и тоску, и сомненье,

Я жить без заботы так страстно хочу,

За призраком счастья гонюсь в упоеньи,

Очнусь – хохочу, хохочу!..

Ліана (трохи мрійно) – Щастя!.. (Не оглядаючись, править зачіску).

- Діду Кіндрате, що таке щастя?..

Дід Кіндрат (оглянувся від лебідки, розгублено) – Хм!.. Щастя, кажеш?..Кому як… А взагалі коли з розумом – це неоціненний скарб - знайти щастя. А без розуму щастя – торба дірява!..(Оглядає кошик). Така баба! Млинців принесла, ще й корж із хрестиком…А про пляшку й забула!.. Сказано, таки баба… (Узяв у руки кошик, іде). Куди ж його – чи додому, чи до кума?.. (Пішов).

Листування з діячами української культури

Київ,

вул. Суворова, 3, кв.27,

Ющенкові Олексі Яковичу

245919

Сумська обл.,

Роменський р-н, с. Вощилиха,

Дудка Й. М.
Згадуючи ту зустріч...
Читачу! Поглянь, усміхнися:
Я твій, я не вмер, я живий.
М. Рильський

Мабуть, у житті кожної людини буває такий момент, коли час, - байдуже: давно те було чи зараз, кристалізується в самоцвіти … у щось прекрасне, дороге й незабутнє.

Згадуючи той вечір в одному з сумських залів, думаю тепер: хай більше буде таких зустрічей, що надовго дарують людям радість, що спонукають мислити, бачити і - дерзати. І сам ти хочеш, щоб твоя праця справді була творенням краси, і сам вирушаєш... у дорогу нелегкого пошуку.

І прагне серце, мисль і совість

здолати слова невагомість!..

…У травні 1958р. група українських письменників прибула до Сум. Поспішали у Велику Писарівку, щоб вітати талановитого кобзаря Єгора Мовчана з його 60 - річчям. Тож проїздом влаштували вечір зустрічі з сумчанами, читачами та любителями поезії. Ми, роменці, прибули дещо із запізненням. У залі, як кажуть, не було де й курці клюнути! Та невтомний наш Павло Ключина роздобув кілька стільців. Повезло: сиділи трохи не перед сценою. Поруч розчервонілі,схвильовані дівчата перепитували: "Хто прибув?.. І Рильський?.. І Ющенко?.. А ото ж хто: вусатий красень?.."А тим часом зі сцени дзвінко, аж ніби задерикувато, обізвалися рядки поезії:

Я ж вас хочу запитати,

Чи доводилось бувати

На полях Сумщини?

Чи були ви в Миропіллі,

Краснопіллі, Білопіллі?..

...А чи знаєте Ромни?..

Читав "Побуваєм на Сумщині" Олекса Ющенко, наш земляк. 1 той вірш був добрим зарядом для початку. До серця припадали слова:

Ой гнучка моя Сула,

Де любов моя жила,

Де любов моя жила

Біля рідного села!

І ось уже перед слухачами Дмитро Косарик. Говорив про неабиякі

літературні традиції Сумщини, про барви таланту Остапа Вишні, що

був "своїм" серед сумчан. Про потребу цінувати й множити скарби

народу.

Веселим гуморком була зігріта розповідь про письменницькі мандри по Європі. А річ про це вів отой вусатий лицар, що на нього

прицілялися дівчата, - Василь Минко. Спочатку - про Минківку... Бо

хто ж не згадає коли не Минківки, не Хоружівки чи Курманів, так своєї Зачепилівки, Теліжинець? Витоки поезії ведуть стежиною до річки - броду... від куща калини за вікном, від маминої усмішки...

І пішла розповідь про закордонні "ходіння по муках", про все бачене, відчуте, пережите. 1 про той випадок, як італійці “переплутали” Минка з Максимом Горьким. Пам'ятали ще Горького на Капрі, у гущі робочого люду. Тож, побачивши ставного красеня з горьківськими , а точніше, козацькими вусами, загомоніли: Горький! Придивилися краще - ні, кажуть, Тарас Бульба!..

Признаюся: і ми теж таки згоджувалися з отими угадьками: дуже був схожий наш гуморист - дотепник на легендарного Бульбу, що йому також не бракувало доброго жарту чи вихопленого з-під самого серця влучного слова.

І ось, нарешті, - Рильський! Мені пощастило бачити й слухати, як читали свої твори П. Тичина, В. Сосюра, М. Ушаков, Малишко... Але свого "бога поезії" я слухав тут уперше. Підійшов Максим Тадейович майже до краю сцени. Літами вже висріблене волосся. Чоло високе, чисте...І щось молодече в соколиному погляді його очей, у голосі. І жодної манірності чи пози. Відчувалося: схвильований, романтично -піднесений...

Глухуватим, але приємним голосом почав читати, дотримуючись своєї манери підкреслювати, ніби піднімаючи на щит потрібне слово. І всі ми відчули, як

Слова повинні буть покірні

Чуттям і помиcлам твоїм.

Тамуючи подих, слухали "Слово про рідну матір", "Троянди й

виноград", вірш "Виноградар", де так добре прийшовся "бог веселий

винограду, що скінчив радянський вуз"...Усе те було виголошено

напам'ять, хоча, як відомо, не цурався поет і читання своїх творів із

книги.

Якщо Тичина, читаючи, мовби виспівував слова поезії, Максим

Тадейович брав чимось іншим... Чим? - і досі не розгадаю. Як учитель - філолог, я сам любив поезію й не цурався читання напам'ять. Тож не міг не вслухатися в кожен звук із вуст поета. І та своєрідна манера читання - задушевність, логічне підкреслення слова, уміння передати глибинність думки й почуття інтонацією, тембром голосу, без театральності й зайвого жесту, вся музика людських емоцій - усе те просто полонило мене.

Думаю: як багато важить для автора уміння читати свої твори!.. Адже, крім усього, слово з вуст поета (бо мовиться про поезію, перш за все) то ж еталон, зразок для учителя - словесника й учня, для аматорів художнього читання...

Звичайно, різні речі - творити поезію й читати...Одначе історія дає нам багато прикладів щасливого поєднання цих двох видів високого мистецтва: від Гомера, від Бояна - до поетів-кобзарів і лірників... до Маяковського, Джамбула й Стальського, до чудового читця й поета Кугультинова.

Слухаючи Рильського, ми не могли не відчути всі барви його щедрої душі, його життєлюбства й закоханостi в слово, котре він оберігав, леліяв, як "парость виноградної лози ..." І простота у всьому - глибока, мудра й людяна. Уявляючи його образ, не можна не згадати щирих слів поета, що стали його творчим кредо:

Лише дійшовши схилу віку,

Поезію я зрозумів,

Як простоту таку велику,

Таке єднання точних слів,

Коли ні марній позолоті,

Ні всяким викрутам тонким,

Немає місця, як підлоті

У серці чистім та палкім.

Ці слова, що стали хрестоматійними, написані через два роки (а саме - 17 вересня 1960), коли поет відпочивав у Гагрі. І дивно: там же й тоді на-родився вірш - роздум “Тирса і хохітва” про Михайлівську цілину на Сумщині. Побувавши разом із Олексою Ющенком (улітку1960 р.) на цьому унікальному куточку прадавньої української природи, Рильський захоплено писав: "Прекрасний степ - справжня поезія!.."

"Саме Сумщина в останні роки життя стає для нього улюбленим краєм", - писав у своїй книзі "Безсмертники" Олекса Ющенко. Звичайно, хіба, звідавши "далекі небосхили", менше від того любив вiн Романівку, милий його серцю Голосіїв, Волинь чи інші куточки нашої української Венеції?.. Сумщина ж, що бачив її поет на схилі років, - то був відкритий світ зеленої краси...Світ із неповторно щедрою природою й не менш привабливими й талановитими людьми...А він "не просто любив природу , а жив нею" (О.Ющенко). Тим більше, у такому віці, коли "землі й неба жаль". Вірив у довговічність тих скарбів, як вірив у розум , красу і прийдешність свого народу.

Не випадково ж писав про нього Олесь Гончар: “Поет високої культури, широких обріїв, поет, що виходить на простори світові.”

Пригадуючи той вечір зустрічі в Сумах, бачу знову його, як тоді, на трибуні. Живого, рідного, сповненого всіма тривогами світу. І хочеться хоча б слово віддати у вінок його безсмертя…

Рильський на трибуні

Уляглись овацій луни,

вже б і все - до риски...

Та почулося з трибуни:

- Слово має Рильський!

Зашуміли, наче води,

і – завмерли голоси.

Тільки десь, як вітру подих:

- Це ж бо він!.. Душа...Максим!

Підійшов...Неначе вдома.

Все, що скаже, все улад.

В кожнім слові молодому -

і троянди, й виноград!..

Але зайвого - ні жесту,

ані слова без пуття.

Тільки б голосом донести

згустки мислі і чуття.

І вже річ коли він скаже, -

щира правда в душу ляже.

Все, схвильований без меж,

ти з собою понесеш !..

Не слова у нього - жито,

аж колоситься немов.

І чоло його відкрите

випромінює любов.

Так! Жива, неугасима

ще любов твоя цвіте,

сивий соколе Максиме,

щире Серце Золоте!..

Йосип Дудка.
Олексо, друже!

Як бачиш, знову не лист, а ковбаса... "Аркадію, не говори красиво!.." -

ті слова Базарова не про довге, а про фальшиве, а часом і підле, але

прикрашене високими словами. Чи не так?..

Отак сталося: прийшов на пошту вкинути листа зі спогадом про

сумську зустріч. Читаю твій лист - дивуюся: збіг обставин. Я пишу про

Рильського та ще й хочу надіслати в "Літ.Україну." Хоч знаю - не

дадуть. А все ж... А тут у твоєму листі йдеться про ювілей...

То й рішив тобі надіслати статтю, тим більше, що в спогадах ідеться

й про тебе. Що скажеш?.. Може, і невдало, але, як бачиш, працюю!..

Про це ж ( подібну, окремі місця сходяться) надіслав статтю в обласну

газету.

На все добре!
27.11 – 85.Із повагою Й.Дудка.

Лист Миколи Данька

Друже мій! Йосипе Михайловичу!

Відчув добре теплоту твоєї прекрасної душі. А як дякувати, бачиш, не знаю. Мабуть, справді мій лист був дуже плаксивим, що ти аж кинувся робити мені заштрика такою панацеєю, як віршик Максима Тадієнка! Далебі, запропонував щось у вигляді психологічного завдання. Таким чином, можна гаразд перевірити, наскільки автор точно висловлюється у своїх поезіях, чи кожне слово міцно влютовується. Рильський не витримує такого випробування. Скажу ясніше. Я теж, було, чомусь запам’ятав: „охопить вітер”, але ж ідеться про „тривоги вітер злий”, отже - підхопить. Так воно й написано в автора пречудової пісеньки про батька рідненького – „Із-за гір та з-за високих”.

Пес теж чорний, як самотина, і, звичайно ж: „Зрадій крізь горе: я з людьми”. З людьми? Гай-гай, чи не завелика втіха?

Насамперед, з якими? Раб, мабуть, теж людина? Поглиначі рептильних фондів так само?

I ось що. За Арістотелем: людина - двонога тварина без пір’я.

Люди! Люди! - вигукує раз по раз відомий герой Островського.

Де вони? I як їх мало! Зрештою - не їх вина. Людина розпочинається з гордої незалежності: я теж сам собі держава в мініатюрі, i родина моя, i довкіл такі ж.

А така певність може бути лише в того, хто не залежить від будь - чиєї тор-бини. Сам собі пан, і це даровано всіма законами, конституцією. Говорить, пише, друкує, як на душі лежить...

Вільна Людина! Яке то щастя! Нехай iз окрайцем хліба за пазухою, під по-том, як герої Гамсуна, однак свідома й певна високого наймення.

Гей, Друже, годі! Сумно, боже, як сумно. А животіти якось потрібно, твоя правда. Надсилаю тобі книжечку про Чаадаєва. Там додатком є уривки з його повістей. Зазирни й прочитай хоча б аж останню сторіночку. До речі, невдовзі має з’явитися збірник його творів у видавництві „Современник”.

Щасти тобі! Твій Микола Д.

P.S. Друкував, бо ампулка кінчається.

Лист Олександра Шугая
Дорогий Йосипе Михайловичу!

Дякую за листа, за фото. Зізнаюся, я вже хвилювався. Але тепер вірю, що ми ще походимо над Сулою ( якщо Ви не проти мого приїзду!), роменська весна повинна збадьорити мене, бо я теж останнім часом відчував апатію (загалом після Чорнобиля підупав був на силі).

Стаття моя про Б.Д. вийшла дуже скороченою. Наполовину! Уявляєте? Лишилися тільки ріжки та ніжки! І коли читаєш інших літераторів (особливо в центральній пресі), як їм вільно дають висловлюватись, то лише заздриш... А нас і досі привчають до ... неповноцінності.

А що з преміями? Не відзначили ні Дзюбу, ні Антоненка-Давидовича - саме тих, хто гідний премії Шевченка...

Ваш рукопис узяв на ознайомлення Олександр Миколайович.(Звісно, я не міг не поступитись. Говорив з О.М. ,і він пообіцяв дати рукопис і мені). Думаю, що все буде гаразд. Ваша поезія говорить сама за себе. В. Коломієць особисто мені казав, що планує Вашу збірку. Це повинно додати Вам сили. Отже, не падайте духом!

Напишіть, будьте ласкаві, коли мені все-таки краще приїхати.(Якщо це не викличе ускладнень для Вас). Бо на Роменщині я планую побувати. Задумав написати книжку (на замовлення „Рад. письменника”) „Літературно - мистецька Сумщина”.

Вітайте своїх.

Бадьоріться! Здоров’я Вам!

Обіймаю.

17.ІІІ.90р. О. Шугай.

Київ

Лист Романові Іваничуку
Дорогий Романе Івановичу!

Дозвольте Вам особисто й редакції „Жовтня” від щирого серця подякувати за використання мого листа( „Жовтень” №8). Я на те й не сподівався... Хоч би тому, що пережив 15 років мовчання. І все ж добре: вистояв... Не писав ні покаянних, ні окаянних речей. На той огляд листів звернули увагу - на дух пристрасності - у Києві, зокрема ,І.М. Дзюба сказав добре слово про огляд на зустрічі критиків... Це відрадно.

Тож і я ще мрію щось написати. Вийти на сторінки преси... Правда... Учора слухав по УТ фольклорні хори з Волині. Співала бабуся... 83 роки!.. Мабуть, і мій задум нагадує пісню тої небоги-бабусеньки... А все ж тішу себе думкою: у мене в запасі до 83х - ще десяток років!.. За той відрізок часу таланти прикрасою рідного слова ставали!.. І соромно базікати про старість. Тож наперекір усьому - будемо із великих брати приклад... І головне - не занехаяти віру.

До речі, згадав оце... Онук мій, Роман, в оце літо десь тиждень пробув у Львові в батькового брата, що там проживає. Побував у музеях, словом, виніс чимало вражень із древнього міста Лева.

Ще раз вітання Вам і найкращі побажання від нас усіх.

Із щирою повагою Й.Дудка.

Листи Олександра Підсухи

Дорогий Йосипе Михайловичу!

Повідомляю таке: оті три «симпатичні», як сказав би Ковінька, вірші, що Ви надіслали їх ще минулого року, будуть уміщені не в другому, а в третьому номері квартальника «Поезія». Викликано це насамперед тематикою віршів, згадайте хоча б «Осіннє». А квартальник – це видання періодичне. А друга причина: як сказав мені сьогодні по телефону А.Кацнельсон, хочуть дати Вас повніше, віршів 5-6 одразу. На мою думку, це правильно. Отже, чекаю від Вас протягом цих двох місяців, можна й раніше, нових віршів, од яких, сподіваюся, гнуться вже Ваші полиці.

Тепер ще одне: якщо мені доручать, беруся написати до Вашої збірки передмовку.

Після того, як Ви побували в мене, зробив дуже багато. Тьху-тьху! Написав три десятки віршів і дві нові п’єси. Перша – трагікомедія «Джонатан – яблуко зимове». Про батьків і дітей. Тема взята зсередини, актуальна й гостра. Друга: комедія «Ясонівські молодиці», пересипана піснями, дуетами, танцями, віршами. Тема: як жінки села Ясонівки відучили своїх чоловіків од пиятики. Написана в народному ключі, але позбавлена найменшої стилізації. Режисери, які знайомі з п’єсами, дали високу оцінку обом.

Вліз також у нову працю (про жанр поки що мовчу), заради якої ближчим часом вирушу в одну з областей, де пробуду тижнів два. А в квітні поїду ще раз.

Що у Вас нового? Як Марія Степанівна? Скучив уже за Вами обома. Приїхали б коли-небудь і пожили в мене на хуторі. Сполучення з Києвом добре. Походили б у театри, побували б у музеях. Попросіть когось із рідні, щоб доглянули господарство. Приїжджайте, не задумуючись.

Бажаю Вам усього доброго. Привіт від усіх наших.

7.ІХ.69 Ол. Підсуха.
Шановний Йосипе Михайловичу!

Позавчора повернувся з Тернополя, де був присутній на прем’єрі комедії. Пройшла успішно. Дуже стомився. Протягом тижня ходив на репетиції – денні і вечірні, вибився зі сну, зі свого дієтичного режиму. Оце тільки починаю відходити.

Ваші справи такі. Редакція журналу «Дніпро» відібрала для друкування шість віршів. Це «Слово про безсмертя», «Усім позичим», «Люблю я час», «Слово», «На пружних крилах», «Осінь відмикає вирій». Уміщені будуть у №7.

Сьогодні буду у видавництві «Рад. письменник». Якщо Д. Білоус рукопис повернув, – візьму я.(Звичайно, за тієї умови, якщо дадуть).

Що у Вас нового?

Щире вітання Марії Степанівні і всім знайомим.

Бажаю творчого успіху.

29.ІХ.69 О.Підсуха.
Шановний Йосипе Михайловичу!

Приїхав оце недавно на хутір, де тільки я та кіт. Два дні тому нам підк-лючили газ, у хаті тепло й затишно, ніхто не заважає. Читаю, редагую й передруковую Ваші вірші. Із «Жовтневих акордів» викинув дві строфи – останню й ту, що починається «Та косував хтось знову звіром». Вони надто загальні, псують вірш. Завтра запропоную обидва «акорди» «Літературній Україні», решту – ( «У серці нестиму розгойдану муку», «Вишнева гілка України», «Береги», «На пружних крилах», «Розтривожила море гроза», «Осінь відмикає вирій», «Люблю я час, як червень на орбіту») завезу в «Рад. письменник» для «Дня поезії». Кілька рядків довелося поправити, не ображайтеся.

Деякі з надісланих раніше віршів ще до кінця не витанцювалися. Це «Коли крильми замає спека». Слід подумати про саме закінчення, останню строфу, якій, на мою думку, не вистачає прозорості і вагомості. Не вийшли також «Тіні» й «Мене все ждуть».

А взагалі – прогрес відчутний. Добрячий заряд пристрасті закладено в «Жовтневі акорди», вірші «На пружних крилах», «Осінь відмикає вирій» пе-рейняті світлим настроєм і душевною щедрістю, «Береги» подобаються мені своєю філософічністю.

Нічого не лишається, як тільки привітати Вас, хороший друже, із успіхом – хай Вам добре пишеться й далі!

Низенький уклін Марії Степанівні.

Щасливих Вам свят!

6.Х.69 Ваш О.Підсуха.
Вельмишановний Йосипе Михайловичу!

Цими днями Ви одержите (може, уже й одержали) листа з видавництва за підписом зав. редакції Ю. Петренка. Лист хороший, знаю його зміст, бо писався в моїй присутності.

Зробіть усе можливе, щоб повернути рукопис до видавництва, додавши до нього 3-5 нових віршів, і – вчасно. Рецензія – рецензією, на якісь зауваження можете зважити, на якісь – ні, щось викиньте, щось додайте.

Знайте: нічого легко не дається.

Як Марія Степанівна? Чи перейшли нарешті до нової хати, а якщо ні – то коли новосілля?

Привіт від усіх наших.

Міцно тисну Вашу руку.

О. Підсуха.
15. VIII. 1970
Доброго здоров’я, Йосипе Михайловичу!

Давненько від Вас нічого не чути й я не знаю, що й думати.

Цими днями придбав другий випуск «Поезії – 70», де вміщені два Ваші вірші - «Глибина» й «Читаючи Расула Гамзатова». Отже, потроху пишеться, чому я дуже радий.

Пишіть, не забувайте, що доля Вашої книжки – у Ваших руках.

А взагалі – що нового? Як Марія Степанівна? Як Ви? Де зараз Надя?

Усі наші вітають Вас.

Із пошаною О. Підсуха.

15. ІХ. 70

В/шановний Йосипе Михайловичу!

Схоже на те, що Ви не одержали двох моїх попередніх листів. У них я писав, що не все втрачено, що добре було б обновити рукопис кількома свіжими віршами. Я й досі вірю в можливість видання Вашої збірки. Але для цього треба дещо зробити.

Невже Ви так близько до серця взяли рецензію М. Нагнибіди? Так щоб Ви знали: пишуться ще й не такі рецензії, а книжки видаються. І не далеко шукати прикладів. Колись загостите до мене – покажу.

Напишіть хоч, що вирішили робити з рукописом? І взагалі – де він? У Вас чи у видавництві?

Що нового написали?

Як Марія Степанівна? Привіт їй сердечний.

Усі наші вітають Вас.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

19. VІ. 68

Шановний Йосипе Михайловичу!

Ваші справи такі. Д. Г. Білоус закінчує писати рецензію й десь за днів два-три вона буде у видавництві. У нього думка про книжку хороша, можливо, буде кілька дрібних зауважень. По-друге, за два тижні вийде «Дніпро» №7, у якому вміщена добірка Ваших віршів.

У мене справи значно гірші. За десять місяців, що минули, не написав жодного рядка. Справи, справи, справи. Якби ж хоч важливі, а то… Час марнуємо, і жаль мене бере великий. До половини липня перебуватиму то в Києві, то на хуторі, а далі – не знаю. Все залежатиме від обставин. Поки що про поїздку на Сулу думати не доводиться.

Що у Вас нового? Як хата?

Пишіть нові вірші. Неодмінно! Ми їх долучимо до поданого рукопису.

Привіт Вам від Дмитра Григоровича і від усіх наших.

Низенький уклін Марії Степанівні.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

25. ХІ. 1968

Шановний Йосипе Михайловичу!

Спасибі за сердечне вітання. Відсвяткував – і як тягар із пліч… Клопітне діло – ці ювілеї.

Надсилаю Вам свою нову книжку. Ці речі Вам відомі, але хай будуть у Вашій бібліотеці, як знак моєї щирої приязні до Вас і Марії Степанівни.

Чи надіслали свій рукопис до видавництва? Із останньої своєї розмови з видавцями дізнався, що Ваша збірка стоїть у плані редакційної підготовки на 1969 р. з виходом - у 1970р.

Від усіх нас привіт Вам і М. С.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

26. V. 68

Шановний Йосипе Михайловичу!

У мене таке враження, що Ви не одержали мого листа, в якому повідомлялося про надрукування Вашого циклу в журналі «Дніпро», здаєть-ся, у №7.

Рукопис перебуває ще в Д. Білоуса. Рецензії ще не написав. Неборака дуже закрутився: то проводив семінар молодих авторів у Ірпені, то брав участь у поетичному травні в Запорожжі. Вчора тільки повернувся. Я теж не пасу задніх. Два дні тому повернувся з Тернопільщини, де разом з працівниками редакції «Дніпра» провів кілька читацьких конференцій журналу, а завтра о 9.00 вирушаю на тиждень в Житомирську область. Там заплановано провести тиждень української літератури. Страшенно ніколи, але що поробиш – треба їхати. Хочеться кудись утекти, хоча б на місяць, і попрацювати. За півроку не написав жодного рядка – отака крутія. Але не дозволяють зробити це службові обов’язки, різні справи.

Про інші речі поговоримо при зустрічі. Маю готуватися до завтрашньої поїздки.

Уклоніться Сулі й линам-камінникам. Сердечне вітання Марії Степанівні.

Тисну Вашу руку. Ол. Підсуха.

Р.S. Вірш «Береги» вийде в «Поезії» №2.

11. ІХ. 69

Вельмишановний Йосипе Михайловичу!

Не відповідав на Вашого листа, поки не з’ясував, у чому там справа з Вашим рукописом. А влітку з’ясувати це не так просто: той у відпустці, той у відрядженні… І ось сьогодні мав розмову із зав. відділом поезії видавництва т. Петренком. Він сказав, що повернули Вам рукопис на доопрацювання, разом із другою рецензією – це в порядку речей. Ви, як автор, можете на якісь зауваження зважити, на якісь – ні, щось додати, щось викинути, одним словом, ще раз переглянути рукопис із погляду нової рецензії й повернути його до видавництва.

Йосипе Михайловичу! Не піддавайтеся поганому настрою. Зрозумійте: Ваш рукопис уже на півдорозі до видання. Зробіть усе можливе, щоб ближчим часом надіслати рукопис в оновленому вигляді. Незабаром має відбутися редакційна рада видавництва, на якій розглядатиметься план наступного року. Важко буде щось вдіяти, якщо Ви рукописа не подасте.

Літо в мене промайнуло в житейських і редакційних клопотах. Лише на 10 днів вирвався разом із Катериною М. і Сергієм до Одеси, де трохи попляжився й покупався.

Що у Вас нового? Чи багато написали нових віршів? Як там Марія Степанівна? Сердечний уклін їй і Наді, яку я бачу раз у рік.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

7. ІІІ. 68

Шановний Йосипе Михайловичу!

Те, що Ваш рукопис у видавництві, – знаю, навіть переглядав. Першим прорецензує його Д. Білоус ( про це я домовився із зав. ред. поезії), потім – я (якщо дозволять).

До «Дня поезії» №2 відібрані лише «Береги». Решту я забрав і передав В. Коломійцю до «Дніпра». А саме: «Я дерево правди», «Люблю я час», «Розтривожила море гроза», «Осінь відмикає вирій», «На пружних крилах», «Усім позичим», «За цвітом папороті». Володя К. обіцяє дати в №5 або №6.

Негайно повідомте, які з цих віршів друкувалися раніше в республіканській пресі. Це дуже важливо. Надішліть також кілька нових. Не зашкодить.

Четвертий день хворію. Стара болячка. Надійки не бачив давно. Відцуралася.

У другій половині березня має відбутися прем’єра «Жарти-жартами…» (м. Тернопіль). Недавно їздив на репетиції. Виходить непогано.

Здається, все.

Гарненько пригорніть до себе Марію Степанівну й за всіх нас поці-луйте. Зичимо Вам разом із Марією Ст. пройти ще багато-багато березнів – світлих, хороших, радісних.

Ваші Підсухи.

4. ХІІ. 69

Дорогий Йосипе Михайловичу!

Нічого, друже, у наших стосунках не сталося й не могло статися. Сталося інше – дивне непорозуміння, якому я не можу дати пояснення. Двічі писав Ю. Петренко до Вас. Тоді, як я повідомляв, а через місяць – удруге. А ви не одержали жодного. Три дні тому він написав ще раз, знову у моїй присутності, законвертував і дав мені, щоб я кинув у поштову скриньку. Що я й зробив. Невже й тепер не одержите?

Крім того, розшукав у редорга Вашу справу й там чорним по білому значиться, що рукописа повернуто Вам на доопрацювання. Отже, винен явно не Петренко.

Умене нічого веселого. Останнім часом тяжко хворію, не сьогодні-завтра лягатиму в лікарню. Творчі справи занедбані. Доля нової п’єси ще невідома, не зважаючи на те, що Тернопільський театр взяв її до репертуарного плану й згодний ставити хоч зараз. Потрібний дозвіл Міністерства культури й т.д., і все це з’ясується в грудні-січні.

Онука росте, а ми старіємо. Щось уже лепече, окремі звуки, звичайно. Катерина Миколаївна почувається з горем пополам, але працює.

Як Ви? Чи пишете що-небудь? Думайте про книжку, посилено думайте. Що можна доопрацювати – доопрацюйте, напишіть кілька нових. Неодмінно. І надсилайте у видавництво на ім’я Ю. Петренка.

Сердечний привіт Марії Степанівні, учителям, які пам’ятають мене.

Зичу Вам успіхів! Щастя! Добра!

Ол. Підсуха.

11. ІІІ. 70

Вельмишановний Йосипе Михайловичу!

Не пощастить нам з Вами та ще багатьом іншим видатися в 1970р. Майже половину паперу недоодержали видавництва України цього року, внаслідок чого – усі плани шкереберть, у тому числі й збірка нових драматичних творів, куди мала ввійти і моя п’єса-роздум. Про Вас і Вашу книжку я мав не одну розмову з директором видавництва. Якщо справа з папером поліпшиться, все буде гаразд. Отже, не відчаюйтеся, а робіть своє діло, пишіть нові вірші, які потім додасте до рукопису.

Після лікарні почуваюся трохи краще. Свого нічого не роблю (кинув курити, а без курива в голові повне «замикання»), читаю чужі рукописи, які здебільшого вчать, як не треба писати. Добираю все краще до «Романів і повістей». Дещо є. Стежте за літніми випусками.

Мешкаю переважно на хуторі, із острахом чекаю весни. Навесні дає знати про себе моя болячка.

Що у Вас нового? Як почувається Марія Степанівна? Вітайте її сер-дечно.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

P.S. Чому ніколи не приїжджаєте до Києва? Навідайтеся коли-небудь. Я хочу познайомити Вас із директором та іншими працівниками видавництва. Живі контакти потрібні в усякому ділі.

ОП.

Листи Олекси Ющенка

13. X. 68 р.

Добридень, Йосипе!

Радиий повідомити тебе, що в збірнику «Поезія» №2 за 1968 рік уміщено твого вірша «Береги». Бачив я його у видавництві, скоро буде в продажу ( а може й є, але ще я не бачив). Що нового біля Сули? Чи не приплив твій човен до рідної гавані? Що роблять роменці? Давненько ніхто не писав мені. Я живу тепер на Печерську, біля Золотої Лаври.

Отже, моя адреса: Київ, 10, вул. Суворовська, 3, кв. 27.

Вітання дружині, роменцям.

Олекса.
Дорогий друже Йосипе!

Щиро вітаю тебе зі святом Весни. І свою родину вітай від мене.

Відносно «Веселки». Я говорив Д. Білоусу. Він більше там «авторитетний». У всякому разі - я бажав тобі видати збірку для дітей і довів тоді на зборах, що вірші твої - справжні. Гадаю, що все рівно перемога буде на твоєму боці.

БУДЬ!

Твій Олекса.

9. IX

Добридень, Йосипе!

Оце повернулися з Платоном із Полтави - були на святкуванні ювілею Котляревського.

Одержав кілька листів, але від тебе немає. Не думаю, щоб ти забув про нашу розмову (вірші для журналу «Вітчизна»).

Щире вітання від Платона тобі й дружині.

Усього найкращого! Олекса.

14. III.70

Дорогий Йосипе!

Одержав твої статті в газетах. Дякую за таку увагу до мене (хвалиш, не нахвалишся!)

Я твій боржник. Перше, що трохи виправдовує мене за мовчанку: їй-богу, було чимало роботи та ще всякі грипи! Надсилаю тобі з дружиною фото, зроблені над Сулою. Хотів тобі зробити «сюрприз», та поки не можу (це про «Вітчизну»). Дякую за друкування твоїх віршів, а дехто хоч «вибірково» (тобто один-два вірші). Ще почекаємо.

Щире вітання від Платона Майбороди. Сьогодні їду до нього на день – він працює у Ворзелі, це 30 км від Києва.

На все краще! Олекса.

11. VIII. 70.

Дорогий Йосипе!

Хотів раніше написати тобі, зразу ж після повернення з Хоружівки-Ромна, та все щось заважало, а потім надійшов час прощання з Теренем Масенком – уже чотири дні, як він пішов від нас.

А хотів я тебе повідомити ( певно, ти вже знаєш!), що в № 2 «Поезії» надруковані твої вірші. Правда, коли було обгорення проспекту квартальника, на якому був присутній і я від бюро секції поезії, то говорилося про більшу подачу віршів твоїх. Не знаю, хто скоротив потім.

Як живеш? Що нового? Уклін Сулі та Широкому Яру.

Будь! Олекса.

25. II. 85

Київ

Добридень, Йосипе!

І то ж навчився ти писати отакі довжелезні листи! Я не вмію так. Але ж: «не говори крвсиво». Пам’ятаєш? Отже – коротко. Та без «красивостей».

Ти зараз не суши голову, скільки там примірників треба надсилати до видавництва. Надсилай поки що один. Коли треба буде, – повідомлять про другий ( то для худ. оформлення).

Про бісове «змієслово» можна було б подискутувати, але ж в листі – неможливо! Я б тобі прикладів теж навів і про «добычу радия» та всякої всячини!

Оце після недуги ходжу з добрим настроєм. А зараз ( 10 ранку) поспішаю до Голосіїва – буде готуватися передача для телебачення «Рильський і пісня». Мене запросили й як « такого», що знав М. Т., і як «члена республ. ювіл. комісії» (19 березня – 90 р. із дня народження М. Т.).

( Голова комісії – О. Гончар).

Ще раз – менше «мудрствуй», а приготуй збірку та надсилай видавництву. Бо ж «під лежачий камінь ...» і т.д.

Будь!

Пиши. Олекса Ющенко.

P. S. Платон зараз у лікарні. Якась депресія, що й не дзвонить ні мені, ні братові Георгію.

Звичайно, я ще на пролісковий цвіт... Так якби ж мав свій вертоліт і ще лікаря під боком!..

27. III. 86.

Київ

Привіт, Йосипе!

Оце переглядаю газети, у яких зустрічаю матеріали про педагогічні ради до початку навчального року.

Мій онук піде в 3 клас!

Ми всі в Києві.

Колись я запитував тебе, чи бачив щось із моїх книг в Ром. книгарні на вул. Леніна? Просто цікаво, чи замовляють, чи ні?

Вийшла моя нова книга прози « В пам’яті моїй». Друкувалася у Львові і в книгарнях Києва ще немає. Отож, поцікавишся принагідно й цією – чи замовляли? Там чимало про Сумщину – розділи « Ключина», « Кочура».

Я надіслав тобі « Літ. Україну» від 24 липня. Чи одержав? Там майже сторінка віршів. Може, я не посилав?! І таке буває! Хотів, а забув?

У всякому разі проглянь хоч у бібліотеці ( певно, школа передпла-чує?).

Мені 2-го серпня пішов 70-ий. Страшнувато, але що поробиш.

На все добре! Із новим навчальним роком! ( Чи ти вже на пенсії?)

Вітання всім твоїм і Сулі. Олекса Ющенко.

Із святом І. Франка!

1. IX. 87.

Привіт, Йосипе!

Не катуй себе за те, що забув привітати мене з 70 – річчям. Я, зізнаюся, забув твій день народження теж... Винна, певно, старість! Що ж тут удієш?! А газети мені надіслано – і сумську, і роменську. Все ж дякую!

Цікавишся віршем, надрукованим у роменській газеті. Це вже вони в себе вдруге надрукували його! Він (вірш) був друкований у збірці « Сповідь» (1971) із посвятою І. Виргану, а в газеті її чомусь немає. Іван дуже любив Сулу, вона в його віршах теж виблискує... А написав я вірша в 1968 р. Є в мене про Сулу ще вірші, у яких і ти присутній! Тільки важко відшукати...

Читав у «Молоді» гарне слово Кулиняка про тебе. До речі, кілька перших віршів Данила друкував я.

Мені твоє вітання передавала Околітенко Наталка.

А що ж про новини? Газети читаєш, матеріали Пленуму Спілки теж, певно, читав.

Збираюся відвідати Хоружівку. А десь на 10-е вересня запрошують у Суми на вечори. Я погодився на два виступи ( вони запропонували до десятка!)

Ось поки що все.

Бажаю доброго здоров'я тобі й родині.

ОЛЕКСА.

Р. S. Не знаю, чи місток поправили біля Широкого Яру? Якби знаття – на якусь часину повернув би до тебе по дорозі....

Недавно одержав запрошення з Ромна – відкривати музей Кавале-рідзе. Але важкувато з часом – відмовився. Тим більше, що Суми теж надіслали запрошення. Скрізь встигнути не можна. Чи не так? Будь!

Колись я тебе просив довідатися, чи в роменській книгарні є моя книга «В пам'яті моїй». Але ти, певно, у Ромні не буваєш. Книга вийшла минулого року, продовження (II книгу) пишу. Може, до нового року закінчу (як Бог дасть!)

Листи Павла Ключини

Добридень, Йосипе Михайловичу!
Добридень!

Сьогодні купив у книготорзі збірку “Голоси молодих”(забрав останні два екземпляри).Це харківська “братська могила” - українці й росіяни разом. Загалом збірка хороша, але маленька, стиснута до нікуди. Ваших усього 7 віршів. Серед них “Лист турецькому султанові” й “Розгойдана мука”. Жаль, що так мало.

І все-таки я радий за цю збірочку-альманах. Якщо Ви ніде не дістанете(чи Надя не привезе)- одну прибережу для Вас. А в Київ пошліть додатково вірші - Петренкові чи Підсусі.

Я зараз гастролюю по Ромну й Роменщині з поетом-кобзарем Іваном Іванченком. Свої виступи закінчу десь у понеділок-вівторок. Заїжджайте, заходьте -чекаю. Не минайте ні хати, ні музею. Привіт Степанівні.

Щиро Павло Ключина.

17.04.70.

Шановний Йосипе Михайловичу!

Сьогодні Ви пішли від нас,сьогодні, тобто в суботу, і пишу. І про віщо, Ви думаєте? Про ту ж холеру, будь вона проклята! У Ромні хтось уже пустив чутку, що і в нашій області є випадки захворювань. А Ви п’єте сиру воду з Сули. Це дуже небезпечно, дуже! Обов’язково треба кип’ятити! Неодмінно!

Ось про це я тільки й хотів нагадати Вам, хоча Ви й самі раніше від мене могли додуматися до цього. Не гнівайтеся за зайве нагадування. Збирався до Вас на неділю, але ж така негода. Не приїду.

Бажаю всього доброго. До зустрічі.

5.IX.70. Субота. Музей. П.К.
Шановний Йосипе Михайловичу!

Добридень!

Сьогодні дзвонили мені з Сум. Десь у 20-х числах лютого в Косівщині (під Сумами) урочисто відкриється музей славної Лесі. На відкриття, як повідомили мене, будете запрошені і Ви з Шевченком (про себе мовчу, бо уперто хворію).На вечорі Вам доведеться читати вірші. Шевченко вже підготовлений до цього - має що читати, а Вам, мабуть, треба щось написати до ювілею. Отож, готуйтеся.

Про дату та інше, сподіваюся, Вас повідомлять.

Що нового в Широкому Яру?

Пишіть. Заходьте(додому, а не в музей). Щиро бажаю успіхів.

Вітайте Марію Степанівну й Надю.

До побачення.

9.II.71. П.Ключина.
Привіт, Йосипе Михайловичу!

Учора забрав передрук. Сьогодні, 22.II, відправив на адресу: Київ - 133, бульвар Лесі Українки, 20.Видавництво“Рад. письменник”.

На цю адресу напишіть негайно листа головному редакторові.

Щось таке: “Надіслав Вам збірку поезій. Якщо вона варта того, прошу включити до видавничого плану й т.д.” Десять слів про себе.

Обов’язково пошліть такого листа. Усього в збірнику - 53 поезії (див. на окремому аркуші перелік), сторінок – 63.

Будьте здорові.

Привіт Степанівні.

22.II.1968. Павло Ключина.

P.S. Зошит і копії - у мене.

Добрий день, Йосипе Михайловичу!

Чув я, що Ви були в Ромні, а до нас ,бач, і не зайшли. Недобре. А я так хотів Вас щось запитати. І ось довелося писати листа.

Ви пам’ятаєте, у “Страшній помсті” Гоголя слова про Дніпро: “Чуден Днепр при тихой погоде…” Цей уривок написаний в українському селі над Дніпром. Але в якому? Як воно називається?

Чи не знайдете у своїх підручниках, у яких селах на Україні над Дніпром був Гоголь у період написання “Страшної помсти”? Це десь отам 1827- 1832 роки.

Якщо Ви щось знайдете, негайно напишіть мені. Я мушу дати відповідь у Київ (на вікторину) до 20.III. Отже, поспішіть, будь ласка, щоб я одержав Ва-шого листа до 17.III.

Привіт Марії Степанівні.

Заходьте, не минайте.

III.69 З повагою Павло Ключина.

Редакція газети Орган Роменського міськкому

“Комуністичним КПУ, міської та районної Рад

шляхом “ депутатів трудящих

м.Ромни, вул.Луначарського, 31

15 квітня 1968р.

Шановний Йосипе Михайловичу!

20 квітня ( у суботу) об 11 годині дня в приміщенні редакції газети “Комуністичним шляхом” відбудеться засідання літоб’єднання. Дуже просимо Вас прибути на це засідання.

Про Ваш виїзд у Ромни питання погоджено із завідуючим РВНО.

Голова літоб’єднання П.Ключина

Редактор газети А.Воропай

P.S. Обов’язково приїздіть - важливе питання!

Лист до Наталі Околітенко та Данила Кулиняка

Добрий день, Наталіє Іванівно, Даниле Івановичу!

Трохи чи не разом одержав обидва листи, то й відповідаю – разом.

Спочатку про загальні справи. Літо справді було важким…Наче й не було його, а все – чи кінець весни, чи вже осінь. Але ж для врожаю хлібів – це добре. І озимина зазеленіла. Зарожевіли стрілки жита.

Похмурішими стали води Сули, гнеться очерет під повівами вже осіннього вітру. Не перегукуються журавки…А наші – наші! – лелеки… Лежать , бідні, у лузі постріляні… «Уміють на Сумщині берегти природу!..» Так було кілька років тому з білими чаплями. Монстри не перевелися й не переведуться ще довго…

У лісі з”явилися (хоч негусто) опеньки. Непоганий був медозбір у наших знайомих. Замовлення виконано. Окрім того, мені привезли

«Воскресный день», де є трохи про Гааза. Ілюстрація: лікар навколішки перед царем, поруч – в’язні.. Ідея милосердя… Хіба ж не «единая и неделимая»?..А в тридцяті роки й лікаря Гааза не було.

Домашні справи в нас без особливих змін. Вибрали картоплю( дуже гниє).Помідори почорніли ( холодні ночі, фітофтора). А так – усе гаразд. Багато було яблук…

Чим я займаюся? Прочитав «Плаху», дочитав «Моя мадонна» Кузнєцової… «По праву памяти» Твардовського, «Новое назначение» Бека (все в ж. «Знамя»). А зараз читаю, думаю…у «ЛУ» - С. Тельнюка «Вчімося поважати факти».

Кілька слів про «Екологічне мислення».Прочитав я його з великим запізнен-ням(коли одержав листа). Даремно ти, Даниле Івановичу, захвалюєш і мене з Чубою, і нашу Сумщину. А якщо десь є ще гірше, ніж на Сумщині, то це , можливо, при повній анархії і відсутності навіть сміхотворних( такими вони й є, бо існують - символічно!) законів про збереження наших скарбів. Як ото діється з питанням про українську мову: письменники тривожаться ,на учительському з”їзді скільки про це говорили… А на серпневій нараді вчителів – хоч би одне слово!... А в Ромні, кажуть, ще одна українська школа стала російською!..

Стаття ж твоя , Даниле, дуже мене розтривожила… Щире спасибі за неї!.. Та хто в нас на Роменщині її прочитав, хто прочитає?.. Думаєш, отам, у кабінетах?..

І як ти міг написати про мене оту фразу: «Коріння душі ніби сплелося з корінням дерев»!..Адже є у мене вірш із таким рядком: «Тут коріння моє з корневищами клена сплелося». І, звичайно,я нікому не читав цього. Якщо ти відгадав, схопив це інтуїтивно,значить,справді є спорідненість душ!..

Дуже добре про кургани. І про оті дві церкви - у Ромні і в Кулешівці.І як це могла надрукувати саме «Молодь України»? Є там, у редакції, думаючі, чесні люди.

А тепер про долю писаного мною.Сумна його доля…І нелегкі мої роз-думи…Зробити щось путяще я уже не зможу. Не тому, що сиві літа. Прогудуть весняні вітри. І лишиться мильна булька від …перебудови. І повернуться всі наші «самописки» до причесаного гладкопису, котрим і зараз рясніють шпальти газет та журналів.

Просто в мене немає віри. Хоча на початку – була!..Чи, може, дух оновлення не дійшов у наш край?..

А що оте написане сорок п’ять років тому?.. Приміром, «Даруй нам, все-вишній». Одні скажуть :наївна мелодрама.Інші – чого доброго – побачать апеляцію до Бога!..А «Білий цвітопад» - фантасмагорія…

А «Колиска»? Хіба мало читачів( та й критиків),котрі зрозуміють буквально: автор – ретроград,кличе зображувати зручні колясочки й замінити порохнявою колискою. Та ще й шифер – солом’яним острішком!.. Диковина!.. Ось Вам, Наталю Іванівно, і «річ приваблива!..

А «Пролісків» - жаль. Навіть після категоричного присуду – я до них ще повернуся. І ось чому. Ви пишете: «Скільки написано про втрачену першу любов». А це ж – не про любов!...Значить,як автор,я не зумів донести читачеві основне: тридцяті роки – корені нашої бездуховності.Найчесніший із героїв – Микита Сирівець – трагічно гине, упавши на площі міста. Чисті паростки любові опоганені брудом брехні… А над усім стоїть Гливтяк. Він ще й зараз стоїть за спиною Данила, за мною…і, можливо,за Вами, Наталю… А байдужий до всього, хоч добрий душею, як і ота старенька вчителька, Перебудько може лише сказати: «Якось перебудемо цю халепу!..» Це наша сучасність. Якщо публіцистичність тут незрозуміла, причина в недовершеності твору. Але саме без таких задумів – яка ж добірка? І тим більше! – збірка…Є ще одне. Новела, над якою я працюю(« Краплі з верби»…) І тим більше! – збірка, пов’язана єдиним задумом із «Пролісками».

07.09.87р. Із щирою повагою Йосип Дудка.
Останній лист Йосипа Дудки з лікарні
Шановний Леоніде Йосиповичу! *

Спершу – прошу вибачення за почерк і всі недоладності в моєму листі. Адже пишу в Роменській лікарні (у палаті №6, як у Чехова!), де перебуваю уже майже два місяці. А перед цим – хворів удома. Я й без того був схожий на зайця (тонкий, як дудка), а тепер і зовсім. Правда, уже два тижні, як повернувся апетит, почав їсти. Мали робити операцію (аденома, гастрити), але консультувалися з сумськими лікарями, а ті не порадили (складна операція, серце). Отже – уколи, таблетки. Десь за кілька днів буду вже вдома, хоча причина хвороби залишається.

Сьогодні в лікарню дочка моя Надія (учит. укр. мови) привезла Вашого листа, за якого щиро Вам вдячний. Згадуєте про вірш “Пісня срібної лілеї”. Можу додати таке: кілька днів тому одержав я листа з Ленінграда від незнайомця, який написав музику на текст вірша й ніби все те буде надруковане в жур. “Советский воин” №6 (тобто за червень). Отже, мабуть, у перекладі на російську мову. Словом, діждемо – побачимо, а вість для мене приємна уже тим, що в Ленінграді читають укр. журнали.

Що ще робив тут, у лікарні? Читав, писав. Обласна газ. дала дві статті на екологічні теми (“Себе пожалій, людино”, “Оберігати береги”), у “Молоді України” Д. Кулиняк використав мого листа про церкву П. Калнишевського в Роменському районі; про ту ж церкву – ст. в обл. газетах (останній кошовий Січі походив із Роменщини, де його коштом було побудовано дві церкви, одна трохи збереглася, а тепер – хочуть забрати на Хортицю, чому районне начальство дуже раде, але ми – воюємо).

Написав кілька віршів лікарнянського змісту, одну новелку, не доробив мед. статтю під назвою “І моє тривожне біополе” (сучасна лікарня й лікуючі очима хворого). Отже, працював потроху, хоч наслідків мало: де друкувати?..

Скоро буду вдома. Що робитиму? Господарство (поралася ж сама, бідна, моя бабуся-дружина). Маю впорядкувати бібліотеку, папери. Бо як залишати десь сотню-дві недописаних віршів? Отже, відберу з них десяток-два, а решта – явний мотлох. Щось надішлю в “Рад. письменник”, де лежить рукопис (пишуть, що він таки потрапив у план, але на 1992 чи 1993 рік). До того, мабуть, не дотягну: Ви здогадуєтеся, що мені вже 75?.. Є лат. вираз: Dum spero, spiro” (доки дихаю, сподіваюся). То я написав у лікарні навіть вірш “Доки живу”.

Мої колеги по палаті №6 уже мають виключати світло. Отож і я кінчаю своє писання на колінах.

Дома вже дихну вільніше.

На все добре, дорогий мій колего!

Із щирою пошаною Йосип Дудка.

7 / V, 12-а година, палата №6.

Учні й колеги із вдячністю про Йосипа Дудку

Уроки доброти вчителя й учня

Учительське життя тільки тоді наповнене глибоким змістом, коли є вдячні учні, коли відчуваєш у вихованцях продовження своїх мрій, сподівань, звершень.

Нашому талановитому землякові Йосипові Дудці в 2010 році виповнилося б 95 літ. І на цей його ювілей прибуде численна громада учнів, яким він передав любов до поезії, рідного краю, віру в торжество світлих ідеалів. У долі Миколи Миколайовича Ничика учитель Дудка посіяв зерна добра, творчості, які врожаяться теплими спогадами юності про мудрого життєлюба, вольову людину, наставника й поета, залюбленого в простори Широкого Яру, плеса Сули, звідки злетіла натхненною стрілою ластівка, аби лишити автографи в душах багатьох вихованців.

Талановитим спадкоємцем творчого дару свого вчителя став Микола Ничик. Назавжди увібрав він світоглядні миттєвості уроків Йосипа Михайловича, уміння бачити прекрасне. Як і його вчитель, Микола — лірик, людина тонкого душевного складу. Тому до ювілею свого наставника й надіслав білого проліска, що росте в Сибіру, бо зі школи запам’ятав цей образ, вихоплений із поезій Дудки, які читав учитель Вовківської школи на уроках. Засушений білий пролісок— то благородна пам’ять, вдячне серце, туга за рідним краєм, то сходи з уроків доброти. Колись цей пролісок експонуватиметься в музеї Йосипа Дудки, адже музею бути, докіль є такі нащадки, такі спадкоємці. А ще серед експонатів будуть твори Миколи Ничика-письменника, учня, в якому уроки доброти вчителя знайшли своє творче наслідування.

Неодноразово летіли в Україну Миколині спогади про Дудку, з’являлися в періодичних виданнях, хвилювали, нагадували…

Свою творчу зрілість зустрічає автор ″Уроків доброти″ в Росії, куди закинула доля ще при Союзі. Біля 20 років віддав він гірняцькій справі в Кузбасі.

Російський письменник–публіцист Гарій Нємченко виокремив, на мій погляд, головні риси Ничика - спрагу справедливості, енергійність, принциповість, небайдужий талант і вдячну щиру душу. Пише він про шахтарів, про людей тепер близького йому Новокузнецька, а серце рветься до рідного краю, до Посулля, бо живиться воно спогадами юності, дитинства.

Народився Микола 1953 року в селі Пустовійтівці— батьківщині останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, про якого вперше дізнався на уроках Й. Дудки. Семен Денисович Ничик, дід по батьковій лінії,— професор біології, працював у Полтавському педуніверситеті, автор кількох поетичних збірок. Талановитий родовід Ничиків і на літературну творчість, і на добрі справи. Миколу рано вабили книги. Розпочав він гострити своє перо ще на Роменщині, коли був сількором районки. Потім навчання на факультеті журналістики в Київському університеті журналістики ім. Тараса Шевченка.

А тепер наш земляк представляє літературу Росії, яку колись викладав йому Й. М. Дудка. Вів і веде широке спілкування з представниками української культури - О.Ющенком, Н.Околітенко, Д. Кулиняком, А.Дімаровим, Є. Васильченком та багатьма іншими. Телефонує, пише в Україну, цікавиться сучасним літературним процесом на Роменщині, де спалахнула його творча зоря. А все тому, що автор ″Уроків доброти″ свідомий, чийого він роду, якого коріння. Його проза без псевдопатріотичного ґатунку, без комічного пафосу й порожніх гасел.

Друкується Ничик у багатьох виданнях періодики, у ″Роман-газеті″, журналах ″Наш сучасник″, ″Вогні Кузбасу″ , ″Літературній Україні″, ″Літературній Росії″. Із 1997 року— член Спілки письменників Росії. У 2008 році вийшла перша його окрема книжка ″Другая упряжка″.

Упевнено почувається автор у цій другій, письменницькій ″упряжці″. Окрім шахтарської справи, вправно володіє пером. Його оповідання, нариси— живі, органічні, у них віриш, адже герої творів із життя, із світу ″уроків доброти″. Він жваво відгукується на прояв яскравих молодих талантів, підтримує юнь добрим словом рецензій, зауваг, порад. А ще багато трудиться на Забсибі. Отримує престижні літературні премії за публікації про людей праці. У 2008 нагороджений Першою літературною премією в номінації ″Публіцистика″. А цього року переміг у конкурсі ″Образ″. Та гонорар не осідає в Миколиних кишенях, благодійно підтримує він тих, кому важче. Так учили його улюблені вчителі— Й. М. Дудка, Г. І. Надточій.

Зазнайомтеся з ″Уроками доброти″ М. Ничика, щедро ділиться нам земляк своєю добротою, аби пригріти на грішній землі самотню тварину (у квартирі Ничиків мешкають підібрані на вулиці браття наші менші), зболену людську душу.

Хай сторицею вертають Миколині уроки доброти йому творчим натхненням, здоров’ям, любов’ю оточуючих, хай вабить Сула поверненням до отчих порогів, про що колись писав улюблений учитель Й. Дудка:

Не забув я тебе, не забув,

Хоч був у світах і не близько!..

Ти ж для мене колись колисала вербу,

Що малому прийшлась на колиску.

Тамара Марченко.
Николай Ничик. Другая упряжка. Кемерово, ООО «Офсет», 2008 г., с. 108-115
Уроки доброты

С начала горбачевской перестройки и до сих пор приходится слышать, что, дескать, «повезло» тем литераторам, кого в свое время преследовала советская цензура: хоть и не часто, как хоте¬лось бы, но все-таки стали выходить ранее запрещенные их произ¬ведения, о них пишут критики, ими занимаются неутомимые лите¬ратуроведы...

А мне, когда в руки попадают такие публикации, не хочется, че¬стно говоря, их читать. И в первую очередь не потому, что их авто¬ры лукавят. Здесь дело в другом. Просто хотелось бы спросить у таких публицистов: а где они сами были в то время? Как у них у самих сложилась судьба? Ведь известно, что многие из тех, кто раньше мыслил иначе, чем толковалось в официальной пропаганде, на целые десятилетия (это в лучшем случае) выпадали из литера¬турной жизни.

Среди тех, кто за свои идейные убеждения незаслуженно по¬страдал в 70-80-е годы, был и мой учитель русской литературы Волковской средней школы, что на украинской Сумщине, Иосиф Михайлович Дудка. Его мы также знали и как талантливого поэта и публициста. Правдивости моих слов могут поверить те читатели, кто познакомился с его сборником поэзии «Соборы душ», по¬смертно изданным «Украинским писателем» в 1993 году.

Многократно перечитывая эту единственную его книгу, я по¬стоянно нахожу в ней что-то новое, чего не заметил, на что не об¬ратил внимания раньше. И не только потому, что И.Дудка был че¬ловеком исключительных, энциклопедических знаний, что уже са¬мо по себе редкость для таких отдаленных от больших городов сельских школ, какой была наша десятилетка. Дело, пожалуй, в том, что он учил нас в любом деле докапываться до истины, учил задумываться, учил мыслить и сомневаться: это в то время, когда сомневаться школьникам «по штату» было попросту не положено.

Помню его и как старшего, надежного товарища, который в тя¬желую для нас минуту всегда приходил на помощь. Я благодарен судьбе за то, что мне посчастливилось быть его учеником. Он научил меня одновременно с украинским любить и русский язык, це¬нить и понимать культуру обоих братских народов.

Искренне, а то и прямо-таки самоотверженно поддерживал он меня в первых моих литературных начинаниях.

Но могло бы случиться и так, что разошлись бы наши дороги, если бы в 1969 году не ушел из жизни один из преподавателей ма¬тематики Волковской средней школы. Он был сильным педагогом. Соответственно такими же были и требования его к ученикам. Я же был слабым «математиком». И вот после окончания Пустовойтовской восьмилетки какое-то время находился в замешательстве. Со слабыми знаниями стыдно было появляться в престижной школе и одновременно хотелось продолжить учебу именно в ней, тем более, что в старших классах литературу преподавал Иосиф Дудка, о ко¬тором хорошо знала и которого уважала вся округа.

Но поскольку произошло то, что произошло, я уже без разду¬мий, через несколько дней отвез свои документы в Волковцы. Рад, что закончил там десятилетку, что был все-таки не последним уче¬ником. И особенно в этой публикации хотелось бы поблагодарить учительницу математики Галину Ивановну Надточий, которая мно¬го сил приложила для того, чтобы одновременно с началом моего литературного творчества я хотя бы элементарно ориентировался в геометрических аксиомах Эвклида. Спасибо ей за это от всего сердца!

Поступки, душа, прекрасные дела и помыслы И.Дудки, как и его поэзия, были, без преувеличения, кристально чистыми, как утрен¬няя роса неповторимой природы присульских берегов дорогой для него местности Широкий Яр, что в, нескольких километрах от села Вощилиха, где он жил и работал:

В полоні вічної краси

Живу – і сердцем воскресаю!

...Вернусь до сивих голубів.

До тебе, дубе, славний витязь!..

Прийду вклонитися Тобі

Весни з криниченьки напитись.

У меня было много интересных педагогов. Но такого учителя, как Иосиф Михайлович, никогда не приходилось встречать. И вот ведь какая обида: для него, такого талантливого и щедрого душой, так и не нашлось в сельской школе - на протяжении не одного де¬сятилетия! - вакансии учителя родной литературы, и он вынужден был преподавать русскую и зарубежную. Но для нас он не жалел личного времени и не то что много - казалось, без конца рассказы¬вал о современных писателях. Не только тогда, когда дополнитель¬но проводил факультативные занятия, а каждый неожиданно сво¬бодный час, всякую удобную минуту.

Конечно, мы не только радовались, мы очень гордились, когда и в нашей областной периодике, и особенно в центральных газетах появлялись подборки его новых стихотворений.

Мы многому учились у своего Учителя и, не сознавая этого, ему подражали. Несколько старшеклассников тоже писали стихи. Не¬известно, как в дальнейшем сложилась творческая судьба у Тани Сотулы и Саши Яковца. Пишут ли они сейчас?

Не в обиду другим преподавателям скажу, что в школе не было такого педагога как Иосиф Михайлович, - не заглядывая в конспек¬ты, он мог часами рассказывать о творчестве классиков русской литературы.

Какая у него была чудесная память! И - какой проникновенный, западающий в душу голос!.. Заслушивались его лекциями даже те, кто слабо учился. Как можно было остаться равнодушным, когда он живым, не книжным языком рассказывал столько интересного, чего не было ни в одном учебнике, на память цитировал целые от¬рывки из многих и многих произведений, да и как, как цитировал: теперь я понимаю, что это были своего рода литературные концер¬ты. Он увлекался настолько, что каждого из нас заставлял сопере¬живать ему, и мы то сидели не дыша, то дружно вздыхали, а то вдруг, когда он неожиданно останавливался, хором подсказывали как будто забытое им слово...

Он любил свою работу, ценил свое призвание педагога. Всегда находил время, выкраивал дополнительные минуты, чтобы позна¬комить учащихся с теми произведениям современных писателей, чье творчество достойно внимания. Поэтому и неудивительно, что на его уроках всегда была тишина, без уважительной причины за¬нятия старались не пропускать.

От Учителя мы впервые услышали правдивое слово о романе Олеся Гончара «Собор». В школьной библиотеке сразу образова¬лась очередь за книгой. Но не всем удалось её прочитать - компе¬тентные органы надолго ввели запрет на этот роман. А о том, что он был его любимой книгой, говорит и тот факт, что единственный сборник лирики Иосифа Михайловича так и называется - «Соборы душ».

Очень высоко он оценивал - а это было только начало 70-х го¬дов -творчество молодого поэта Бориса Олейника. Запомнилось, как он на память читал только что напечатанное стихотворение Бо¬риса Ильича «У поэта деньги завелись...» И весь тот урок литера¬туры был полностью посвящен таланту Олейника. Много расска¬зывал он и о других писателях, которые стали ныне гордостью ук¬раинской литературы: Д.Павличко, И. Драче, Л.Костенко, Н.Винграновском, П. Загребельном, Ю.Мушкетике, В.Шевчуке, Ю.Бедзике, В.Дрозде, А.Димарове, Р.Иваничуке, Н.Околитенко.

С того времени прошло ровно тридцать пять лет. В прошлом го¬ду мои одноклассники собрались на традиционную встречу выпу¬скников. По уважительным причинам я не смог приехать на роди¬ну. Но очень хорошо представляю, с какой теплотой все наши вспоминали о своем незабываемом классном руководителе.

Могилу его на сельском кладбище, писали мне потом, букваль¬но засыпали цветами. Долго возле нее читали стихи Иосифа Ми¬хайловича - наверняка лучшие, кто какие помнил, кто с какими по жизни шел. Сам я до сих пор наизусть помню его стихотворение «На пружных крыльях», где идет речь о ласточке, которая осенью улетает в далекие заокеанские страны, а весной, снова преодолевая все трудности, возвращается на свою родину. Обязательно прочи¬тал бы это стихотворение на той встрече!

Ведь каждого из нас судьба забрасывала в разные места: но где бы мы ни были, всегда помнили порог отчего дома, край, где роди¬лись и куда, как ласточки, возвращаемся:

Кожного з нас доля слала в невідоме,

шарпала вітрами, кидала в світи.

Хто не снив дитинством, в тузі не голубив

ластівки розкрилля, поле і гаї?

Обнялось навіки все, що сердцю любе,

в мові материнській, в щебеті твоїм.

I пролинуть весни, що до цих подібні,

Житимуть вже інші в золоті віки.

Але знаю: завжди будуть їм потрібні

батьківські пороги, рідні ластівки!

Дудка не только преподавал нам литературу, он читал также лекции по истории и культуре родного края. Парадокс, но именно от Иосифа Михайловича я впервые услышал правдивое слово о по¬следнем кошевом Запорожской Сечи Петре Калнышевском, кото¬рый родился в моем родном селе Пустовойтовка. Там он в 1773 го¬ду начал строить церковь Святой Троицы. По тем временам это был шедевр творчества народных зодчих. Но я красивейшее это сооружение запомнил уже как сельский клуб.

В годы войны фашистскими захватчиками в наших местах прак-тически все было уничтожено и разграблено. А то, что, якобы, вре¬менно смогли приспособить под нужды культуры, осталось потом занятым на целые десятилетия. В том же клубе находилась и сель¬ская библиотека, и помещения для кружков художественной само¬деятельности...

Но особенно мы переживали те моменты рассказа учителя, где шла речь о заключении Калнышевского на Соловках. Там он про¬вел 25 лет. И когда в 1801 году так и непокоренного кошевого на 110-м году жизни освободили и разрешили вернуться на родину, он от этой милости отказался и еще два года (до кончины своей) про¬вел на чужбине.

Об этом периоде героической жизни знаменитого запорожца у И.Дудки есть прекрасное стихотворение «Последняя дорога Калнышевского»:

Хоча б на мить

вернутся в село край лугу...

Сула... блакить... I шелестить

там очеретець. Злу наругу

забути б рад... Забути?! Як?..

...Та сором, сором як знести?

Яке падіння! Боже, Боже!..

Вкраїно... Матінко!.. Прости.

Бо знаю: час - простить не зможе.

В нашу школу приезжало много известных писателей. И каж¬дый их приезд был праздником для всего села. Актового зала у нас не было, поэтому встречи проводились в коридоре школы - туда выносили стулья, скамейки. Те, кому не доставалось места, стояли у стен, рассаживались прямо на полу.

Благодаря Иосифу Михайловичу, в родном селе со школьника¬ми в разные годы встречались известные писатели Иван Вирган, Александр Пидсуха, Дмитрий Белоус, Роман Иванычук. Василий Большак, Павел Ключина, Олекса Ющенко, композитор Платон Майборода и другие.

А сейчас не лишним будет напомнить, что не всегда и наш учи¬тель успевал вовремя приехать на встречу. Жил он на хуторе Ши¬рокий Яр, что в нескольких километрах от школы. Особенно боль¬шие неудобства испытывал он весной, когда полноводно разлива¬лась наша красивейшая Сула. Она затапливала прибрежные луга, колхозные поля, а также заливала небольшой мостик, по которому Иосиф Михайлович добирался в школу. Но и здесь Дудка находил выход - из цельных кусков вербы заранее выдалбливал небольшие челны и на них потом переплавлялся на другой берег реки. Расска¬зывали (не знаю, правда это или, может быть, чей-то вымысел), что во время одного из весенних половодий из-за сильного течения челн его сильно наклонился набок и наши тетради оказались в ле¬дяной воде. Каждый из нас, наверное, только махнул бы на это ру¬кой, но Иосиф Михайлович был не из тех: весь вымок, но достал-таки школьные сочинения из реки.

В начале 70-х годов публикации И. Дудки все реже и реже стали появляться в печати. А потом мы узнали что по каким-то непонят¬ным для нас тогда причинам его не публикуют не только столич¬ные издания, но и местная периодика. И это затянулось на два де¬сятилетия!

Какая это трагедия для талантливой творческой личности, по¬нятно каждому. Теперь он держался только благодаря моральной поддержке его жены и дочери Надежды, которая вслед за ним тоже стала педагогом.

За это время я получил от Иосифа Михайловича всего несколько открыток-приветствий, где он только вкратце рассказывал о себе. Это и понятно. Учитель не хотел, чтобы «компетентные» органы следили и за его бывшими учениками.

Большой и горькой неожиданностью стало для меня январское письмо 1991 года от украинского писателя О.Я.Ющенко, в котором он сообщал о смерти моего учителя. Я тут же позвонил в Киев (на хутор к родственникам И.М.Дудки, понято, не дозвониться), и Олекса Яковлевич рассказал и о других подробностях жизни И.Дудки. В годы войны его насильно вывезли в фашистское рабст¬во. Три года пришлось в нечеловеческих условиях работать на не¬мецкой шахте «Брухштрассе». Чего он там только не пережил. По¬падал в аварии, и его засыпало породой. До полусмерти избивали надсмотрщики.

Сам около двух десятков лет отработал на новокузнецких шах¬тах. Не понаслышке знаю горняцкий труд. Но то в наше время, где обязательно уделялось внимание технике безопасности, улучше¬нию условий труда. И то, несмотря на все предосторожности, нет-нет, да и происходят такие аварии, так, бывает, громыхнет под зем¬лей, что помнишь об этом потом очень долго.

Но тогда, даже в тех страшных условиях Иосиф Михайлович не замыкался в барачных стенах. Он писал стихи, прославляя спра¬ведливую борьбу советских воинов против фашизма.

Десять лет тому назад, готовя свое воспоминание к 80-летию И.Дудки для «Литературной Украины», я предложил приемной ко¬миссии Союза писателей в порядке исключения посмертно принять Иосифа Михайловича в члены СП Украины: он был романтиком, и это было бы вполне в его духе. Но этот абзац «по техническим причинам» не попал в мою публикацию. А жаль...

Тонкий лирик, И.Дудка любил природу Роменщины. Много со-кровенных строк посвятил он родному краю. Еще со школьной скамьи мне запомнилось его стихотворение о белом подснежнике. Известно, что на Украине они не такие, как у нас в Сибири - цветы с голубым оттенком. А белые подснежники там редкость:

На узгір’ї, на узгір’ї

сині проліски цвітуть,

а між ними білий-білий

зупинив свою ходу...

Много лег назад, в один из своих первых весенних походов в тайгу за черемшой я осторожно срезал несколько цветочков наших белых подснежников и синих кандыков, высушил и намеревался отправить их Учителю к его юбилею. Но я опоздал...

И вот уже полтора десятилетия засушенные, правда, немного потерявшие цвет, сибирские растеньица хранятся в отдельной пап¬ке - вместе е публикациями Иосифа Михайловича Дудки. Уверен, что когда-нибудь в родной его школе, где он до конца исполнил свой долг настоящего педагога, откроется музей, и я обязательно передам туда неотправленный подарок.

В который уже раз перечитываю его сборник лирики. И посто¬янно испытываю при этом прилив каких-то особенных чувств, ко¬торые впервые высокой увлеченностью своей заставил меня испы¬тать мой Учитель. Просто рука не отпускает перо, чтобы не проци¬тировать «Козацкий женьшень», посвященный памяти его земляка П.Е.Ключины:

Ти вернися із мандрів лишень,

підем знову, байкарю, на гору,

де шукали козацький женьшень -

перстача семижильного корінь.

...Нумо, друже, в дорогу лишень!

I прогаяне - все надолужим.

Тільки де ж той козацький женьшень,

що вертає і мертвому душу?

И если бы была такая возможность - найти в сибирской тайге тот бессмертный женьшень, который позволил бы вернуть моему Учителю жизнь, - я все бросил бы и пошел искать его...

Я й досі у Вас на уроці

Йосипові Михайловичу Дудці, справжньому вчителю

й поету, людині широкої душі,палкого серця й незламної вдачі.

Я й досі у Вас на уроці,

Хоч дзвоники всі віддзвеніли мені.

Вслухаюсь в слова я пророчі,

Що линуть і линуть з років далини.

Чуприна пряма, неслухняна,

Середнього зросту, широкий в плечах –

Таким стоїте перед нами,

В задумі, зі спокоєм в синіх очах.

Вуста випромінюють слово.

І ми – заворожені! Танем отут,

Бо вже у палаці казковім,

З уроку дзвінка аж туди нам не чуть.

В костюмі шерстянім сіренькім

Водили Ви нас на дуелі й бали.

Собор дарували маленьким,

Щоб він у душі все життя нам дзвонив.

Я схожою бути хотіла

На Вас на уроці, а потім – в житті,

Що дітям його присвятила,

І вчити хотіла усіх доброті.

Хоч схожа на Вас я не стала,

Здолать не змогла я стрімку висоту,

Та щастя шматочок дістала,

І дуже Вам вдячна за милість оту.

Я й досі у Вас на уроці,

Бо й далі Ви в школі за приклад мені.

І Ваші слова я пророчі

Повторюю сину й онучці малій.

Ніна Правдюк (Коряченко)
* * *
Пам’яті поета Йосипа Дудки,

що жив над Сулою

Вигравав дударик на дуді,

Доки було сонця і простору.

І – струмками пальці молоді,

І – струмками музика угору.

І була та музика сама –

Дикий кущик в дикім-дикім світі…

Ой клювала ж холодом зима,

Ой на сонці ж розпинало літо!

І була та музика чужа

Для чавунного чужого вуха,

Підповзала холодом вужа,

І чужий ту музику не слухав.

А свої? О де ж вони, свої?

Може ,й досі йдуть Чумацьким Шляхом?

Чи впізнають там вони її,

Під пустими гарбами ,невдахи?..

* * *
Широкий Яр
Пам’яті Йосипа Дудки

Широкий Яр – то Дудки хутірець,

В якому залишився двір єдиний,

Узимку зачарує синій іній,

Весною зачаровує співець,

Отой , що і в садку вишневім,

І на сторінках «Кобзаря».

Я поклонявся там густим деревам,

Мені всміхалась навзаєм зоря,

Якій, мов дзеркалом пречистим,

Слугує лагідна Сула…

А явір доторкався листом

Так ніжно до мого чола.

Густенний явір із вербою,

Зоря, як дівчинка мала,

І я ,огорнутий журбою,

Що в цю годину надійшла.

… Вже не покличе до хатини,

Що збудував отут її:

Він думку виплекав єдину,

Щоб краще жить його сім’ї.

Не одну весну свої води

Несла Сула аж до Дніпра –

Вікно засяло – сонце сходить!

Святкова надійшла пора:

Це ж свято – двері відчинити,

Забуть турботи немалі…

…Та не судилося пожити

У новій хаті при Сулі.

Краси куточок не покинув,

Що рід його здавен обрав,

Де соловейка спів полинув

І до колиски припадав…

1990 р.

Друг до мене писав з-під Ромна:

Повертається владно весна,

І пробилась вже проліска синь…

Чую голос: - У гості прилинь…

Пише друг: - Зеленіє вже луг,

Тож поквапся, мерщій приїзди,

Як раніш, гостювати сюди.

…Чую плескіт ласкавий води,-

То вітається тихо Сула,

Чую плескіт легкого весла.

Хоч не та вже ріки глибина, -

Не дістати було її дна,

А прадавні скіфські шпилі

Відбиваються в юній Сулі.

Хоч мілкіша тепер, мов колись,

Але поруч луги простяглись,

А від верб прохолодна тінь,

А над нею небесна глибінь –

Все тут рідне, твоє, земне,

Хвилювало тебе і мене.

А там друг мій мене вигляда,

Неба синь до конверта вклада…

На вербовім старенькім човні

Ловить рибу на юшку мені…

…І прибув я. та надто запізно…

Віти верб нахилялися слізно,

Мов хотіли сказати мені:

- Він у вічність відплив на човні…

На тому, що удвох ви пливли…

Вже не вернеться більш до Сули.

…І приснилися хвилі невпинні,

Першоцвіти весни сині-сині,

Як небесна ясна висота,

Що тихцем виглядає з листа.

І слова оживають вітальні,

Часом ніжні,аж сентиментальні.

Я тепер лише запримітив

У них барви засульських квітів -

То посланці його душі

І порадники, й товариші…

Отаким перецвіту нема

Чи там осінь, чи люта зима.

Грудень,2003р. Широкий Яр

Микола Гриценко

***
У чому суть буття?
Йосипові Дудці присвячую

Широкий Яр. Сула біжить. Березова алея.

- Берізоньки-подруженьки, у чому суть буття?

Іде життя замислене дорогою своєю,

А там, під сизим попелом, чиєсь серцебиття.

Іде життя засмучене – в глибоких ранах доля.

Ступають ноги зморені по росяній траві.

У перевесло скручена думок свобода й воля.

Земля озвалась стогоном… І піт на рукаві.

Земля озвалась стогоном за долею , за долею!..

Ген-ген за обрій зграями роки знялись скоріш.

За правду – душу стоптано, за правду – серце зболено,

За правду – радість зірвано, за правду – в серце ніж.

Здаля - велике бачиться,чуже найбільше цінять.

Пророка все шукаємо ми на землі чужій.

Мала вітчизно-матінко, своїм пишайся сином.

Хай світ увесь любується, що в тебе син такий.

Та суть буття – не схвалено, хоч правди ніде діти,

І честі очі заслано туманом забуття.

Чому ж, вітчизно-матінко,твої дорослі діти

Когось ховають заживо, комусь дають життя?

15.11.2005 р.
Олеся Ластівка
** *

Надії Йосипівні Карпенко, дочці поета

Життя – вічний пошук істини.

Кожен несе свій хрест.

Йосип виконував місію.

Віфлеєм…Назарет…

Щире серце, окрилене вірою,

А кругом сліпці, суєта.

Де шукав він притулку з Марією,

Там довіку земля свята.

Над Сулою шумлять очерети,

Хвилини у вічність летять…

Утрьох, як колись, на планеті

Йосип, Марія, дитя…

Щира поезія, думка глибока,

Та ні почестей, ні нагород.

Таки «у вітчизні немає пророка»,

Та є Україна. І є народ.

Ще ряснітимуть срібні лілеї –

Сприймуть внуки поета дар.

Кожен іде своєю стезею.

Ромен… Широкий Яр…

Ольга Лобода
* * *
До поета
Йосипові Дудці

Не жив, ніби ангел в раю,

Не прагнув штучного злету,

Він вистраждав віру свою

Й тернисту дорогу поета.

Мудрим був подорожнім,

Дбав про правду для нас,

Словоблудством порожнім

Не наповнював час.

Серед виру бездушшя,

У тенетах ідей

Загартовувавсь,дужчав,

Проростав у людей.

Щоб продовжитись нами,

Не зітлів його прах,

Ніби хрест, Україна

Встане нам в головах.

Хай негода надворі,

Мойра нитку пряде,

Він в єдиному хорі

У грядуще іде!

23.11.2005
Тамара Марченко
* * *
Йосипові Дудці

- Іще одна зірка впала…

- То й що ?Невелика втрата!

На небі ж іще зосталось

Багато!

- Багато…

Багато…

А знаєш,мабуть, це отак в забуття

Відходять нічого не варті життя.

- Ромашка біла відцвіла…

- І я була,

А може й не була

На цій землі раніше.

Хто розкаже?

- Над річкою столітній дуб?

- О дуб… І він колись поляже,

Від вправної сокири затремтить,

Природі суд людська рука

вершить.

- То сила і краса - лише на мить?

- Невже це все у вічність відлетить?

- Куди?..

- Куди…

Якби я знала,

Де та земля, чи та ріка,

В якій усе живе зника,

Куди летить людська душа,

Покинувши тривожний світ,

А через сотні, сотні літ

Її. стражденну, воскреша,

Звільня потомків крок.

Сердечна пісня…

- Але ж відтіль нема стежок!

- Стежок немає, звісно,і не треба.

Є пам’ять – кращий подарунок

неба,

Що здатна з темряви,найглибшої пітьми

Підняти погляд зболених очей,

Окроплених гріхом…

- Тож скільки тих ночей?

- Не більше, ніж нечистих душ…

- А ті, які завжди красу творили,

Що за життя правдивими були?

Поети-мученики?Їхні мрії

Невже також у безвість відплили?

- Коли дари Всевишній роздавав,

Плекати слово рідне наказав.

І їх прирікши на душевні муки,

Нагородив найбільше:

Летючі «сині птахи» щастя – вірші

Широким розмахом могутніх крил

Накриють світ. І розцвітуть гаї

Шовкових їхніх мрій,правдивих

слів,

Струну сердець озвучать солов’ї

Під чистим небом на святій землі .

І хвилями прозорих рік

Пливтиме істина правдива:

Життя поета-не на вік,

Та смерть поета неможлива!

2010р.

Аліна Приліпко

Матеріал підготувала провідний бібліограф РБ Кубатко Н.О.

Підписано до друку 4.11. 2015

Комп’ютерний набір 4.11.2015

Формат 60х84/16. Тираж 5

/Files/images/knigi/nikoli_znovu_0.jpg

70 років Перемоги в серцях поколінь.

І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни
Їх життя,їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
Василь Симоненко

Ромни

2015

70 років Перемоги в серцях поколінь : бібліографічний покажчик / Роменська районна бібліотека ; уклад. Н.О.Кубатко . – Ромни, 2015 .

Бібліографічний покажчик « 70 років Перемоги в серцях поколінь» містить коротку історичну довідку Німецько-радянської війни, термінологічний словник Другої світової війни, перелік документальних фільмів, присвячених Україні в Другій світовій війні, корисні інтернет-посилання, довідка про символ пам’яті Мак, список літератури.

Покажчик відкриє по новому історичну сторінку Другої світової війни. Розрахований для користувачів різних категорій.

Відповідальний за випуск : директор РБ

Рибачок Н.Е.

Матеріал підготувала : Кубатко Н. О.

Комп’ютерний набір : Кубатко Н .О.

НАША АДРЕСА :

42000, м. Ромни тел. 3-24-77

вул. Гетьмана Мазепи, 51 Роменська районна бібліотека

Шановні читачі !

До вашої уваги бібліографічний покажчик « 70 років Перемоги в серцях поколінь» . І донині, через 70 років після переможного завершення Другої світової війни, незаперечною залишається та істина, що фашизм був знищений. Мільйони життів українців покладено на вівтар Перемоги над нацизмом у Європі. І усі нині живі повинні пам'ятати про це. Пам'ятати, як пам'ятали ті, хто після квітучої весни 1945 року оберігав мир та спокій післявоєнних років. Пам'ятати, як пам'ятають фронтовики, партизани і підпільники, трудівники тилу, діти війни, які прийдуть у нинішнє, 70-те, свято «зі слізьми на очах і сивиною на скронях», пропахле порохом, до могил полеглих захисників Батьківщини із весняними квітами та святою вдячністю у серцях за їхню мужність і відвагу.

Безмежна вдячність тим, хто своїм життям заплатив за мир, свободу та незалежність Батьківщини, хто виніс на плечах усі тяготи часів війни в тилу, проявив безприкладну мужність та героїзм.

Низький уклін переможцям, які з честю виконали обов’язок перед Батьківщиною, перед народом і історією.

Тож читаймо разом покажчик і пам’ятаймо нашу історію. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона – запорука неминучості нашої перемоги сьогодні.

Наближається 70-річчя Перемоги над нацизмом у Європі. Для України Друга світова війна-національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси. З перших днів вторгнення вермахту на територію СРСР Україна стала ареною запеклих бойових дій.

Український народ зробив величезний внесок у перемогу над нацизмом та, водночас, став одним із найбільш постраждалих народів у роки Другої світової війни. Уже в березні 1939 року українцям Закарпаття довелося відчути дихання майбутньої світової війни, вступивши у бій із окупаційними військами хортистської Угорщини – союзниці гітлерівської Німеччини. У вересневій кампанії 1939 року 112 тисяч українців вступили у двобій з вермахтом у складі Війська Польського, 7834 з них загинули у боях з вермахтом під польськими прапорами, а 16 тисяч отримали поранення. У складі військ Південно-Західного фронту українці становили до 50 відсотків бійців. На території України відбулися перші великі битви на Східному фронті Другої світової війни – Волинська танкова битва, оборона Києва, Одеси, Севастополя. В Україні у 1941 році відбулися два великі оточення – Уманське і Київське (найбільше в світовій історії). До кінця 1941 року в німецькому полоні опинилося більше 1 млн. 300 тис. українців. У 1942 році на територію України знову припало два великі оточення – Харківське та Керченське.

Внесок України у перемогу ліг на плечі народу тягарем неймовірно важких втрат, які він зазнав на фронтах війни. Усього у 1941-1945 роках з України до радянських Збройних Сил було забрано понад 9 млн. осіб., загинули близько 4 млн. а 1,7 млн. повернулися з Червоної армії залишившись на все життя інвалідом.

Українська PCP була другою за представництвом у радянських Збройних Силах після Російської Федерації. З'єднання чотирьох Українських та двох Білоруських фронтів на 50–80 відсотків складалися з мешканців республіки.

Уродженці України становили значну частку вищого командного складу Збройних Сил СРСР. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів. Серед генералів та адміралів нараховувалось близько 300 представників України.

За мужність, проявлену в боях, 2,5 млн. українців були нагороджені медалями та орденами, 2070 – удостоєні звання Героя Радянського Союзу, зокрема 32 – двічі, а один – Іван Кожедуб – тричі. З Україною пов’язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті.

Сотні тисяч українців віддали своє життя у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Австрії. Серед 589 нагороджених однією з найвищих відзнак того часу - медаллю «Золота Зірка» за битву за Берлін, 100 - українці.

На території України було розгромлено майже 61 відсоток сухопутних сил німецької армії. З січня 1943 року до жовтня 1944 року Червона армія здійснила в Україні 13 наступальних і дві оборонні операції. А з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року на території України воюючі сторони провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій. У 1944 році в Україні воювало 50 відсотків усіх сухопутних військ Червоної армії (42 % стрілецьких і 80 % танкових та механізованих з’єднань).

Українці воювали з нацистами в радянських партизанських з’єднаннях, у лавах УПА, загонах французького, югославського, словацького опору. Близько 50 тис. українців брали участь у війні в лавах канадської, американської, австралійської, британської армій.

Колосальні збитки Україні принесла німецька окупація, майже безперервні бойові дії, диверсійно-партизанський і повстанський рухи. У роки війни, від 1939 року до 1945 року, Україна втратила 4,5 млн. цивільних громадян (разом із військовими втрати України становили близько 8,5 млн. осіб).

У 1941 році на схід було евакуйовано (частково насильно) 3,5 млн. мешканців України. Протягом 1942–1944 років гітлерівцями було вивезено на роботу до Німеччини (здебільшого насильно) 2,4 млн. осіб.

Із 1941 по 1945 рік населення УРСР скоротилося із 41 млн. до 27,4 млн. осіб.

Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарстві, людській силі.

Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. Фактично, із країни з багатьма великими етнічним меншинами Україна перетворилася на державу з єдиною численною та постійно зростаючою російською меншиною. Загрозливих обрисів для майбутнього української нації набула демографічна ситуація: катастрофічний статевий дисбаланс населення, загибель значної кількості чоловіків репродуктивного віку призвели до різкого падіння народжуваності (у 1944 року на 1 тисячу осіб народжувалося 5 немовлят, а помирало 7 осіб). Жахливим соціальним наслідком війни стало колосальне сирітство, інвалідність мільйонів людей, деформована психіка всіх без винятку мешканців України. 10 мільйонів мешканців в Україні залишилося без даху над головою або проживало в ушкоджених приміщеннях. Друга світова війна спричинила значні демографічні зміни в нашій країні та істотно підірвала генофонд України. З 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945 р. населення республіки зменшилося з 41 млн. до 27,4 млн. чоловік.

На Схід вивезли 550 найкращих промислових підприємств України, які після війни не повернули у рідні міста. Підприємства, за створення яких український народ заплатив власною кров’ю (у буквальному розумінні цього слова) упродовж 1930-х років, стали основою створення військово-промислового комплексу у східній частині СРСР у повоєнні роки. Також доречно згадати й про те, що у 1941 році радянська влада при відступі Червоної армії також часто залишала «випалену землю». Сучасний український вчений Ю. Шаповал резонно підкреслив з цього приводу: «…не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запоріжжі висадила в повітря Дніпрогес. І все б нічого, але про це не знало ні цивільне населення, ні навіть поблизу розташовані військові частини. У Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі, при відступі Червоної армії затопили приморські квартали разом з жителями, а поранених червоноармійців скинули у море разом із санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, щоб їх спалити в закритому будинку. В Умані живими замурували людей у льоху. Таких прикладів багато. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі. (…)Люди, які пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпів від обох тоталітарних систем, як гітлерівської, так і сталінської».

Однак найважливіше те, що неймовірні геополітичні зміни, які породила світова війна, не принесли Україні повноцінної незалежності. Відчайдушні спроби українських самостійницьких кіл змінити ситуацію зазнали фіаско. Довголітня вперта боротьба національного збройного підпілля була розчавлена радянським режимом й Україна повернулася на «довоєнну орбіту», зайнявши місце обмеженої у своїх правах адміністративно-територіальної одиниці Радянського Союзу. Український народ, який формально зарахували до переможців, у повоєнний період продовжували систематично винищувати депортаціями, голодом, асиміляцією, ліквідацією національних церков тощо.

У новостворюваному міфі про війну українцям відводилася роль молодшого брата, який зумів «визволитися з допомогою великого російського народу». Українцям одразу ж вказували на їхнє місце, щоб ні в кого не виникло бажання згадати про війну правду.

Важливим підсумком Другої світової війни для України було формування її сучасних західних і південно-західних кордонів. Одразу ж підкреслимо, що Й. Сталін зовсім не прагнув забезпечити «українську соборність», у питанні формування кордонів УРСР він виходив зі стратегічних міркувань радянської політики.

Одним із важливих чинників боротьби проти фашизму в Україні став антинацистський рух Опору. За деякими оцінками у ньому брали участь понад 300 тис. осіб, об’єднаних у підпільні групи й організації, партизанські загони і з’єднання. У той же час, тисячі українців як Західної, так і Східної України, відчувши панування комуністичного режиму, робили політичний вибір не на користь радянської сторони.

Термінологічний словник Другої світової війни

Некоректний термін/словосполучення Коректний термін/словосполучення
Велика Вітчизняна війна Німецько-радянська війна
Україна у Великій Вітчизняній війні Україна у Другій світовій війні
Фашистська Німеччина Нацистська Німеччина/Третій Райх
Фашистський блок/фашистські сателіти Країни «вісі»/союзники Німеччини
Німецько-фашистські загарбники Нацистські окупанти
Фашистські посібники/посіпаки Колабораціоністи
Визволення України від фашистських загарбників Вигнання з України нацистських окупантів
Велика Перемога над фашистською Німеччиною Перемога над нацизмом у Європі

Перелік документальних фільмів, присвячених Україні в Другій світовій війні

Назва Рік випуску Країна/студія Режисер, автор
“1377 спалених заживо” 2009 Україна, т/к “ІНТЕР” Іван Кравчишин
“1941. Заборонена правда” 2013 Україна, студія “Телекон” Ігор Кобрин
“Апокаліпсис: Друга світова війна” 2009 Франція, ECPAD Ізабель Кларк
“Битва за Киев” 2013 Україна, т/к “ІНТЕР” Олексій Лябах
“В августе 43-го” 2013 Україна, Robinzon.TV Ігор Піддубний
“Визволення” 2014 Україна, “07 Продакшн” Олексій Лябах
“Війна. Український рахунок” 2002 Україна, т/к “Студія 1+1” Сергій Буковський
“Війна без переможців” 2002 Україна, т/к “ІНТЕР” Ігор Чижов
“Війна та мир: окупація” 2007 Україна, ООО “Профі-ТВ” Ярослав Геляс, Володимир Ніколаєць
“Війна та мир: евакуація” 2009 Україна, “07 Продакшн” Ярослав Геляс, Володимир Ніколаєць
“Двобій на Дніпрі” 2013 Україна, т/к Перший Національний Світлана Красножон
“Друга світова війна в кольорі” 2009 Велика Британія, WorldMediaRightsWestwingStudios Джонатан Мартин
“Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941” 2010 Україна, “Invertpictures” Тарас Химич
“Місто, яке зрадили” 2008 Україна, т/к “ІНТЕР” Андрій Цаплієнко
“Між Гітлером і Сталіним: Україна у Другій світовій війні” 2005 Україна, Канада, Українсько-канадський дослідно-документаційний центр Святослав Новицький
“Несчастливая “Звезда”. Третья битва за Харьков. Хроники 2013 Україна, Robinzon.TV Ігор Піддубний
“НКВД и Гестапо. Братья по крови” 2009 Білорусь, Польша, т/к БелСат Володимир Самойлов
“ОУН–УПА: війна на два фронти” 2006 Україна, т/к НТН Андрій Санченко
“Радянська історія” 2008 Латвія Едвін Шноре
“Рівень секретності “18” 2011 Україна, т/к “Студія 1+1” Володимир Рибась
“Солдати Імперій. Різні адреси війни” 2014 Україна, т/к Перший Національний Сніжана Потапчук
“УПА. Тактика боротьби” 2007 Україна, т/к Перший Національний Сергій Братішко, Віталій Загоруйко
“Харьков 1941-43 гг. Жизнь, как она есть” 2014 Україна, Robinzon.TV Ігор Піддубний
“Хроніка Української Повстанської Армії 1942–1945” 2014 Україна, ГО Українська Галицька Асамблея Тарас Химич
“Ціна перемоги” 2007 Україна, т/к “ТОНІС” Сергій Братішко, Віталій Загоруйко
“Чернігівський рубіж. 1941-1943” 2013 Україна, т/к “Дитинець” Ігор Левенок
“Чорна піхота” 2010 Україна, т/к “ІНТЕР” Іван Кравчишин

Перелік вітчизняних науковців, що спеціалізуються на окремих аспектах

Другої світової війни

- ВолодимирВ’ятрович, Український інститут національної пам’яті

- ВолодимирГінда, «5 канал»

- ВладиславГриневич, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

- ІванДерейко, Інститут історії України

- ОлександрЗінченко, Український інститут національної пам’яті

- ВікторКороль, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

- ОлександрЛисенко, Інститут історії України

- ОлександрПагіря, Посольство Швейцарії

- ТетянаПастушенко, Меморіальний комплекс «Національний музей ВВВ»

- ІванПатриляк, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

- РостиславПилявець, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського

- ЯнаПримаченко, Інститут історії України

- АндрійРуккас, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

- ВолодимирСергійчук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

- ЮрійШаповал, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

- ВікторіяЯременко, Український інститут національної пам’яті

Контакти істориків для запрошення на ефіри, коментарі та консультацій можна отримати в Українському інституті національної пам'яті:uinp@memory.gov.uaабо (044) 253-15-63.

Корисні інтернет-посилання

1. Від Дніпра до Ельби. Чотири Українських фронти // Історична правда. – 2014. – 09.05. –http://www.istpravda.com.ua/blogs/2011/06/22/43446/

2.В Україні правильно говорити про “Велику Вітчизняну війну”, а не про “Другу світову війну”? // Лікбез. Історичний фронт. –http://likbez.org.ua/uk/in-ukraine-the-right-to-talk-about-the-great-patriotic-war-rather-than-world-war-ii.html

3.В’ятрович В. Українська Друга світова (в кольорі) // Дзеркало тижня. – 2009. –http://gazeta.dt.ua/POLITICS/ukrayinska_druga_svitova_v_kolori.html

4.Гвоздик В.С., Князьков Ю.П., Штейнле О.Ф. “Георгіївська стрічка”, що вона означає. –http://www.memory.gov.ua/news/georgiivska-strichka-shcho-vona-oznachae

5.Гриневич В. Військові мобілізації в Україні 1943—1944 років: “Ви повинні змити власною кров’ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним” // Дзеркало тижня. –http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/viyskovi_mobilizatsiyi_v_ukrayini_19431944_rokiv_vi_povinni_zmiti_vlasnoyu_krovyu_provinu_pered_batk.html

6.Гриневич В. Гітлер і Сталін у пошуках сепаратного миру: нерозгадана загадка Другої світової війни // Дзеркало тижня. –http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/gitler_i_stalin_u_poshukah_separatnogo_miru_ nerozgadana_zagadka_drugoyi_svitovoyi_viyni.html

7.Кобзар Я. Друга світова по-українськи. Думки вітчизняних істориків // Історична правда. – 2012. –http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/05/9/84642/

8.Лавський С. Про роль українців у Другій світовій війні. – 2014. – mena.org.ua/blog/pro-rol-ukrajintsiv-u-druhij-svitovij-vijny/

9.Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті до відзначення Дня Перемоги у 2014 році. –http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=112237&cat_id=77135

10.Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті до 70-ї річниці вигнання нацистських окупантів з України. –http://www.memory.gov.ua/news/metodichni-materiali-ukrainskogo-institutu-natsionalnoi-pam-yati-do-70-i-richnitsi-vignannya-na

11.Методичні рекомендації щодо відзначення Європейського дня пам’яті жертв сталінізму та нацизму і 75-річниці Пакту Молотова-Ріббентропа. –http://www.memory.gov.ua/news/23-serpnya-vidznachatimetsya-evropeiskii-den-pamyati-zhertv-stalinizmu-ta-natsizmu-ta-75-ta-ric

12.Методичні рекомендації щодо відзначення 75 роковин початку Другої світової війни. –http://www.memory.gov.ua/news/1-veresnya-vidznachaetsya-75-ta-richnitsya-pochatku-drugoi-svitovoi-viini

13.Музиченко Я. Перемога людяності: провідні історики – про українців на різних фронтах Другої світової, високу ціну визволення від нацизму та дбайливе збереження пам’яті про воїнів. –http://www.memory.gov.ua/news/peremoga-lyudyanosti-providni-istoriki-pro-ukraintsiv-na-riznikh-frontakh-drugoi-svitovoi-visok

14.Огієнко В. Як відзначають День Перемоги в Європі. –http://www.memory.gov.ua/news/yak-vidznachayut-den-peremogi-v-evropi

15.Патриляк І. Українські націоналісти проти гітлерівської Німеччини. Рух Опору // Історична правда. – 2014. –http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/05/8/142834/

16.Процик П. Україна. Друга світова війна. Тільки цифри // Історична правда. – 2010. –http://www.pravda.com.ua/articles/2010/05/7/5017138/

17.Стельмах І. Українські історики відповіли Путіну напередодні Дня Перемоги. –http://www.memory.gov.ua/news/ukrainski-istoriki-vidpovili-putinu-naperedodni-dnya-peremogi

18.У Велику Вітчизняну росіяни розгромили би Німеччину і без участі українців? // Лікбез. –http://likbez.org.ua/uk/v-velikuyu-otechestvennuyu-russkie-razgromili-byi-germaniyu-i-bez-uchastiya-ukraintsev.html

19.Ціна перемоги: вклад українців у розгром нацизму. –http://www.memory.gov.ua/news/tsina-peremogi-vklad-ukraintsiv-u-rozgrom-natsizmu

20.Шаповал Ю. “Гітлер, Сталін та Україна: безжальні стратегії” // Історична правда. – 2013. –http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/9/123358/

21.Штоквиш О. Війна пам’ятей. Образ Великої Перемоги як інструмент маніпуляції історичною свідомістю. –http://www.memory.gov.ua/publication/viina-pam-yatei-obraz-velikoi-peremogi-yak-instrument-manipulyatsii-istorichnoyu-svidomi

/Files/images/knigi/15409.jpeg

МАКИ ПАМ'ЯТІ: довідка

Квітка маку в українській традиції

Цього року Україна відзначає День Перемоги з новим символом – червоним маком. Червоний мак традиційно символізує для Європи пам'ять про героїв, загиблих у боях ХХ ст.

В українській міфології мак має дуже багато значень. Це символ сонця, безкінечності буття й життєвої скороминущості, пишної краси, волі, гордості, сну, отрути, оберегу від нечистої сили, а також хлопця-козака, крові, смерті. В останніх з перелічених значень квітка часто згадується в українських народних піснях та думах, особливо козацької доби: «Ой, з могили видно всі долини, – сизокрилий орел пролітає: стоїть військо славне Запорізьке – як мак процвітає...». У відомій пісні «Ой, ти, Морозенку, славний козаче», мак згадується поруч зі смертю козака: «…Обступили Морозенка турецькії війська. По тім боці запорожці покопали шанці; Ой, впіймали Морозенка у неділю вранці. Ой, недаром ранесенько той мак розпускався, – Ой, уже наш Морозенко у неволю попався…». Образ маку нерідко символізує козака, що героїчно загинув, боронячи Україну.

З народної творчості мак як символ пов'язаний із війною та військом перейшов у художню літературу. В Івана Франка: «Гей, Січ іде, красен мак цвіте! Кому прикре наше діло, Нам воно святе». Легенду про мак обробив Михайло Стельмах у творі «У долині мак цвіте»: «…Ординці воїна скришили, на землю впало тіло біле і, наче зерно, проросло, а влітку маком зацвіло…». Одна з героїнь присвяченого Другій світовій війні роману Олеся Гончара «Прапороносці» гине в долині червоних маків.

Мак як символ пам'яті у світі

Появу цього символу пов'язують з віршам двох людей: канадського військового лікаря Джона МакКрея та працівниці Християнської асоціації молодих жінок Мойни Майкл. Перший під враженням боїв у Бельгії у 1915 р. написав твір «На полях Фландрії», що починався словами: «На полях Фландрії розквітли маки/Між хрестами ряд за рядом». Друга 1918 р. написала вірша «Ми збережемо віру», в якому обіцяла носити червоний мак в пам’ять про загиблих. Саме Мойні Майкл в листопаді того ж року причепила червоний шовковий мак на пальто. У 1920 р. Національний Американський легіон прийняв маки в якості офіційного символу, а у 1921 р. червоні маки стали емблемою Королівського Британського легіону. В Польщі червоні маки є символом перемоги 11-18 травня 1944 р. Другого корпусу ген. Андерса в боях за гору Монте-Кассіно в Італії. Приспів до популярної військової пісні того часу починається словами «Червоні маки на Монте-Кассіно/Замість роси пили польську кров».

Мак як символ пам'яті в Україні

Червоний мак як символ пам’яті жертв війни вперше використано в Україні на заходах, приурочених до річниці завершення Другої світової війни у 2014 році. Дизайн українського червоного маку розроблено за ініціативи Українського інституту національної пам'яті та Національної телекомпанії України; автором символу є харківський дизайнер Сергій Мішакін. Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі. Поруч з квіткою розміщено дати початку і закінчення Другої світової війни та гасло. Минулорічним було «Ніколи знову».

Ми пам'ятаємо, якою страшною трагедією для українців була Друга світова війна. Ми пам'ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями об'єднані нації. Ми пам'ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона – запорука неминучості нашої перемоги сьогодні.

Література

1. Автомонов П. Ф. Партизани. Дніпро. 1943 / П. Ф. Автомонов. –

Київ : Політвидав, 1973. – 104 с.

2. Анастасьев В. Ф. Безстрашна юність / В. Ф. Анастасьев,

Д. І. Лимарев. – Одеса : Маяк, 1968. – 72 с.

3. Архіви окупації, 1941-1944. Т. 1 / упоряд. Н. Маковська. – Київ :

Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006. – 872 с. - (Більше не

таємно).

4. Баграмян И. Х. Так начиналась война / И. Х. Баграмян. – Киев :

Политиздат Украины, 1988. – 448 с.

5. Бокань В. А. Історія культури України : навч. посібник : рек.

МОНУ / В. А. Бокань, Л. П. Польовий. – Київ, 1998.

Розділ IV. Культура України в роки війни. – С. 189-195.

6. Борисенков В. М. Они защищали Родину / В. М. Борисенков. –

Москва : Молодая гвардия, 1976. – 240 с.

7. Герої визволення України / автор-упоряд. П.Л.Машовець. –

Київ : Україна, 2007. – 111 с.

8. Діброва Г. Роменщина в полум’ї війни : історико-краєзнавчий нарис.- Ромни: видання Роменської «Просвіти», 1998 .- 108с.

9. Друга світова війна в історичній памяті України /упоряд. : Л.Герасименко, Р.Пилявець .- Київ- Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2010 .- 247с.

10.Історія застерігає : трофейні документи про злочини німецько-

фашистських загарбників та їхніх пособників на тимчасово

окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни

/ упоряд. В. М. Немятий. – Київ : Політвидав України, 1986. – 264 с.

11. Конєв І. С. Записки командуючого фронтом 1943-1945

/ І. С. Конєв. – Київ : Політвидав України, 1983. – 619 с.

12. Лєвітас Ф. Друга світова війна : український вимір .- Київ : « Наш час», 2012 .- 271с.

13. Лобода О. Стежками героїв : збірка творів про Героїв Радянського Союзу з Роменського району / автор – упорядник О.П. Лобода .- Суми : ЗАТ « ІСА – Інтерпапір» , 2006 .- 110с.

14. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине

1941-1944 г.г. : в 2 кн. Кн. 1. Борьба в подполье / В. Н. Немятый,

Д. Ф. Григорович, В. А. Замлинский, М. В. Коваль. – Киев :

Наукова думка, 1985. – 399 с.

15. Нестеренко П.А. Не заросла травою пам'ять .- Суми : видавництво

« Джерело « , 2007 .- 350с.

16. Орлянський В. С. Місцеві органи управління в період німецької

окупації на Запоріжжі (1941-1943) : монографія / В. С. Орлянський,

О. С. Тедеєв. – Київ : Центр навч. літератури, 2010. – 332 с.

17. Педак В. П. Дякуємо і мертвим, і живим : документальний нарис

/ В. П. Педак. – Дніпропетровськ : Січ, 2007. – 278 с.

18. Пігідо-Правобережний Ф. "Велика Вітчизняна війна": Спогади та

роздуми очевидця / Ф. Пігідо-Правобережний. – Київ : Смолоскип,

2002. – 288 с.

19.Стрельченко Г.С. Роменщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років : проза / Г.С.Стрельченко .-ТОВ Видавництво « Миргород» , 2015 .- 259 с.

20.Україна в полум'ї війни 1941-1945 / П. П. Панченко, О. І. Уткін,

В. І. Горєлов та ін. – Київ : Україна, 2005. – 560 с.

21. Україна в другій світовій війні : погляд з ХХІ ст.: історичні нариси . Кн. 2 .- Київ : Наукова думка , 2011 .- 941с.

22. Україна і український народ у Другій світовій війні : Дискусії. Випуск 2 / Упорядники Л.Герасименко, Р.Пилявець .- К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2009 .- 84 с.

23. Чайковський А. С. Невідома війна: партизанський рух в Україні

1941-1944 рр. мовою документів, очима історика

/ А. С. Чайковський. – Київ : Україна, 1994. – 255 с.

***

ЗОЛОТІ ІМЕНА РОМЕНЩИНИ

Моя Роменщина, моя свята земля,

Перед тобою стану на коліна.

Моє життя, моя печаль, любов моя,

До тебе серцем я щомиті лину…

Так процвітай весною в кожнім серці,

Моя Роменщино, моя свята земля.

Ти в думці кожній, в слові обізвешся,

Моє життя, моя печаль, любов моя…

2015

Золоті імена Роменщини : бібліографічний покажчик / Роменська районна бібліотека ; уклад. Н.О.Кубатко . – Ромни, 2015 .

Бібліографічний покажчик «Золоті імена Роменщини ” містить короткі відомості про життя і творчість поетів, письменників, краєзнавців Роменщини .

Покажчик відкриє перед читачем розмаїтий творчий світ наших талановитих земляків .

Відповідальний за випуск : директор РБ

Рибачок Н.Е.

Матеріал підготувала : Кубатко Н. О.

Комп’ютерний набір : Кубатко Н .О.

НАША АДРЕСА :

42000, м. Ромни тел. 3-24-77

вул. Гетьмана Мазепи, 51 Роменська районна бібліотека

Шановні читачі !

До вашої уваги бібліографічний покажчик про видатних людей Роменщини .

Роменщина – мальовничий край зі славетною тисячолітньою історією, віковими традиціями, талантами і працьовитими людьми. Ця земля є невід’ємною частиною України й здавна овіяна легендами та славою.

Золотими літерами в історію Роменщини вписані імена сотень земляків, які здобули світове визнання. Чільне місце серед них належить уродженцю Пустовійтівки останьому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському. Невмирущою славою покрили себе багато роменців в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Тисячі з них воювали з ворогом на фронтах і у ворожому тилу в партизанських загонах, самовідданою працею прискорювали перемогу над фашистами. Серед героїв Радянського Союзу і повних кавалерів орденів Слави, зокрема, імена наших земляків Кузьми Гнідаша, Михайла Шевченка, Анатолія Голика, Павла Хандоги та багатьох інших.

Славиться Роменський район пам'ятками історії та культури, багатющими мистецькими, кобзарськими, літературними, театральними традиціями. Його чарівну природу, його працелюбних людей оспівано в багатьох літературно-мистецьких творах і піснях.

Роменщина - батьківщина багатьох діячів науки, мистецтва, культури, літератури, державних, військових і політичних діячів. Земля відомих поетів та письменників Олекси Ющенка, Дмитра Білоуса, Йосипа Дудки, Леоніда Полтави, Григорія Нудьги, відомого музикознавця, чоловіка Лесі Українки Климента Квітки, мистецтвознавця і археолога першовідкривача Роменської культури Миколи Макаренка, мовознавця Олександра Потебні, земля видатних вітчизняних медиків Івана Полетики, Олександра Скоромця, Івана Савченка- винахідника протискарлатинової сироватки та багатьох інших, чия невтомна і самовідданна діяльність знана не лише в Україні, але й далеко за її межами.

В покажчику « Золоті імена Роменщини» розповідається про сучасних письменників та поетів, краєзнавців , істориків Роменщини.

Бугрим Валентин Володимирович

Бугрим Валентин Володимирович (14.11.1952 р. с. Хмелів Роменського району Сумської області) – вчений, педагог, публіцист, поет, прозаїк, член Національної Спілки журналістів України.

Народився в сім’ї службовців. Мати зубний лікар, батько учасник Великої Вітчизняної війни, інвалід першої групи, працював секретарем Хмелівської сільської ради.

З 1960 по 1970 рік Бугрим В. В. навчався на відмінно в місцевій середній школі, яку закінчив з Почесною грамотою. Був жовтеням, піонером, комсомольцем, працював секретарем комсомольської організації школи. В 1973 році закінчив Вітебський технікум електрозв’язку (Білорусія). Там приймав участь в роботі будівельних загонів. 1973 – 1975 рр. служба в лаах Радянської Армії. Закінчив службу молодшим лейтенантом. Нині – капітан запасу Збройних Сил України.

Постійний дописувач до газети Білоруського військового округу (БВО) «Ленинское знамя», переможець численних конкурсів редакції.

1975-1980 рр. – навчання на факультеті журналістики Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка, спеціалізація – телевізійна журналістика, одержав диплом з відвзнакою. З 1 по 3 курси обирався секретарем комсомольської організації курсу та членом комсомольського бюро факультету й комітету комсомолу університету. Одночасно у ці ж роки навчався (спершу стаціонарно, потім заочно) на історичному факультеті Київського педагогічного інституту ім. М.Горького, одержав диплом вчителя історії та суспільствознавства.

З 1980 по 1985 рік працював редактором Головної редакції інформації Українського телебачення Держтелерадіо України; 1985-1988 рр. – заступник головного редактора ГРІ Українського телебачення (програми "Актуальна камера", "Вечірній вісник"). Одночасно – ведучий, коментатор інформаційних телепрограм та випусків. Секретар парторганізації редакції (1985-1988 рр.).

1988-1997 рр. – старший викладач факультету-інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка; з 1977 р. по теперішній час – штатний доцент кафедри організації масовоінформаційної діяльності (з 2006 р. - кафедри реклами та зв’язків із громадськістю) Інституту журналістики Київського національного університету. З 1998 р. паралельно – доцент Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка, Інституту кіно і телебачення та Інституту культури Київського національного університету культури і мистецтв (2000-2003 рр.), 1996-97 рр. – доцент Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмна, з 1998 р. по теперішній час – професор Вищого навчального закладу "Інститут реклами", з 1999 р. – доцент Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Академік Української міжнародної академії оригінальних ідей. Засновник і директор першої в Україні, СНД та Східній Європі Вищої школи реклами. Президент-ректор Міжнародного суспільного університету.

Співзасновник ВГО "За чисту Україну", член правлінь - Спілки рекламістів України і Всеукраїнського культурно-наукового благодійного фонду Т. Шевченка, член Президії та віце-координатор Міжнародної спілки іміджмейкерів, віце-президент Міжнародного гуманітарного альянсу.

Засновник і головний редактор Інтернет сайт-видань, журналу і газети, заступник головного редактора видання "Шевченківський краєзнавчий альманах", фундатор концепції нової Людини майбутнього суспільства - ГомоНанСа, фундатор теоретико-прикладних основ та викладання сучасно-ринкових комунікацій - українського рекламознавства, паблік рилейшнз, іміджмейкінгу, екстремальної журналістики, соціальної реклами, бізнес-відповідальних мас-медіа. Член спілки рекламістів України, президент-ректор Міжнародного суспільного університету. Автор-розробник першої у світовій освіті системи "Інтернет офлай/онлайн модульно-рейтингового фахового навчання". В 2009 році видав першу поетичну збірку «Присвяти». Автор 3 монографій, 3 підручників, 15 навчальних посібників та більше 300-х наукових публікацій у вітчизняних і зарубіжних виданнях. Всього опубліковано понад 3000 журналістських, публіцистичних, рекламних (та інших) матеріалів у засобах масової інформації (ТБ, Преса, Радіо) та Інтернеті.

У 1990-2007 рр. під керівництвом Бугрима В. В. було написано і захищено більше 100 бакалаврських, дипломних і магістерських робіт. Активно займається громадською роботою, отримувач гранту "Право і ЗМІ" Інституту проблем інформаційного права (Москва, 1996 р). З 2000 р. біограф патріарха українського письменства О.Я. Ющенка та академіка П. А. Харченка.

Він учасник-літописець ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, сівзасновник і член президії Всеукраїнської організації „Українська народна рада”, має диплом і звання «Посол миру»

Полковник і суддя Роменської районованої організації Українського козацтва", осавул.

Нагороджений золотими, срібними, бронзовими медалями ВДНГ УРСР і СРСР, почесними грамотами, дипломами, орденом гетьмана Івана Виговського, ювілейною медаллю „1020 років хрещення Київської Руси-України. Із Києва по всій Русі”, Має"Золотий Знак" Спілки рекламістів України.

ПАМЯТІ КУЗЬМИ СКРЯБІНА ( Андрія Кузьменка)

03 лютого 2015р. м.Київ

Йде Війна і Люди гинуть

І ніхто ЦЕ не зупинить…

Гинуть Люди й в ДТПе,

на дорогах лід. Мете…

Лідер гурту свого ймення

Кузьма Скрябін – без натхнення

Поспішав з Кривого Рога

Та слизька була дорога…

Як шкода Людину Кожну

На Війні, в НС дорожну,

Бо Життя одне дається!

Сповна жить. А ТО урветься?

У діяннях – не мілити,

Прагнуть більшого зробити,

Кожен в галузі своїй –

Як для нього дорогій.

Він сказав, що Вишиванка –

Це не просто забаганка.

Має буть десь вглибині,

Щоб не був – на мілині.

Він залишив своїх «Птахів».

Хай летять повище дахів…

Нехай дивляться із Неба

І на мене, і на тебе…

НА ВОСКРЕСІННЯ ІСУСА ХРИСТОСА

ТА ВЕЛИКДЕНЬ

Сталось Диво із Чудес:

сам Ісус Христос воскрес!

І вознісся до небес,

бо: Воістину воскрес!

Віддавна любов Господня

творить свято Великодня.

В селах і містах в оселі –

люди радісні й веселі.

Паску, крашанки і м’ясо

всі смакують дуже ласо.

П’ють горілочку як воду,

бо – козацького ми роду.

Все освячено водою –

не простою, а святою!!

Ожива нове в Людини...

Воскресіння! Святоднини!

Благодать до нас приходить,

Щастя і Добро приносить!!

Янголята прилітають

і з Великоднем вітають!!!

ГЕНЕЗОВЕРСІЇ ХМЕЛОВА

Хмелове рідний, краю хмелю,

де він іздавна вився всюди.

Від пива хмільного весело

жили тут працьовиті люди.

Хмелів і хміль – однокорінні!

А Хмелем звали всі Богдана,

хто вів війська Вкраїні вірні

із Жовтих вод до Ромодана.

Чи захмелівелось ще з пісні:

про хміль, що «зиму зимував»,

отам, «у лузі на калині»

і дивоцвітом чарував.

Чи назву дарувала річка?

Хмелівка плине тут небавом,

зібравши води всіх потічків,

вона гойдала й пароплави.

А може козаченько Хміль

після бувалих всіх доріг,

привізши з Криму свою сіль,

осів тут і коня розпріг.

Та як уже історія пропише

про білі мазанки-хатки.

Правда то, що кінні й піші ,

тут першими селились козаки.

Від хмелю - родовід Хмелова, –

чудового козацького села:

і людям, і землі й обновам –

Хвала Вам! Слава! І хвала!!!

Герою Радянського Союзу ВОВНІ Петру Олексійовичу

у день відкриття пам’ятного ЗНАКА

з нагоди його 100-річчя у с. Хмелові 11 червня 2006 року

На Трійцю, пам’ятно-врочисту,

Літнево-злену, небочисту,

Вшановуєм сьогодні земляка –

Героя-хмелівця, захисника.

То хто цей чоловік в погонах,

Що із слов’янським йменням Вовна?

Чому йому така хвала

У ЗНАКОВІ від рідного села?

Ні! Це не просто так – Людина

Від українця-селянина .

Він патріотом був країни

І справжнім сином України.

Військовий льотчик-капітан,

Що воював на озері Хасан .

І мало знає хто, що він

Звільняв Китай від колонів .

А потім Фінський фронт ,

Завдання із скидання бомб...

Бої. Польоти. Ордени , -

А в пам’яті - Хмелів, Ромни.

Та був політ над Вііпурі

У сороковім під вогнем,

Коли хрестили небо кулі –

Й навпіл літак, немов мечем...

Загинув Вовна у тім бою,

Звершивши подвиг на віки.

Й складають шану, як Герою!

Його удячні земляки...

Грицай Людмила Іванівна

Грицай Людмила Іванівна (28.06.1970 р. м. Суми).

В дитинстві з батьками переїхала до міста Ромни Сумської області, де живе і тепер. Після закінчення школи працювала в Роменському краєзнавчому музеї. Навчалася в Сумському державному педагогічному університеті, який закінчила з відзнакою. Нині працює учителем української мови та літератури в Роменській спеціалізованій загальноосвітній школі №2 імені академіка А.Ф.Йоффе та керує шкільною літературною студією.

Вірші пише змалку. Друкувалася в районних газетах та журналах, у київському журналі “Гетьман”, а також у газеті “Я САМ(а)”, збірці “Пелюстки Ромен-цвіту”(Ромни, 1993), альманасі “Зерна”, книзі “Тороки” (Суми, “Собор”, 2002) та альманасі «Слобожанщина» (Суми, 2009).

Перша збірка поетеси побачила світ 2002 року. Крім лірики, пише вірші для дітей, казки, тексти для пісень, гумор. 2000 року стала лауреатом Всеукраїнського гумористичного фестивалю. Призер фестивалю-конкурсу гумору та сатири “Вишневі усмішки” 2002 року, в якому брала участь як автор-виконавець. В 2008 році війшла друга збірка поетеси «Крила».

ВЕЧІР

Золотий осінній вечір

зіркову накинув шаль

на небес могутні плечі

і пішов у синю даль,

захопивши із собою,

бо не буде вороття,

смуток, змішаний з любов'ю,

тобто все моє життя.

Поскладав їх у торбину,

щоб нічого не забуть,

вдяг новеньку сорочину

і подався в тиху путь.

Та, піднявшись над Землею,

скинув торбу крадькома,

бо забрав любов з душею,

а мене без них - нема.

Покотилася торбина

з висоти мені до ніг.

Не згубилась і краплина,

навіть смутку, як на гріх.

Знов любов і смуток поряд.

В них душа моя. Авжеж...

Вірно все-таки говорять:

поки любиш, то й живеш.

МОЯ РІДНА ЗЕМЛЯ

На долонях твоїх срібним гроном роса,

у обіймах твоїх неба синії хмари.

Україно моя, твоя ніжна краса –

золотої землі сонцем виткані чари.

Приспів:

Україно моя, моя рідна земля!

Я до тебе іду у широкі поля.

Я до тебе горнусь, мов билиночка знов.

Україно моя, моя вірна любов.

Як біжить по землі невгамовний струмок,

так по світу розійдуться ріднії діти.

Вмить долине до них щира пісня пташок.

Як тебе не любити? Як тебе не любити?

Приспів.

Ти для мене немов моя перша весна.

Задивлюся я в очі твої світанкові.

Ти для мене одна, в цілім світі одна.

Україно моя! Тихі ночі казкові!

Приспів.

Україно моя, як тебе зберегти?

В серці віра живе, не згасас єдина

у твоє майбуття, бо, як квіточка ти.

барвінкова моя, золота Україно!

Приспів.

Діброва Григорій Володимирович (Дуброва)

Діброва (справжнє Дуброва) Григорій Володимирович (1.12.1951р., с. В'язове Конотопського району, Сумської області) – краєзнавець, журналіст,член Національної Спілки журналістів України.

Навчався у В’язівській початковій школі, Білопільській, Конотопській школах-інтернатах Сумської області.

Закінчив в 1974 році історичний факультет Київського державного університету. З 1974 року – науковий співробітник, завідуючий історичним відділом, головний хранитель фондів Роменського краєзнавчого музею.

Автор публікаціїй в місцевих і центральних виданнях. Автор історико-краєзнавчих праць: "Ромни "(1986р.), "Іллінський ярмарок" (1993р.), "Роменщина в полум'ї війни" (1998р.), "Літопис доброти і людяності" (2000р.), "Пелюстки ромен-цвіту” (1993р.), “Краю наш Роменський” (2002р.) в співавторстві. Голова міськрайонної організації Всеукраїнського товариства”Просвіта” імені Тарас Шевченка

Лауреат премії ім. Блажко канадського товариства друзів України.

УКРАЇНІ

Приходиш ти до мене в сни

Моєю першою любов'ю,

Ласкавим подихом весни

І дрібним листячком вербовим.

Серед тривоги і розлук

В моїм ти серці зовсім близько:

Тремтиш останнім стиском рук,

Своїм суворим обеліском.

Легких стежин, легких хлібів

В краях чужих я не шукаю.

Ти завжди там, де в боротьбі

І в праці я перемагаю.

МОВЧАЗНІ ОБЕЛІСКИ

Застигли у бронзі у вічній атаці,

У вічнім пориві, у вічній журбі...

На площах міських, біля сіл, біля станцій

Ровесники вічно мені і тобі.

Життя навкруги їх на всі свої грані

Сміється від щастя, весняно буя.

А в них ще кривавляться зборені рани

І тиша лиш сниться... 1 спів солов'я.

А вдома портрети у чорнім клечанні,

1 кожного жде посивіла любов...

Мовчать обеліски, та в їхнім мовчанні

Закладено змісту на сотні промов.

Карпенко Надія Йосипівна

Карпенко Надія Йосипівна (8.05.1948 р. урочище Широкий Яр побіля села Вощилиха Роменського району Сумської області) . Закінчила Вовківську середню школу Роменського району із золотою медаллю. Вивчала філологію у Київському державному університеті. Від 1971 по 2003 рік працювала вчителькою російської і української мови та літератури у Вовківській та Вощилихівській школах.

Мала публікації у журналах "Україна" та "Жінка", газетах "Молодь України" і "Освіта", альманасі "Ромен", обласних газетах "Сумщина" та "Діалог", районній пресі.

Нині голова Роменської районної організації ветеранів.

ВИБІР

Живу не гарно й не погано,

хоч деколи й життя я ганю,

та знаю: кожному із нас

народження, як диво дано —

дароване всього лиш раз.

Ту відповідь шукати марно,

хоч прожила чимало літ:

випадком чи закономірно

з'явилась я на білий світ?

Хто знає це? Хто відповість?

Чи, може, в день народин мій

хотів подати світу вість

не я, а інший — голос свій?

Не бачила б краси землі,

і не почула б птахів співу,

і не зустріла б десь в імлі

я сонця ранішнього пливу…

Навкруг чудово і без раю,

і без придуманих прикрас…

Не ми природу вибираєм —

природа вибирає нас.

ЛЕЧУ…

Все кличе ластів'їний щебіт

у той дитячий літокрай.

Тож знов лечу, лечу до тебе —

моє ти серденько не край.

Заглядає подвір'я пустка

в порожні вікна хрестаті…

Промайнула мамина хустка

й похилені плечі тата…

Бур'яном поросла вже стежка

до рідних берізок моїх.

А в очах рушника мережка

таємничих колись утіх…

ЙОСИПОВІ ДУДЦІ

Не був він патріотом міста —

шепоче дехто нащось злісно.

Він народився десь в селі,

ходив він там, по тій землі.

Ви мало знаєте його.

Кого ж плюгавите, чого?

А він поетом був від Бога.

Не лиш селом його дорога.

Близьке, куди докине оком,

за те тривога і неспокій.

Звертавсь, нащадки, він до вас.

Чи патріот — розсудить час.

Клейніх Віктор Іванович

Клейніх Віктор Іванович (2.12.1954 р. селище Восточноє Макаровського району на острові Сахалін).

С 1961 по 1967 рік жив з батьками в Алтайському краї, м. Новоалтайськ. Коли йому виповнилося 13 років батьки переїхали в м.Ромни Сумської області. Тут він навчався в середній школі № 4. З 1973 по 1975 рік служив в армії, потім навчався у Черкаському педагогічному інституті, який закінчив у 1980 році. Далі працював учителем фізкультури в Басівській середній школі Роменського району З 1982 по 1984 рік на педагогічній роботі в Роменській школі - інтернаті ім. О. А. Деревської. З 1984 по 1987 рік працював учителем фізкультури в Роменському сільськогосподарському технікумі, 1984-1987 роках - учитель фізкультури в Калинівській школі Роменського району. З 2003 року працює в Роменській школі-інтернаті ім. О. А. Деревської

Друкується в місцевій пресі, альманасі “Відродження Роменщини”, головним редактором якого він є. Вийшли друком збірки віршів “Храм на острие” (2001 р.), “По холсту жизни”.

НА КРУГИ СВОЯ

Что с женщинами делает весна.

Когда от цвета яблонь пьяный день.

Им в эту пору просто не до сна.

Им быть красивыми не лень.

Что с женщинами делает весна...

Она их раздевает с позволенья.

Лишает вдруг покоя, фальши, сна.

То сеет в душах странное смятенье...

...Извечна чувств ваятельная сила.

Разящая, влекущая - грех сладок.

Надежда. Оля. Инна и Людмила –

На скольких нас у вас еще загадок?..

ВСЕ НАЧИНАЕТСЯ С ЛЮБВИ

Все в мире начинается с любви,

И первый крик дитя в момент рождения,

И без любви не станут соловьи

Влюбленным петь про чудное мгновенье.

И слабый, еще хрупкий колосок

Упрям, доверчив ко всему живому,

Он тоже ждет любви, как люди в срок,

Испытывая щемящую истому.

И плач ручья, и милой рощи ропот,

И весел скрип в уключинах тугих,

И двух сердец, влюбленных, милый шепот

Нам говорит о чувствах неземных.

Все в мире начинается с любви,

От рук добра, участия и веры,

От пролитой Христом за нас крови.

Жаль, поздно мы ему открыли двери...

НЕНАСТЬЕ

Покрылась рябью гладь речная,

Замолкли птичьи голоса,

Промчалась с шумом уток стая, -

Исчезла прежняя краса...

Даль потемнела. Пыль сбивая,

Помчался ветер наугад,

С деревьев лист сухой срывая,

Стал неуютным, хмурым сад.

Жарой дыхнуло. Ветер смолк.

И как-то тихо и несмело,

Дождь прикоснулся, словно шелк,

Пронзая сыростью все тело.

И стало так тоскливо все...

Набухло влагой серой.

Донесся запах мне её –

Травы, пьяняще зрелой.

Дождь всюду был, куда ни глянь,

Порой, казалось, шел он вечно.

И лишь намокшая полынь,

Держалась гордо и беспечно.

ХЛЕБ

Кирпичик хлеба на столе. Он скромен

Среди обилия блюд, гостей и вин...

А сколько в хлебе этом зерен!

И путь его на стол - он длинн.

Его и жгли, конем топтали,

В баржах топили, не спросив,

А люди вновь растили, жали,

И он рождался, хлеб красив!

Тогда в дома врывалась радость,

Веселье сытостью земной,

И ветер нес родную сладость,

Знакомый запах полевой...

Как дорог он, но привыкаешь

В извечной суете мирской:

Покуда сыт - не замечаешь,

Голодный - тянешься душой...

Коряченко Ніна Антонівна

Коряченко Ніна Антонівна (23.06.1946 р. с. ПравдюкиРоменського район Сумської області).

Навчалась у Вовківській середній школі, Роменського району, потім в Роменському сільськогосподарському технікумі. В техікумі почала писати вірші, з якими виступала на оглядах художньої самодіяльності. На обласному огляді – конкурсі в 1966 році одержала похвальну грамоту, а три вірші прозвучали по районному радіомовленню.

В 1972 – 1977 роках навчалася заочно на філологічному факультеті Сумського педагогічного інституту ім. А. С. Макаренка. Працювала в Марківській середній школі Білопільського району учителем трудового навчання, де учні одержували права тракториста. Керувала драматичним гуртком, і там на суд глядачів запропонувала свою п’єсу “До сонця”.

Переїхавши до Роменського району, почала працювати в школі – інтернаті ім. О. А. Деревської, потім в Роменській міській школі № 7. Понад 10 років – в Роменському СПТУ– 14, і останні 3 роки – в Герасиміській школі Роменського району. Нахил до написання віршів постійно допомагав у роботі. Часто писала віршовані сценарії дитячих ранків, тексти для КВК та ін. Друкуватися в альманасі “Відродження Роменщини” почала з 2007 року. Працює над книгою “Виднокіл сьогодення”.

ОБЕЛІСК

Стоїть обеліск, упираючись в небо.

Неначе живий, він на Всесвіт кричить:

- Не можна вбивати людину. Не треба!

Вона народилась любити і жить.

І безліч таких обелісків стоїть...

Несуть до них квіти дорослі й малі.

А скільки могил невідомість таїть?

І стежки не знають до них школярі.

Зібрала сьогодні нас пам'ять жива

Нелюдських страждань і жорстокості жах.

А свідків подій багатьох вже нема:

Перейдена ними теж світу межа.

Події криваві – насильство і смерть.

Фашисти змітали народи з землі

І чашу терпіння наповнили вщерть:

За зброю взялись і старі і малі.

Ми знаємо це із книжок, з документів,

Дідусь розповів про страшні ті часи.

Він фріцам багато сказав "компліментів",

Бо звали до помсти з могил голоси.

Під звуки губної гармошки катів

Ішли ви на старту у відчаї жаху,

Бо кожен з вас жити щасливо хотів,

Та доля вже склала життя все на плаху.

Навіщо, чому і за що постраждали

Ці люди, убиті на власній землі?

Терпіли тортури, що смерть обірвала,

Щоб дітям, онукам не жить в кабалі.

Одягнені люди сьогодні святково

Читають у думці тут пам'яті лист.

Хвилина мовчання затримує слово,

І струнко гранітний стоїть обеліск.

ПЛАКУЧА ВЕРБА

Плакучу вербу ось зрубали весною,

Комусь заважала, напевне, вона.

Десятки років тут дружила з журбою

Хрестів на могилах мойого села.

Рубають її, а вона так і стогне.

Під кожним ударом здригається вся,

І плаче росою у розпачі повнім

Гілля, що додолу низенько звиса.

Так сумно дивитись, як гине живеньке,

Неначе я винна у цій ось біді.

Верба ж так весною розквітла раненько,

Бо сповнена шастям найкращих надій.

Звичайно, людина – господар усьому,

Хоч, правда, не дуже розумний - як бач.

Старе заважає, буває, новому.

Вербиці ж я хочу сказати:

„Пробач."

ЗГАДКА ПРО ДИТИНСТВО

Село Правдюки - то колиска моя,

Дитинство пройшло там щасливо.

Сестричка і тато, і мама, і я –

Сім'я працьовита на диво.

От тільки до школи далеко було..

Дітьми вже до п'ятого класу

Ходили в велике сусіднє село –

Поміряли кроками трасу.

Зимою свистить хуртовина скажена,

Жбурляє сніжинки, як з олова злиті.

Крокую до школи. На спині торбина,

Пальто із шинелі і валянки шиті.

Додому прийшла – темнота на порозі.

Уроків багато, при свічці їх вчить,

Хоч вивчила віршик, йдучи по дорозі.

А інші, письмові, не зробиш за мить.

Отак ми щоденно ума набирались...

Уроки дорогою вчили гуртом.

Набути глибокі знання намагались.

Хотілось не бути в житті "за бортом".

А влітку я пасла корову й теля.

Серпом поросяті я жала щирицю.

Чекала на мене сестричка мала

Послухати казку про дивну Жар-птицю.

Нанизує час, як намисто, роки.

Всьому є початок і всьому кінець.

Недавно були ось такі малюки.

Тепер вже онуків пора під вінець.

Коли все пройшло'' Коли це все сталось?

Питання до кого? Хто відповідь дасть?

Так, просто дитинство далеке згадалось.

Куди повернутись людині вже – зась.

Кубах Андрій Іванович

Кубах Андрій Іванович (25. 11.1943 р. с. Заклимок, Роменського району, Сумської області) – журналіст, член Національної спілки журналістів

Народився в селянській сім’ї, закінчив місцеву Хмелівську середню школу. Працював у сільському господарстві, на виробництві, зокрема після служби в армії (1962- 1965 рр.) – на Роменському заводі ,,Поліграфмаш”, У районній електромережі (м. Оріхів Запорізької області) З 1972 року на журналістськй роботі, в редакції Роменської міськрайонної газети. Обіймав посаду заступника редактора. В 1979 році закінчив заочно факультет жрналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. В даний час на пенсії.

Перший вірш ,,Вчителю” написав в шостому класі, який був надрукований в районній газеті. Друкувався в колективних збірках ,,Пелюстки ромен-цвіту”, ,,Тороки”, в періодичних виданнях. Видав збірки своїх творів ,,Серцебиття” (2003 р.), ,,З пракореня життя. Сонети” (2006 р.), збірку оповідань “Терпке джерело”. Окремі його вірші покладені на музику

РОМЕН

Пам'ять цієї землі мусить пекти нам у підошви,

шугаючи іскрами тривоги в тім'я і серце,

аби видобути вогонь думок і почуттів...

Без цього вогню пам'яті ми знебудемось...

Зникнемо.

1100-літньому місту над Сулою

Про що мовчить ця пагорбів крутизна?

Які дива поглинули віки?

В яких словах та сила прямовисна,

Що так мої стриножила рядки?

Яких століть відлунюють акорди

На крутосхилах сивої Сули,

Де у високість величаво й гордо

Душа і Воля храми возвели?

Тут мужніх сіверян першопочатки,

Роменської культури первоквіт.

Чи гідні цього подвигу нащадки,

Що зрять в минуле з ювілейних літ?

Чи плач і стогін - доля в нас така вже?

Чи спадок Роду - кукіль і трава?

Які ж скарби від заповітів княжих

Перейняла гетьманська булава?

Чи зберегли ми силу невпокорень,

Щоб Україна підняла чоло,

Щоб там, де наш од віку первокорінь

Козацький Рід розрісся дуж зело?

Ми врятували інших з крутовиру,

Наділених премудрістю змії,

Вони ж за нашу простоту й довіру,

Нас унаймили в "холопи" свої.

Вік промине і серце жалем стисне:

Оглянитесь - позаду вже віки. ...

Мовчить високих пагорбів крутизна.

В історії лиш плями та дірки...

Праотче наш, золотоглаве місто!

Ще твоя слава в дзвонах зазвучить.

Де той початок, де згубилась відстань?

Лиш поклик волі - наш надійний щит.

Так присягнімось разом урочисто,

Як присягали браття січові,

Козацьких душ нести собори чисті,

Мов клятву на гетьманській булаві!

БІЛЯ СКІФСЬКОЇ МОГИЛИ

Щось заструменіло біля серця, пішло по жилах, збурунило почуття, стало вивищувати душу і я відчув, як у мені ворушиться воїн, хлібороб і поет. І як це пережити сучасному землянину, сину цієї землі, що покрита квітом ромену й пропахла історією? Вся сила, вся мужність і відвага, весь арсенал думок, прагнень і пожадань закипів на кінчику пера. Аркуш паперу спалахнув бентегою творчорсті. Але він горить і не згоряє, як неопалима купина, бо йому належить народити істину...

Коса століть маха без перестанку,

Народ - трава: жорстока сіножать.

Курган заснув. Затих, бо тут останки

Царя чи просто воїна лежать.

Не скаже він, пройшло тут битов скільки,

Які звитяжці полягли кістьми...

Мовчать кургани, пантеони скіфські,

З німих тисячоліть, як із пітьми.

Вляглося многоліття ураганне,

Уява лиш ясою маячить.

Заплющу очі - розійшлись кургани,

І зблиснули, і брязнули мечі.

О древній час! О воїнів когорти!

О Роде наш із сіверських узлісь!

З нутра погорди вимчать люті орди

Що винищить мій Рід заповзялись.

На дух свободи йде шалений наступ:

Самозречись, Кубань і Перемишль.

Чуже, ненаське п'єм вино за ласку,

Де солод й гіркота упереміж.

Ні! Україна не забутий хутір.

Не провінційна глуш для орд і зайд.

Нащадок скіфа вводить у комп'ютер

Нового часу розум і дизайн.

...Тисячоліття в вічності не змигні.

їх порахує в часі тільки Бог.

Він пам'ять нашу вірою воздвигне

Над плином ер, віків цих і епох.

УКРАЇНСЬКИЙ ОБЕЛІСК

Мій герой безіменний, бо він уособив у собі імена тих, хто за Україну вмирав упродовж століть: воїни давньоруських князівств, лицарі славнопам'ятного Запорожжя, мазепинці, петлюрівці, українці у формі радянських солдатів і бандерівці... Кожен з героїв - це цілий світ людської любові і ненависті, заприсягнутої на вірність Україні.

Життя солдата втиснуте в регламент:

Тому як вічність, а тому як зблиск...

На чолі гранітному вигранює

Думу про їх долю обеліск.

...Кинувшись в атаку і завмерши,

Падає на танк він чи на дзот...

Бій. Уяву закрутило смерчем.

Ще один з безсмертя епізод.

Вся земля димиться і полускує.

Стихло. Раптом підла і сліпа

Свисне куля. Обгорять пелюстки.

Вишнеквіт на попіл осипа.

Лаврик Микола Гнатович

Лаврик Микола Гнатович (24.10.1944 р., с. Миколаївка, Роменського району, Сумської області) – журналіст.

Навчався в місцевій школі, Роменському сільськогосподарському технікумі., служив у лавах Радянської Армії.

Після демобілізації працював завклубом, агрономом, на комсомольскій роботі, в районній друкарні. З 1982 року в редакції Роменської міськрайонної газети, спочатку кореспондентом, потім завідуючим відділом. Заочно закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Друкується з 1970 року, пише в переважній більшості гуморески. Його твори друкувалися в газеті ,,Сільські вісті”, журналі ,,Перець”, колективному збірнику ,,Пелюстки Ромен-цвіту”, в літературно-мистецькому альманасі ,,Відродження Роменщини”. Видав дві збірки гуморесок ,,Еліксир молодості” (1997р.), ,,Ніч пахне отавами” (2007 р.)

ГАЛІФЕ

Никодим Притика, після того, як з завідувача фермою «попросили», ось уже добрий тиждень відсиджувався вдома. Сидів на лежанці, стручки лущив. Рябенькі ква­солини безладно підскакували на дні решета.

«Отак і життя мене кидало-трусило, — зринув нера­дісний спомин у душі Никодима. - Скільки тих робіт довелося поміняти? Мабуть, не менше, ніж квасолин в підрешітку. Молодшим був - очолював пожежну команду, доки самі каланчу не спалили. Перевели на моло­чарню. Почало молоко киснути, вершки випаровуватись. Звісно, не хвалили. Потім з півроку в дитсадку дітей виховував. Кілька літ в Карелію по ліс їздив. Останнім часом птахофермою завідував. Так на тобі: на качках посковзнувся. Така мирна та лагідна птиця. Все поках­кує та рясочку ловить, а бачиш свиню підсунула. Що й казати - кидало життя, мов тріску в гірському потоці. По таких трудах можна б і на лаврах відпочити, на лег­шій роботі. Та чи теперішні молоді керівники спроможні оцінити заслуги?...»

З цього невеселого задуму вивела його розсильна з контори:

- Никодиме Йосиповичу, вас голова до себе запрошує.

- Зараз біжу, невеличкий, повненький, мов м'ячик, забігав по хаті.

- Явдохо, шукай галіфе. Нарешті згадали й про мене. Певно, на лісника будуть сватать.

- Немає твоїх галіфе, – дружина безрезультатно рилась у .комоді.

- Ну, ну, шукай веселіше, — підганяв її Никодим. - Начальство не любить чекати.

- Не знайду —- дружина вдруге перекладає купу мотлоху — На ось ці простенькі в смужечку.

- Та, ти при своєму розумі? — сердито закричав Никодим. - Тільки- галіфе з голубою діагоналлю. Відомо, - зустрічають по одягу.

- А проводжають - за розумом, - додала сердито дружина. - Вона вже винишпорила всі «мишачі нірки», а галіфе не було. Одягай, які є, не парубок наряджатися.

Никодим зі скрипом в душі нашвидку зодягнувся й подався до контори.

- Дозвольте? - тихенько прослизнув у прочинені двері кабінету голови... - Здрасті. Викликали?

- Ви чого це на роботу не ходите? — холодно, аж ніби сердито, запитав новий голова правління.

- Так нікуди ж не призначали. Після того випадку з качками, щоб вони маленькими потопилися...

- Вашу спекуляцію колгоспною птицею компетентні органи розбирають. А назавтра виходьте їздовим на ферму.

«Оце тобі й на, от що значить без галіфе», - сумно подумав Никодим, а вголос обережно заперечив:

- Та воно їздовим мені якось і не того... Я при Якові Селіверстовичу, колишньому голові, більше проявив себе як на керівних роботах.

- А тепер є можливість проявити і на рядових. Домовились - завтра будете на роботі, - і встав з-за столу, підкресливши, що розмову закінчено.

Набундючений, мов сич, Никодим повернувся додому.

- Знайшла твої галіфе, - відірвалась од прання дружина. - Аж на горищі були. Зодягай, он там, на сто­лі лежать.

- Кожному овочу свій час, - невдоволено мовив Никодим. - Припізнились.

Підійшов до столу, помацав добротну матерію на шта­нях, акуратно загорнув їх в газету:

На, винеси в скриню, на спід поклади. Ще згодяться.

СВІЖИНА

До свинарства у нас ставлення неординарне. Коли порося чи то свинина на столі, ми, губами прицмакуючи, прихвалюємо: "Ох, і добре, ох, і смачно". Ще й до усної народної творчості вдаємося: "Перша риба - линина, перше м'ясо - свинина". А коли напились та наїлись, то й висловлювання йдуть в іншому руслі: "Тягніть, хлопці: чоловік - не свиня, більше відра не вип'є". Жінка ж, вкладаючи "піддатого" чоловіка в постіль, підсумовує: "П'яниця та свиня - то однакові звання". Що не кажіть, а таки не дуже тактовно виходить.

І все ж ми свинарство і його продукти любимо. Бо сало найбільш похватна й калорійна їжа. Та, щоб ласувати ним, найперше потрібно придбати порося. Найкраще вибирати на базарі. Тут їх видимо-невидимо... Дідок у розхристаній латаній фуфайчині тримає довгорилого під пахвою. І дід, і порося мов близнята: носи сині і щетина на щоках пнеться дротом. Проте старий бадьориться:

- Купіть мого, хазяюшко. Кабанчик з колективної ферми, тож харчами не перебиратиме. І гарбуз гризтиме, і качаном кукурудзи переб'ється.

- А глистів у нього часом немає?

- Що ви кажете! У животі голодної тварини така нечисть не водиться.

- Ну, візьму, тільки дивіться, щоб ріс у сало.

- Ростиме. Ручаюсь, як за свою бабу.

Рядом теж торги:

- Почім оті замурзані кошенята?

- От дав, кошенята! Лежать поросятка, мов кавунчики. Сирі буряки гризуть, аж за вухами лящить.

- Ну, добре. Викладаю он за того кованого 30 гривеників.

- Такі гроші покладеш коханці під подушку, коли біля неї спати вкладатимешся. 50 гривень, як льоду.

- Е-е-е, так воно й на ногу припадає, - збиває ціну покупець.

- Сам ти припадочний, пробач на слові, коли золотого поросяти не береш.

- Ну, гаразд. Ні моя, ні твоя - сорок гривень.

- Сорок п'ять. Це так уже - не продаю, а дарую.

- Сорок і могорич з мене, - суне руку за пазуху покупець.

- Давай... Та не гроші. Пляшку відкорковуй. Бо після вчорашнього язик коробить, мов устілку в спеку.

- То будьмо! Хай росте здорове!

- І кріпке, як ось цей самогон...

Оце ви придбали порося та й радієте? Рано, рано! З капловухого ще треба кабана вигодувати..Кропиви в березі доволі, а де взяти концкорми? Добре, коли працюєте в колективній коморі чи на фермі. Колись десь щось поміж пальцями і собі протече. А якщо робота без "приварку" або взагалі такої немає? То й починає дружина:

- Степане, дерті в лаханці лише на палець залишилося. Думай що-небудь.

А через тиждень:

- Степане, буряки "на ісході", а до тепла ще о-го-го!

Степан і сюди, і туди. Пенсію із заначки вийняв, у сусіда позичив. А воно ж ціни на базарі кусаються-гризуться. Лантух буряків -25 грн., відро дерті - 10 грн. Підрахував чоловік, що коли б на витрачену сотню накупив сала, то преспокійно споживав би його цілу зиму.

А тут ще хвороби-пошесті пішли на свиней. У нас чути розмови, що ніби не самі по собі пішли, а їх із-за бугра наслано, щоб ми, українці, сала не їли, а на снікерси більше налягали. Але немає дурних. Чи ж можна підрум'янений окраєць хліба, натертий часником та здором, зрівняти ти з "нахімізованою" цукеркою? Та ніколи в світі! А які смачні галушки з вишкварками, не кажучи вже про домашню ковбасу, кендюх та інші "витребеньки" української кухні. При одній згадці слина котиться.

Найбажаніший день для господаря (можна сказати, свято) настає тоді, коли він свиню ріже. Ще напередодні дружина вимиває до блиску лаву, чавуни, ночви, жаровні. Чоловік гострить ножі, чистить бодню, а дно вистилає пахучим сіном. Потім зодягає нову одежину, простує по селу, ніби мимоволі повертає до магазину, де люду більше.

- Куди це ти, Степане, вирядився? - питають зустрічні.

- Йду по колія. Думаю свиню завалить.

- Салисту хоч викохав?

- Та не так щоб... А центнерів на два потягне!

- Ха-ра-шо!

- Заходьте на свіжину.

- А жінка не витурить?

- Що ти? В такий день!!!

Дійсно, в цей день чоловіку все дозволено. І напитися, і на жінку на гримати, тобто показати себе хазяїном перед родичами, сусідами. А він і старається:

- Насте, ану, підсмаж нам ще печіночки. Та в графин підлий, а то капнула на сльози... Сама теж підсідай до столу. Свиня з лави не втече...

Гуляє люд, веселиться аж до півночі. Всі славлять господарів, бажають статків, а в наступному році мати кабанчика пудів на двадцять з гаком.

Так воно і буде. Бо українці однаково добре вміють і свиней годувати, і гостей свіжиною пригощати.

ВІДЧАЙДУХ

Чоловік в осінній річці

Нагло потопав.

Люд, зібравшись на узбіччі,

Щось репетував.

З мосту сипались поради:

"Шест давай! Ану...!"

Та боялися плигати

В воду крижану.

Враз мужчина-відчайдух

(Певно із моржів)

Прямо в одязі щодуху

З мосту полетів.

За хвилину із води

Витяг він страждальця,

І взялися тут дядьки

Підкидать бувальця.

А герой стоїть між ними,

Ловить дрижаки;

Посинілими губами

Вимовив таки:

-Хорошо подяк почув я

Мабуть, більше ста.

А яка мене личина

Пхнула із моста?

Ластівка Олеся (Солярик Зоя Леонідівна)

Ластівка Олеся (Солярик Зоя Леонідівна) (27.01.1961 р. м. Ромни Сумської області) — громадська діячка, поетеса, композитор, член творчої спілки "Асоціація діячів естрадного мистецтва України", лауреат всеукраїнських літературно-мистецьких конкурсів, член журі міжнародних фестивалів "Перлина Азову" та "Кролевецькі рушники", член Всеукраїнського товариства "Просвіта", голова Роменської міської жіночої організації "Союз Українок", депутат Роменської міської ради кількох скликань, педагог, психолог. Засновник та керівник молодіжної літературно – мистецької студії “Цілюще джерело”.

Навчалась у Лебединському педагогічному училищі ім. А. С. Макаренка, в Київському Державному Національному університеті ім. Т. Г .Шевченка, в Сумському Державному педагогічному університеті ім. А. С. Макаренка та Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти.

Працювала 20 років на педагогічній ниві в містах Харкові та Ромни. Відмінник освіти України.

Автор поетичних збірок "Світанкові роси", ”Де небо землю виціловує” та "Білий ангел". З її творчістю знайомі жителі України, Росії, Англії, Канади, Америки, Австралії та інших країн світу.

ВІДПОВІДАЙТЕ ДОБРОМ

Хай вороги скільки бруду не ллють,

Скільки не стогнуть нутром,

Навіть на зло, на жорстокість і лють

Відповідайте добром.

Сіє невдаха нещастя в гріхах,

В інших шукає вину.

Стримані будьте і мудрі в думках,

Істину знайте одну:

Бог посилає людину у світ,

Щоб возвеличить його.

Добрий давайте залишимо слід,

Кожен досягши свого.

Злим не побачити царства небес,

Правда не світить лихим.

Знаєш, Христос через муки воскрес,

Наші забравши гріхи.

Заздрісник честь не потопить в багні -

Сонце ж туману сильніш.

Слава й добро не згорять у вогні,

Правду не купиш за гріш.

Тож, хай вороги скільки бруду не ллють,

Скільки не стогнуть нутром,

Навіть на зло, на жорстокість і лють

Відповідайте... добром.

МАТИ

Забіліли у саду калини віти,

Ясне сонечко весніло за вікном,

А для матері була дитина - цвітом,

А для матері був сонечком - синок.

Оченята ніжно пестила зухвалі

І голубила голівоньку малу.

Поки ріс синок, не знаючи печалі,

В мами серденько зотліло на золу,

Зашуміла журавлем весна двадцята –

Вже не гріло сина мамине тепло.

І подався за коханням геть від хати,

Ніби матері й на світі не було.

А вона ж за нього Господа молила,

Всім казала, що отримує листи.

І ніхто не знав до самої могили,

Що забув про неї хлопчик золотий...

...Шелестіли за вікном калини віти,

Зорі скупчились на небі у вінок.

У хатині цілу ніч горіло світло,

І востаннє серце кликало: "Синок..."

Попрощатися не встигли. Пізно. Пізно...

Поховали. Відспівали. Все пройшло...

Та щоранку син цілує землю слізно,

До могили припадаючи чолом.

Проклинає білий світ увесь, благає,

А чи просить, щоб воскресла, взагалі?!.

І вчувається у шелесті: "Прощаю..."

І, здається, серце стукає в землі...

НУ, ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ СЛОВА?…

Не кидай слів, щоб вітром понесло,

Слова й душа - матерія єдина.

У них - могильний холод і тепло,

І джерело, яким живе людина.

Не кидай слів, не маючи мети –

Ти відлетиш, а слово буде жити,

За ницість духу зрадника прости,

Бо не цвісти йому дано, а тліти.

Не кидай зло у зболені серця –

Розтроще долю жадібність наживи,

Тобі ж вдягне тернового вінця

І витягне із доль дитячих жили.

І ось тоді нікого не вини,

Бо зло затягне зашморга на шиї,

І стане карма каменем стіни,

В якійще довго будуть жити змії.

Своїм буттям неправильним, лихим,

Словами злими, поглядом байдужим

Ти тчеш життя прийдешнім (на віки!)

По крові рідним. Та чи знаєш, друже?..

Нехай летить енергія жива

І виростають крила голубині,

І променями сипляться слова

В майбутні душі і у ті, що нині...

Не кидай слів, щоб вітром понесло,

Слова й душа - матерія єдина.

У них - могильний холод і тепло,

І джерело, яким живе людина

СЛАВСЯ, РОМЕН!

Слався, Ромен, моє місто кохане!

Плюскіт річок у вечірній імлі.

Пишні сади і квітучі каштани,

Шпилі церков на козацькій землі.

Хвилі пісень і знамена прадавні.

Шепіт тополь і полів оксамит.

Подих віків у будівлях і ставнях.

Смуток могил і розстріляних літ.

Слався, Ромен, віковічная тайно,

Тиха верба, соловей у гаю.

Місто моє молоде й незвичайне,

Квітка-ромен у козацькім краю.

Хай тобі сняться веселки у небі,

Діти і внуки зміцнілі ростуть.

Хай приїжджають частіше до тебе

Ті, кого ти виряджаєш у путь.

УКРАЇНСЬКІ РУШНИКИ

У куточку на іконах

Білі крила рушника.

Хрестик чорний і червоний

Струни спогадів торка:

Як матуся вишивала

Тих зимових вечорів,

Щастя в Господа благала

Для дівчат і для синів.

Квіти щастя і надії

Ожили на рушнику.

Серцем вистраждані мрії

Завесніли у рядку.

Зелень літа, стежок жили

І веселок кольори

Сніг полотен притрусили

Надвечірньої пори.

Жовта осінь край віконця

Шелестить в саду душі,

І червона зірка сонця

Спить на скошеній межі

Лісненко Тетяна Станіславівна

Лісненко Тетяна Станіславівна (12.08.1959 року с. Лучка Липоводолинського району Сумської області).

У 1974 році закінчила Лучанську школу, поступила до Шостинського ПТУ № 3, яке закінчила в 1978 році, працювала на підприємстві “Свема”, Шосткинського району, Сумської області. 1977-1978 роках – художній керівник Берестівського Будинку культури Липоводолинського району. В 1978 році переїхала до міста Ромни. Працювала на взуттєвйі фабриці, була позаштатним коресподентом Роменської місьрайонної газети, диктором на місцевому радіо.

У 1990 році закінчила Сумський державний педагогічний інститут ім. А. С. Макаренка, де здобула фах учителя української мови і літератури. Працювала вчителем, заступником директора з виховної роботи Роменської загальноосвітньої школи № 3, начальником відділу культури Роменськогміськвиконкому. З 2003 року –заступник директора з виховної роботи Роменської ЗОШ – інтернату ім. О. А. Деревської.

Депутат Роменської міської ради IV–V скликань, член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім Т. Г. Шевченка, член комісії з прав і свобод людини.

Перші творчі (поетичні) кроки були зроблені у Лучанській школі, де майбутня вчителька друкувалася в шкільній газеті, потім - у районній.

Тетяна Станіславівна читає, окрім української мови і літератури, народознавство та малювання. Також є керівником творчої літературної студії «Свічадо». Її вихованці - поети та прозаїки-початківці, мають неабиякі успіхи на творчій ниві: переможці міських, обласних та республіканських літературних конкурсів – «Проба пера», «Диво калинове», «У світі поезії» і ін. З-під пера вчительки вийшла методичка "Плекаймо творчу особистість" (2003 р.), декілька її сценаріїв надруковані у фахових журналах, статті на педагогічно-виховну тематику можна побачити на сторінках обласних і республіканських газет: "Культура і життя", "Справи сімейні", "Педагогічна Сумщина", "Педагогічна трибуна", альманасі "Ромен", місцевій пресі.

Нею видано поетичні збірки: "Сповідь", "Вересневий зорепад", "На полиновім вістрі", "Крок до осені", готується побачити світ ще одна прозово-поетична збірка "Гойдають соняшники небо". Нею розроблена Програма з народознавства для 1-11 класыв.

* * *

Вже останні жоржини зів’яли,

І принишкли холодні вітри,

А ми вкупі стояли й стояли,

Хоч годинник показував три.

I нехай у цю мить не розвіє

Ніч , що птахом за обрій сплива

А сльоза накотилась на вії

I застряли у горлі слова.

Вже й світанок проснувсь на калині

I не дітись ніде від журби.

Ми стояли на рідній стежині.

А листки опадали з верби...

ПОЛЕГЛИМ У БОЮ

Стою над обеліском, у поклоні,

А пам'ять з серця птахом виліта.

В руках – тюльпани маревом червоним

Страшні мені нагадують літа.

– Тут хто лежить? – запитує малеча,

За що вони, сердешні, полягли?

– У них, маленькі, доленька лелеча:

Злетіли в вирій – сісти не змогли...

По всій землі розкидані могили:

Під осокором, в полі на виду.

І де б тоді бійців не схоронили, -

Могили їх без насипу знайду.

І хай над ними сіються тумани,

І в осінь залишають журавлі, -

Вони живі і ходять поміж нами.

І пам'яттю зорять із-під землі.

НАД РОМНАМИ ЛЕТЯТЬ ЖУРАВЛІ

Над Ромнами летять журавлі,

І далеко їх чути «курли».

У безодні, у сивій імлі

У незнані світи попливли.

Повертайтесь, журавлики, знов,

Бо вже пісня нам рідна оця.

Принесіть нам на крилах любов

І наповніть нам щастям серця.

Над Ромнами – осінні плачі,

Вже останні зів’яли квітки,

І каштани зітхають вночі,

Шарудять під ногами листки.

Не чіпай, вітре, неба і хмар,

Бо поллють землю сірі дощі,

І не буде жоржинових чар, -

Зірве осінь їх в жовтім плащі.

Над Ромнами – веселка ясна,

Квітнуть знову сади чарівні,

Пропливає чудова весна

В барвінковім казковім човні.

Розквітай же, Ромен, як той сад,

І не в’янь, не губися в літах.

І хоч стукає знов листопад, -

Піднімайся у небо, як птах.

ЛЮДЯМ

Один до одного ідіть

Стежиною любові

І кожен день в душі ростіть

Ті пагони вербові.

Хай не повернеться назад

Страшна холодна хуга,

Що в запізнілий листопад

Забуть веліла друга.

І хай в душі живе вогонь,

Хай гріє і не гасне.

І щоб тепло людських долонь

Не зчахнуло завчасно.

Даруйте усмішку ясну

І рідним, і не дуже,

Любіть і осінь, і весну,

І зиму не байдужу.

Плекайте мови джерело.

Бо мова - наша мати,

Без неї нас би не було.

Це мусимо ми знати!

Тож хай у душах пророста

Та гілочка вербова.

Хай щедрість, ласка, доброта

Розквітне із любові!

До сонця руки простягніть.

Почуйте ласку в слові.

Один до одного ідіть

Стежиною любові!

ЛИШЕ ПОКЛИЧ

Коли прийду з доріг додому

Під біг розгнузданих років.

Вклонюсь матусі, як нікому,

Принісши їй свій біль, свій гнів.

А мальви ген цвітуть довкола,

І пелюстки кладуть до ніг.

Радіє мама, як ніколи,

І просить в хату, на поріг.

А в хаті пахне осокою,

Дитинства запах полонить.

І хлібом пахне, і мукою,

Любистку запах аж п'янить.

Радіє мама: доня вдома,

Яка жадана, довга мить.

Зникає біль в душі і втома,

І серце навіть не болить.

Приходить час - беру за руку:

Пора в дорогу мені знов.

І сивим поглядом розлука

Всю перекреслює любов.

І знов журба ляга на плечі:

Матусю, мила, вибачай.

Виходь за сад, о нене, люба,

Мене із вітром зустрічай.

І я вернуся, як лелека,

Пізнаю в тисячі облич.

Де б не була, хоч як далеко,

Я прилечу, лише поклич...

ДАЙ, БОЖЕ...

Згубити все - а людяність лишити!

Бо хто ти є, коли душа черства?

Без доброти - не варто в світі жити,

Ця істина в народі - не нова.

Забути все - про правду пам'ятати,

І не дай, Боже, вірити в пусте!

А ще є гріх - клясти і проклинати,

Нехай він в душах наших не росте!

Забути все, про милосердя - знати,

І тепле слово мовить на путі.

Дай, Боже, все це пам'ятати

І сіять мудре й вічне у житті.

Лобода Ольга Павлівна

Лобода Ольга Павлівна (8.06.1960 р. с. Мокіївка Роменського району Сумської області) - вчитель.

Народилася в сім’ї службовців. Закінчила Великобубнівську середню школу Роменського району (1977 р.), філологічний факультет Дніпропетровського державного університету (1984 р.) Тридцять років працює вчителем Хмелівської школи Роменського району.

Нагороджена значком ,,Відмінник народної освіти” (1987 р.), переможець Всеукраїнського конкурсу ,,Вчитель зарубіжної літератури сільської школи” (1996 р.), лауреат Пушкінської премії Російської Федерації (2002 р.), лауреат Всеукраїнського огляду ,,Панорама творчих уроків” (2003 р.), фіналіст Всеукраїнського конкурсу ,,Учитель року – 2008”.

Підготувала авторську програму факультативного курсу ,,Людинотворення” (2002 р.), є одним із авторів книги ,,Майстер-клас зарубіжної літератури” та ,,Мистецтво запитань” (2006 р.).

Видала збірки творів: ,,Стежками героїв”, про Героїв Радянського Союзу з Роменщини (2006 р.), ,,Роменські виднокраї” – літературно-краєзнавчий путівник (2007 р.), ,,Вернісаж. Життєписи художників Роменщини” та ,,Зосенко”(2008 р.). Має понад сотню публікацій у республіканських педагогічних виданнях та в альманасі ,,Ромен” (,,Відродження Роменщини”), журналі ,,Жінка”, в газетах ,,Сільські вісті”, ,,Персонал плюс”, ,,Вісті Роменщини”, ,,Ромни сьогодні”.

НАСТАЛГІЯ

Довготелесий вершнику Ла Манчі,

Печальний лицарю святої доброти!

Один в борні – шляхетно і найтяжче

Віками йти на герць в усі світи.

,,Зло знищить, беззаконня скасувати…” –

Нехитрий каталог жаданих мрій.

Іще живе і змушує страждати

Волаючий в пустелі голос твій.

Добро смішне? Та що про нього знають?

Хто підніма на глузд твій кожен крок?

Мірошник Час ретельно просіває.

Він не підносить безум до зірок.

Лиш сірий натовп осідає пилом

І тягне в твань ланцюг своїх боргів.

Цвіли жита і цвів кукуль так біло,

Оце-то ,,збіжжя” для безкрилих вітряків.

Як, Дон Кіхоте, ностальгійно нині!

Чи світ змінивсь? Чи ми перевелись?

Відколосилось. Вже не бути Україні

Такій затишній, як була колись.

У сні лиш оживає спогад-пісня:

Гойда на крилах тесаний гігант…

На пагорбі так вітряно й ,,завізно”,

І маревіє за туманом Росінант.

СМИРЕННЯ КАЛНИША

Про Калниша кобзар співає пісню,

А він давно утратив лік рокам.

За гратами так холодно та тісно,

А сито й затишно лише щурам.

Забуті любощі, обійми, білі руки,

Жаданні зустрічі, прощання мить…

Тисячу літ би витримав розлуку,

Він сто віків без неї міг би жить.

Яка вона? Білява чи чорнява?

Марія? Ольга? Як її ім’я?

Забув… Забув, яка її постава.

Зорить йому лиш батьківська земля.

Старіє той, хто перестав кохати.

Йому ж таке ніколи не грозить.

Йому Вкраїна – і дружина й мати,

Довіку буде їй одній служить.

І не така вона уже й далека.

У серці те, що любиш, назавжди,

Над Борисфеном козачат несуть лелеки,

Рожево піняться вишневії сади.

Лише б води джерельної напитись,

Вдихнути аромати чебрецю.

І знов молитися. Молитися…Молитись…

За батьківщину безталанну цю.

Вимолювать святі свої клейноди,

Сади зелені, храми та млини,

І волю-воленьку для любого народу,

Що чорноземи засіва кістьми…

В’язниця Калнишу – не катастрофа.

Спинилися конвойні онімілі:

Виходив з неї так смиренно на Голгофу

Столітній кошовий в одежі білій.

ОСІННЄ

Вже у керсеті багряніє горобина,

Берізки в коси повплітали дукачі.

На плечі клени кинули хустини

Із золотої й срібної парчі.

Дуби в червоні одяглися свитки,

Мов маків цвіт калинові коралі.

І світ притих від здивування: звідки

Вбрання ошатне, красені і кралі?

Хто підбирає барви бездоганно?

Де той скарбник, що видає прикраси?

Куди не глянь - намиста і ґердани,

Бурштин, рубіни, яшма і алмази.

На горизонті каравели - виднокраї,

Вже кличуть осінь: час в блакитну даль.

«Не поспішайте, дайте втішитися раєм,

Лише почався цей прощальний бал.

Марченко Тамара Анатоліївна

Марченко Тамара Анатоліївна (1.03.1951 р., Слобідка, Талалаївського району, Чернігівської області ) – заслужений учитель УРСР (1988 р.)

Народилася в учительській родині. У 1968 році закінчила Березівську середню школу Талалаївського району, Чернігівської області, потім Ніжинський педінститут ім. М. Гоголя. Була слухачем літературної студії, якою керував член Спілки письменників України П. О. Сердюк. Із 1973 року на вчительській роботі в Пустовійтівській ЗОШ I-III ступенів Роменського району, Сумської області. Упродовж багатьох років керує шкільним гуртком ,,Проба пера”, із якого вийшло немало обдарованих особистостей. Пише поезії, замітки, статті, які друкувалися в періодичних виданнях. Керує меморіальним музеєм письменника Леоніда Полтави.

СЛОВО

Послом добра, послом любові

Ти можеш стати, і тоді

Все засіяє в нашій мові,

О, слово, дякую тобі.

Молитва жертви і меч ката,

Ти многолике і страшне,

Навік караєш супостата

І обдаровуєш мене.

Ти авангард на браннім полі;

Щоденна ватра із надій.

І треба дякувати долі -

Ти рятівник, Спаситель мій!

Посвята поетам

Тісняться слова, як хмари,

Зима, Калима і нари…

Не помічаєш стужі,

Вірші – ось вірні друзі,

Хоч випито з тебе крові,

Образи, ворожі насмішки…

І нари – державне ліжко.

Не помічаєш стужі,

Римуєш слова небайдужі,

Намає в них зла, ні іржі,

Їм найболючіші рани чужі.

Серце виймаєш своє із грудей,

Римуються вірші - і все для людей.

* * *

Мої вірші не наймити убогі,

Що порпают у панському лайні.

До запорізьких вславлених порогів

Летять вони в козацькому човні .

Їм заманулось гранувати слово,

Точити лезо в битвах за Дніпро,

Не відридала ними моя мова,

Йде битва рим ,в руках – перо!

Й. М. Дудці

Рівні хребти – завжди дефіцити,

По терню іти з нас не кожен мастак,

Якщо ж ти прогнувсь, то в фаворі і ситий,

А гордо ідеш, услід кинуть: – Мудак…

Таке на світі водиться без ліку,

Переднім – куля, слава – ,,писарям”.

Коли тримаєш книжечку безлику,

То знаєш точно: в бій вступати нам!

Щоб не мішали пні-перечіпали,

Щоб пам’ять совістю була,

Забуті імена не зникли, не пропали,

Автографи в них ластівка взяла.

ПІСНЯ ПРО КАЛНИША

Закувала зозулечка в лузі на калині,

А у нашої у річки та й оченьки сині.

Тут Калниш Петро родився, тут і слава лине,

А Сула у вічність гордо повноводно плине.

Нема куща в лузі ліпше за калину,

Нема роду ріднішого за свою дитину.

Та калина-Україна-нам другая мати,

Вирушав Калниш у Січ тут за правду стояти.

Та біда вже за бідою – нема світу-долі,

Стоїть в лузі калинонька, а дубочок в полі.

Захищайти світ, синочки, як батьки стояли,

Неньку, рідну Україну, від врагів спасали.

Пливли лебеді по річці – нема сил злетіти.

І терзали, і палили – куди правду діти?

Та стояв козак у битві, як Калниш наш славний,

Односелець, кошовий він, в запорожців главний.

Нема цвіту білішого від лілій у річці,

Нема правди чистішої, як в нашій говірці.

Вітер лугом хай повіє, явір поколише,

Сула славоньку героям у віках напише.

* * *

Іще повториться на світі

Його нескорена душа.

Іще в майбутнім перелітті

Ми пригадаєм Калниша…

Нас живить всіх оте коріння,

Що в надрах сховане від ока.

Були і попіл, і горіння,

І мрія ще була висока.

Ми всі з отої далини,

З отого давнього прасвіту

Де повні мужності сини,

Де доньки з сонячного цвіту.

Не потонув у забуття,

Бо й у темниці прагнув сонця,

Тягнувсь душею до життя

Крізь соловецькії віконця.

* * *

Знову кручуся без сну,

Бо хвора…

Заглядає в вікно Аврора,

Світанкова зоря кохання,

Поміж зорями гасне остання,

А вночі володіє світом …

Почуття не приходять літом,

А коли заманеться – природа…

Яскравіє зоря, бо врода

У богині цієї пишна,

Жінка ніжна вона, затишна,

Усміхається он на сході,

Стане кожному у пригоді,

Хто зорю цю помітив вранці .

Ми її всі раби і бранці .

Чи я з’їхала з глузду, хвора? –

Он підморгує вже Аврора.

* * *

Попід зорями тихим вечором

Я до тебе на зустріч іду,

Що пророчиш мені ти поглядом –

Щастя-радощі чи біду?

Попід зорями тихим вечором

Сумовито іду навстріч,

Попід зорями, хоч не місячно,

Сором зустрічі…

Свідок – ніч.

* * *

Живу, не гнусь, поляризуюсь,

Людським життям електризуюсь,

Бо не втечеш від полюсів,

Критичних мінусів, плюсів .

Життя іде, і струм іде,

З ним не розлучишся ніде.

Лише з роками світобачення

Міняє чомусь своє значення.

* * *

На обніжку росте будяк

Як зірвати його? Ну як?

Розквітчався, убрався в квіти,

Бо стоїть веселеньке літо,

Гріє сонце, ідуть дощі….

Візьму вирву його мерщій!

Пошарпала квітки – ні з місця!

Не торкнусь, бо колюче листя.

І стоїть у погорді будяк –

Самовпевнений. Знищити як?

На городньому на обніжку

Увіткнув він колючу ніжку,

І пишається, і сміється,

Бо нікому будяк не здається.

Так і ти, мов колючий будяк,

Хоч красивий, зірвати як?

Матузок Любов Петрівна

Матузок (дівоче Колєсник) Любов Петрівна (10.09.1961 р.місто Ромни Сумської області).

В 1976 році закінчила восьмирічну школу № 8 в місті Ромни, в 1980 році - Лебединське педагогічне училище ім. А. С. Макаренка Сумської області.

Працює вихователем у дитячому садку № 8 “Дзвіночок” міста Ромни. Одружена, має сина. Активний учаник обласних та міських освітніх семінарів. “Вихователь методист”, “Відмінник освіти України”.

Пише вірші, гуморески, твори для дітей, сценарії свят та заходів. Друкуєтьсяь у районних та обласних газетах, в альманасі ,,Відродження Роменщини”.

В НЕЛЮБОВІ

Загубленою скіпкою в віках

себе я відчуваю в нелюбові.

І лиш пліткарки – гави на гілках –

(а ними чорно й щедро у Ромнах),

мене до ранку слухати готові.

Мені самостійність навіть до лиця,

я вмію мати втіху із нічого.

А ти? Кого вмовляєш до вінця

посулами без глузду і кінця?

Як добре – я вже вирвалася з того.

Та мить настане – самоти боюсь.

Нагороди ж невдаху і не сердся

Непрохана до тебе не з’явлюсь.

І хай назавжди скіпкою лишусь,

Та скіпкою в твоєму, чуєш, серці

ТАЄМНЕ КОХАННЯ

В гортані губляться слова,

й тремтять в паралітичнім танці

і губи, й неслухняні пальці,

і я не знаю – чи жива?

Все тіло без ваги стає,

воістину – душа для тебе.

І бачить лиш Всевишній з неба;

як я радію, що ти – є.

І Всесвіт стишує свій хід,

коли стрічаюсь я з тобою,

коли йдучи, ти головою

мені киваєш мимохідь.

ПАМ’ЯТІ В.СИМОНЕНКА, В. СТУСА, ШЕСТИДЕСЯТНИКІВ

...Не судилося...Не судилося:

за життя не зустрічались ми.

Що я знаю про вас – хотілося

Вам на світі прожити людьми.

Та цього не могли пробачити,

Як це – жити на повен зріст?!.

...Вас уже мені не побачити,

і між нами лиш віршів міст.

Я жива, а за вами – янголи

Тріпотять о шести крилах.

...Переливаєтесь золотими яблуками

в недосяжних райських садах.

ЖЕБРАК

Стоїть на вулиці жебрак,

дрібні збирає в капелюха,

хоч не війна і не розруха,

а просто живемо ми так.

Стоїть, чужих серед чужих,

молитву завчено бурмоче.

Відводять перехожі очі:

“Та ми й сами...Та в нас самих...”

Авжеж, усі ми – жебраки,

коли не грішми, певне, духом,

тому, хто вчора звався другом,

ми не простягнемо руки.

А пам’ятаєте: жилось,

коли й чорного звали братом?

...Якщо й поступає Христос

ніхто його не впустить в хату

СЬОГОДНІ СМАЧНА ВЕЧЕРЯ...

Сьогодні смачна вечеря,

готую, а в серці щем:

А раптом відчинеш двері

і зайдеш у гості ще?

Ми будем сидіть до ночі,

і зв’яжуть нас двох слова

так близько, щоб очі в очі.

І буде чайник співать,

І буде лежать на таці

забутим смачний пиріг,

і буде знов піддивлятися

нового місяця ріг.

Серця, що чекали довго,

все вихлюпнуть через край,

забудемо, що голодні,

що зовсім холодний чай.

До ранку б отак сидіти,

вечеря ж нехай проста:

Я буду тебе любити

і пити твої вуста.

Момот Наталія Василівна.

Момот (Савченко) Наталія Василівна (8.05.1975 р. с. Сурмачівка, Роменського району, Сумської області.).

Закінчила Глинську середню школу, Роменського району, факультет культурології Харківського державного інституту культури. Працює завідувачем відділом історії краю Роменського краєзнавчого музею Історико-культурного заповідника «Посулля». Вірші пише з 14 років. Дебютувала в обласній газеті «Червоний промінь» (1993 р.). Друкувалася у районній періодиці (1999-2005 рр.), газеті Сумського земляцтва «Хата» (2003 р.), альманасі «Земляки» (2004 р.), альманасі ,,Ромен” (Відродження Роменщини”).

ВІЧНИЙ МАНДРІВНИК

Перекоти-поле, перекоти

І шлях далекий,

І йти, ще йти...

За плечі совість, а збоку тінь.

Дорога довга -

Згодиться кінь!

Та ще й товариш, два ж стремена,

Хай грає серця

Мажор-струна!

Гукає обрій, савани хмар.

І сліпить очі

Ще мій ліхтар.

ПРИСВЯТА СОСНОВОМУ ЛІСУ

Суниці сплять. У просіках ні звуку.

Шепочуть папороті щось про мезоліт.

Вони набачились. Вони перетерпіли.

Вони в бувальцях вже мільйони літ.

Сумують сосни - щоглами не стали.

"Вже завтра пустять нас на шафи, на стільці.

Якби ще на колиску зрізали чи сани,

А то жебрай в закутках, мов старці.

Коріння тут покинемо назавжди.

Нехай бурштином перемиє весь пісок,

Зігріє лисенят і проросте грибами,

І почитає гномикам казок.

Розкаже їм про небо, вітер, місяць,

Як часом всіх лякає блискавкою грім...

" Малим суницям у останнє: "На добраніч!"

Зникає ліс, де завтра спати їм?

* * *

Я прилетіла, мамо, здрастуй!

Зима іде, і я безкрила.

Та прилетіла, все ж до тебе,

Стрічай, рідненька, прилетіла.

В дорозі десь зустріла осінь,

Яка ішла у твою хату.

– Ти поспішила, - я сказала, -

Ще рано листя розкидати.

Зривали шати дві берези,

Що всіх вітають при дорозі.

Ми ж губим роки за роками,

Ніхто їх повернуть не взмозі.

Та що там вітер, заметілі,

Вони твоїм нагріті співом.

Я прилетіла, на порозі.

Запахло вдома першим снігом.

* * *

БАЛАДА ПРО МИР

Моїм дідам

Вночі над містом

Гелґотали гуси.

Додому трішки, треба дотягти.

За ліхтарями мріє

Рідна річка

І луг, в якому діточкам рости.

На всонні хата баби-лісничихи

Осиротіло тулиться до вільх.

Ці гуси бабі - рідні онучата.

Вона їх зустрічає із доріг.

Їм треба розповісти про мандрівку,

Нарвати рясту, бо пора топтать.

Розквітне саду віхола казкова,

В якій хатина буде потопать.

І вийде бабця із портретом діда,

А він на ньому бравий ще козак,

(Наллє чарчину і відкрає хліба –

І пити, й працювати був мастак).

Зітхне: "Вже до могилки не дійду".

До ордена на траурній подушці.

Проснеться завтра сонце в обеліску

Та сколихне на цвинтарі журбу.

Весняні роси блиснуть, наче сльози,

В них воскреситься пам'ять півстоліть.

І промайне на обрії негода.

Яка в собі нещастя не таїть.

Прості герої, що лежать під дерном,

Не ті, про кого писані книжки.

Бо "вижили" - звучало так буденно,

І як вина – щасливчики прийшли.

Та їм ця слава зовсім недоречна.

Війна - це страх, а не бахвальства дух.

Прості солдати - лиш "гарматне м'ясо".

Окрім "Ура!" нічого більше вслух.

Боліли рани - сказано ще м'яко.

Боліли душі, зім'яті, як мак.

Палали очі, спалені боями.

Забути б треба. Та порадьте, як?

Цікавлять юних фронтові пригоди.

Чим же хвалитись - справи світові.

І рік за роком йшли діди із миром

До ворогів і друзів, що в землі.

Вночі над містом

Гелґотали гуси,

Зірки ясні торкаючи крильми.

Та не спішіть так, вас ще жде бабуся,

Як рідних, що вертають із війни.

Мусієнко Володимир Кирилович

Мусієнко Володимир Кирилович (6.01.1935р, м. Краматорськ Донецької області) – заслужений лікар УРСР (1985р.), організатор охорони здорв’я вищої категорії, письменник, поет, публіцист.

Народився в робітничій багатодітній сім’ї. Під час окупації німцями України, в період Великої Вітчизняної війни, родина переїхала на проживання в хутір Ново-Івановський, Близнюківського району, що на Харківщині. Там, з 1943 року навчався в Софіївській неповно-середній школі, а з 1949 року в Добровільській середній школі Близнюківського району. Під час навчання редагував загальношкільну стінну газету, друкувався в районці. У 1953 році працював в колгоспі. Потім вступив на педіатричний факультет до Харьківського медичного інституту, який закінчив в 1960 році. Працював на Сумщині, спочатку головним лікарем Ріпчанської дільничної лікарні Білопільського району, заступником головного лікаря центральної районної лікарні з медичного обслуговування населення цього ж району, з 1972 року головним лікарем Роменської центральної районної лікарні. З виходом на пенсію в 1995 році продовжував працювати лікарем-методистом цієї ж лікарні.

Нагороджений орденом ,,Трудового Червоного Прапора”, двома медалями, ,,Відмінник охорони здоров’я”. Був депутатом дев’яти скликань обласної, міської, районної рад. Весь час співробітничав з міськрайонною газетою, писав замітки, статті, нариси, гуморески, вірші.

Написав книги: ,,Медицина Роменщини” в співавторстві (1994.р.), ,,Роменські каштани” - вірші (1999 р.), ,,Депутат обласної ради Псарьов В’ячеслав Михайлович” (2001 р.), ,,Вірші – спогади про Річківську дільничну лікарню” (2002 р.), ,,Медицина крізь призму століть” (2004 р.), ,,Життя на відстані 70 літ” (2007 р.)

ЛІТА НА ЗИМУ ПОВЕРНУЛИ

В життєві будні ми пірнули

Промчались вихором роки.

Літа на зиму повернули...

І ось ми кволі старики.

В житті зробили ми не мало.

Помітний залишивши слід.

Себе ми повністю віддали.

Щоб дітям був прекрасний світ.

Нехай не можемо фізично.

Ми вам пораду ще дамо.

Щасливі діти, симпатичні,

Даремно хліб ми не їмо.

Наш досвід стане вам в пригоді.

Вперед ви підете, у даль.

Для нас достатньо, уже нам годі.

Для вас нічого нам не жаль.

ВЕСНЯНИЙ ЕТЮД

Весна приходила щороку.

До мене в гості погуляти.

Зелений килим свій широкий.

Стелила ніжно коло хати.

Пили березові напої,

І сік пили смачний із клена,

Повітрям дихали обоє

До ранку у саду зеленім.

Я від природи божеволів,

Весні признався у коханні.

Була б моя тут божа воля -

Закінчилось би все вінчанням.

Свою весну кохаю вічно.

Відкрито чесно і безмежно.

На мене діє це магічно,

Вона кохає обережно.

Весна щороку молодіє:

Прекрасний стан, ласкаві очі.

Я вже не той. Я розумію,

Хоч вірити у це не хочу.

Життя пролетіло, мов блискавки мить,

Помітний залишивши слід поколінню.

Не знали спочатку жаданого ми.

Трудились, мов бджілки, по серця велінню

ІДУТЬ ВЕТЕРАНИ

Ідуть ветерани

До братських могил у колоні:

Серйозні обличчя.

Стареча, повільна хода.

І згадують роки війни:

Пекельні, голодні й холодні,

І день Перемоги –

Розбита фашистська орда.

Ідуть ветерани.

Щоб шану загиблим віддати.

Вклонитися друзям –

Відважним братам по війні.

Ідуть офіцери.

Крокують колишні солдати.

Бувалі герої -

Тепер вони всі запасні.

Ідуть ветерани.

Блищать ордени і медалі.

Мелодія маршу

Збентежує нерви і кров.

Їх дружба солдатська

Міцніш від граніту і сталі,

Їм шана, повага

І наша одвічна любов.

РОМЕНЧАНКА

Тебе я зустрів

У парку повесні,

Де шепіт беріз

І пташині пісні,

Де ніжні троянди

В сльозинках роси,

Та краще немає

Твоєї краси.

Ти зіркою світиш,

Обличчя - ясне...

Красою і ніжністю

Вабиш мене.

У вирій далекий

Роки відлетять.

Та вік роменчанку

Я буду кохать.

РОМЕН

Ромен! Ромен! Історії колиска,

Взірець містам – великим і малим.

Ти – місто чистоти, порядку, блиску,

Тебе всі знають вже давно таким.

Якщо заглянути в твоє минуле –

Героїка і непосильний труд!

Всього в житті твоєму, Ромене, було,

Достойно вийшов ти з ворожих пут.

Гойдаються каштанів пасма білі-білі,

Все місто у весняному соку.

Чаклують біля квітів руки вмілі,

Жіночі руки там, на квітнику.

Хай розквітає міста міць і врода.

Хай бізнес розвивається у нас!

Звертаюся до тебе мій народе:

Прискор прихід багатства й миру час.

Не спинить їх ніяка сила.

Бо в них народу правда є,

Ота, що ворога скосила,

Ота, що силу нам дає.

Плашкін Віктор Олексійович

Плашкін Віктор Олексійович (17.01.1940 р. с. Івашково Звенигородського району Московської області)

Народився в сім’ї кадрового військового.

У 1948 році сім’я переїхала в Москву по місцю служби батька. В 1947 – 1957 роках навчався в одній із шкіл Москви. Рік працював на Московському шинному заводі.

У 1958 році поступив в Московський інститут інженерів геодезії, аерофотозйомки і картографії. В студентські роки багато читав, відвідував культурно-мистецькі заклади, присутній був на літературних диспутах. У студентські роки захоплювався туризмом і спортивним орієнтуванням. Всі канікули в зимових і літніх походах: на Кольському півострові, в Карелії, в Приполярї, на Уралі, на Кавказі, на Волзі і Верхньовользьких озерах. Любив лижні прогулянки. Ще в шкільні роки почав писати вірші. Був редактором загальношкільної стінної газети і шкільного гумористичного стенду “Вилы в бок».

Після закінчення інститутув 1964 – 1967 роках працював інженером геодезистом на будовах Челябінської області, 1967 – 1968 роках – старший прораб – геодизист на Всесоюзній комсомольській будові – Вользський автомобільний завод в місті Тольятті Куйбишевської області.

У 1968 році призваний до Збройних Сил СРСР. Службу проходивув Сумській області, Камчатці, Ромнах Сумської області звідки був демобілізований в 1988 році в званні майора.

З 1988 року по 2006 рік працює в місті Ромни на різних інженерних і адміністративних посадах.

Одружений, має двох дітей.

Серйозно захопився поезією і почав писати вірші з 2007 року, з 2008 року почав співпрацювати з альманохом “Відродження Роменщини”. Друкувався в райміськгазеті “Вісті Роменщини”, інших виданнях.

ГОЛОС РОДИНЫ

Как хочется припасть к родной земле.

Послушать птичьи трели на заре,

Услышать тишину лесной глуши

И как у речки шепчут камыши.

И побродить в березовом лесу,

И полюбить до слез его красу.

Щекой прильнуть к березовой коре

И ощутить тепло ее в себе.

Пройтись по росным травам босиком,

Ромашек полевых нарвать потом,

И опьянеть от воздуха полей,

Нет ничего на свете их милей.

Какой простор, как дышится легко,

И горизонт так виден далеко.

Тропинки-ниточки, поросшие травой,

И купол неба ярко-голубой.

С котомкой побродить в кольце дорог.

Какое счастье, что я в жизни смог ,

Свою судьбу связать с твоей судьбой Любить, гордиться, все делить с тобой.

О, как же надо Родину любить,

Что в памяти всегда ее хранить,

И в буднях, в суете текущих дней

Ее беречь, душой всегда быть с ней.

За что мы любим Родину свою?

Себе вопрос я часто задаю.

Мы сыновья твои, любовь к родной земле

Всегда нас согревала и везде.

Ответ на мой вопрос довольно прост,

Росток любви с рождения в нас рос.

Разросся он в душевной теплоте

В горячую любовь к родной земле.

Как хочется припасть к родной земле

И сердцем ощутить ее в себе,

И гордости сыновьей не тая,Сказать: "О, УКРАИНА., я люблю тебя"!

ЛЮБИМОЙ ЖЕНЩИНЕ

Гермес в горниле цепь для нас сковал,

А Гименей той цепью нас связал.

А Прометей огонь любви нам подарил,

И сверху бог союз благословил.

Все поделивши полностью в пути ,

Мы честно все сумели пронести

От Бога крест, что полагался нам,

Деля и радость и несчастья пополам.

С тобою мы разделили пополам

Все то, что никому я не отдам:

Любовь и нежность, верность, доброту.

Семейных отношений теплоту.

Меня спасала ты в пути не раз

Сердечной нежностью и теплотою глаз.

И в детях воплотив свою мечту,

Тебя, родная, я как Бога чту.

Любовь свою возвел на пьедестал,

Рабом любви давно уж я стал,

И пусть за годом год летят года.

Но ей не изменю я никогда.

За все, за все судьбу благодарю,

Обрел в тебе я путеводную звезду,

С тобой мы не расстанемся вовек,

Любимый, дорогой мой человек.

Как хочется еще чуть-чуть пожить

И полной мерой отблагодарить.

Чтоб, тихо умирая, мог сказать:

"Любил тебя, как Родину, как мать."

И в жизни той небесно - неземной

Весной мы снова встретимся с тобой,

И Бог в своей всевышней доброте

Нам снова рай устроит на земле.

МЫСЛИ ВСЛУХ

Не верю я, что жизнь всего одна.

Ведь в детях повторяется она,

Не прекратится жизни вечный бег,

Пусть в это свято верит человек.

И жизнь пройти - не поле перейти,

Не обмануться надо в выборе пути,

Чтоб умирая, не лукавя, мог сказать,

Что жизнь прожил, как завещала мать.

Кому-то счастье кажется в деньгах;

Кто в это верил, жизнь прожил в потьмах.

А кто лишь для себя на свете жил.

Тот значит в жизни ничего не совершил.

Для счастья человеку ведь не много надо:

Любимый человек чтоб был с тобою рядом.

Была бы дружная сплоченная семья,

Работа по душе, в беде - друзья.

Чтоб не копилась в сердце боль семейных ссор,

Чтоб не испытывал ты совести укор.

Люби семью, люби людей вокруг,

Тогда красиво завершишь ты жизни круг.

И если ты работал и творил,

По божеским законам честно жил,

То значит жизнь свою прожил не зря.

Ведь истина всегда проста, друзья.

"Зачем живешь?" - всегда встает вопрос.

Ответ же на него ох как не прост

Всю жизнь ответ на тот вопрос ты ждешь.

Придет прозренье, - ты его найдешь.

Тогда поймешь: бессмертен человек,

И будет так всегда из века в век.

А смысл всей жизни - землю украшать,

Любить ее и так бессмертным стать.

Полуян Михайло Михайлович

Полуян Михайло Михайлович (6 08.1937 р. м. Ромни, Сумської облатсі).

Почав трудову діяльність в 16 років в місті Ірміно Луганської області, там в 1955-1956 роках закінчив гірничо-промислову школу і працював шахтарем. За станом здоров’я звільнився, повернувся на батьківщину і працював копачем глини на Роменському цегельному заводі ,,Будівельник”. В 1957-1960 роках служив в армії.

Закінчив Роменську школу робітничої молоді № 1. В 1964 році – вихователь в Роменському сільському професійно-технічному училищі. В 1965-1970 роках навчався в Київському інституті іноземних мов. Після, з 1970 по 1972 рік, працював вчителем в Роменській школі робітничої молоді № 1, потім заступником директора Роменського професійно- технічного училища № 2. В 1975-1990 роках завідувач Роменським районним відділм культури. З 1990 по 2000 рік працював завідуючим відділом образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва Роменського краєзнавчого музею.

Вірші почав писати з 1997 року. Видав дві збірки своїх поезій ,,Апокаліпсис-одкровення” (1999 р.) і ,,Армагеддон-очищення” (2007 р.). Займався перекладами на українську з мадярської, корейської і китайської мов.

ІСТИНА БУТТЯ

Вже мертвий я в семи кругах,

У восьмім жевріє ледь серце;

В світах як на семи вітрах

Мене гнітить зла біль нестерпна.

По кожнім колу, наче раб,

Як кінь у шорах, гріх у кармі,

Несу я чийсь життєвий скарб

Сімдесят літ, як чужі ярма.

Аж - раптом болем світ розцвів,

Мій мозок вибухнув на друзки,

Я ж відродивсь, як відговів,

Геномом нової галузки.

А первоцвіт, відважний птах,

Спадає пелюстками років

З гілль мого роду, наче прах,

На вічне дерево, в тороки.

В дев'ятім колі каяттям

На рушнику, як на іконі,

Я втіливсь в істину буття -

У хлібі й винограднім гроні.

ГЕНОЦИД

В ці дні Господь із янголами плаче

Слізьми дощу, що падає з небес;

На землях наших сивий ворон кличе,

Болем в душі мій мертвий рід воскрес.

Ідуть воскреслі мовчазні рядами,

Ведуть матусі діточок до ям,

Щоб упокоїть душі Богом дані

Та глянуть ввічі проклятим катам.

Ті ж ломлять руки у лукавій тузі,

Блудливі очі закрива кумач,

Кричать мерці загублені в нарузі,

Не мають віри в сатанинський плач.

Ми борсаємось в хвилях сатанізму,

Він злом закрив нам світла й правди шлях;

Зомбує пам'ять гідра большевизму,

Щоб істину з нас витерти на прах.

Про людоморів, ті ворожі сили,

Як звозили в могили, ні, в рови

Моїх дідів живих ще, зголоднілих..,

Це гідра хоче вижрать з голови.

Коли гурти діток із України,

В яких лишилась шкіра на кістках,

Предтечі Бухенвальду з Московщини

Конать скидали хламом у буртах.

Гребли з горшків затяті яничари

В селян голодних з печі "теплий харч",

Буряк варений, - так під страхом кари

Їм наказав кремлівський "Главпостач."

Фураж під небом гинув на вокзалах..,

Хтось жменю взять кидавсь, забувши страх,

Енкаведистська куля доганяла, -

Навік єднала з хібом бідолах.

За власну зраду Сталін гнав в замети

Беззбройних Київ брать під хвижі свист,

Сотнями тисяч клав під кулемети,

Йшли дном Дніпра до моря п'ять на зріст....

Ще топчуть землю Бісові почвари,

Та чути шепіт страдників з - під нив: -

Пошли їм, Боже, суду Твого,кари,

Щоб в душу попіл пам'яти не бив!

28 листопада 2007 року

ВЕСНЯНИЙ САД

Дріма мій дивний сад в обіймах ночі,

Розніжений у пестощах весни;

Хмаринка ніжно щось йому шепоче, Ласкаво миє крони в літеплі.

Грім-контрабас грайливо в ніч буркоче,

З небес ллють сльози радости хмарки;

Мелодію весни ці краплі ночі,

На листу струн відтворять залюбки.

Розбудять звуки, наче дзвін чарівний:

Людські чуття, воскресне в барвах світ;

Розквітлий сад наповнить спів пташиний,

Збудивши давній спогад юних літ.

І понесуть нас спогади на хвилях

Вже призабутих юності пісень;

Як ми п 'яніли від кохання зілля

В той незабутній сонцесяйний день.

Проснеться ранок райдугою квітів

І гримне співом мій чарівний сад;

Душа на крилах сонячного світу

Злетить у синь, як білокрилий птах!

СТОЇТЬ КУРГАН - РОМЕНЩИНА МОЯ!

(ДЛЯ ХОРОВОГО СПІВУ)

Летять віки, пройшли по них народи,

Зоставсь лиш спомин - сива ковила;

В степу курганом, символом свободи,

Утвердилась Роменщина моя.

Живе там пам’ять волелюбних скитів,

Звитяжний квіт - козацькая душа;

Серця солдатські праведні як діти,

Дух непокори батька Калншиа.

Квітчайсь добром, моє Посулля,

Зростай достатком, хліборобський край!

Та збережи своє коріння –

Свій рід козацький вічно пам 'ятай!

Нас не збороли війни і негоди,

Лихая ненависть не подола;

Добро укріпить душу мого роду,

Стоїть курган - Роменщина моя.

Харченко Петро Андрійович

Харченко Петро Андрійович (25.06.1939 року, с.Хмелів Роменського району Сумської області) – кандидат біологічних наук (1967 р.), член Національної спілки письменників України (1994 р.), академік Української академії оригінальних ідей (1992 р.).

Народився в сім’ї селянина. Закінчив у 1956 році Хмелівську СШ, у 1961 році – зоотехнічний факультет Української академії сільськогосподарських наук (м.Київ). З 1961 по 1964 рік працював зоотехніком-селекціонером Кіцманської держплемстанції (Чернівецька область), науковим працівником відділу тваринництва Сумської державної сільськогосподарської дослідної станції. В 1967 році захистив кандидатську дисертацію. Потім працював викладачем вищого навчального закладу, науковим працівником, головним консультантом при Адміністрації Президента України, головним консультантом секретаріату депутатської групи у Верховній Раді України. Редагував журнали: «Винахідник України», «Доповіді Міжнародного конвенту тринітарних знань», «Ідея». В 1992-2009 роках – перший віце-президент (та в окремі роки президент) Української академії оригінальних ідей, президент Міжнародного конвенту тринітарних знань. Лауреат ХІІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної української естрадної пісні.

Автор наукових книг: «Використання бджіл у теплицях» (1976 р.), «Антиномія індивіда і триєдності» (1986 р.), «Від індивіда до Боголюдини» (1993 р.), «Тригнозис» (1998 р.), «ТриЕго» (2008 р.), «Тризуб – символ світогляду українців» (2008 р.). Видав збірку пісень «Тройзілля» (199 р.9), публіцистичну книгу «Дзеркало для Леоніда Кравчука» (2002 р.) та дві книги поезій: «Триєдине» (1990 р.), «Тришлях» (2009 р.).

П.А. Харченко – вчений, який своїми ідеями випередив час і оточення. Він має наукові публікації в області сільського господарства, фізики, математики, філології, біології, соціології, філософії, біохімії, медицини, генетики, релігії, мовознавства тощо. Поетична думка поета фольклорна, всеохоплююча.

Ластівка

Прилетіла рання ластівка –

Вродить нива, буде ласівка.

Прилетіла благовісниця –

Все хороше, кажуть, здійсниться.

Як білила хату в п’ятницю,

До мого віконця ластилась.

Я земельки жменю з радості

Для гнізда сійнула ластівці.

На світанку співом-ласкою

Зігріває хату ластівка.

З її шиї у віконечко

Пломенить жаринка-сонечко.

Промайнула тепла спасівка,

Відлітала в ірій ластівка.

Добрим поглядом порадниці

Вслід дивилась мати ластівці.

Не скрізь там вода

Не скрізь там вода,

Куди хилиться верба.

Не скрізь хліб там є,

Де зозуленька кує.

І не все од вітру хилиться,

Доброта долає зло.

Добрі люди хлібом діляться,

Яке б горе не було.

Не скрізь дощ іде

Там, де хмаронька гуде.

Не скрізь там любов,

Де зійшлися двоє знов.

Без води жита не родяться,

Колос гине на вогні.

Люди між собою сходяться,

А гора з горою ні.

Не скрізь там вода,

Куди хилиться верба.

І вчать недарма:

«Добре там, де нас нема».

З давнини́ в народі мовиться:

«На чужині важко жить».

Яблуко у даль не котиться,

Біля яблуні лежить

Якщо жито сниться

Кажуть, пада зірка – то вмирає доля,

А як жито сниться – вік у парі жить.

Та чи вродить жито, та чи вродить жито,

Як на гай безлистий громом загримить?

Ряст в гаю топтала – на щасливу долю,

Сон-траву під коси клала перед сном.

Та чи буде щастя, та чи буде щастя,

Як кує зозуля зліва під вікном?

Кажуть, я вродлива, маю коси довгі –

Під дощем ростила ранньої весни.

Кажуть, квітом жита до схід сонця вмита,

Ой, признаюсь, вірю у прикмети й сни.

На моїй хатині звив гніздечко бусол,

Над вікном веселка зелено цвіте.

Тож на білім світі буду в парі жити,

Ой недаром снилось жито золоте!

Під Ромнами… за Сулою

Під Ромнами берегами

Сумувала тиха ніч.

За Сулою день вітрами

Розгулявся натрибіч…

Під Ромнами, вдаль піснями,

Відпливла човнами ніч…

За Сулою дні сльозами

Потекли із карих віч…

Під Ромнами, між лугами,

Розминулись день і ніч…

За Сулою, поміж нами,

Не судила доля стріч…

Зозулені рушнички

В день Андрія чародіяла –

Через хату чобіт кидала.

А зозуля закувала –

Льон весною висівала.

Рушники із льону ткатиму

Та Андрійку вишиватиму.

А чи вродить льон під берегом

Під «ку-ку» над голим деревом?

Льон зростає при дорозі

І душа моя в тривозі,

Бо Андрія інша вимане,

Поки жито колос викине.

Льон спалило громовицею,

Залишилася дівицею.

А зозуля «ку-ку» кує –

Андрійка перегукує…

А в час вирію і холоду –

Зігріває серце одуду.

Я зозулі яму вирию –

Заберу ключі од вирію.

Ця пташина удовиця

Кида діток, не гніздиться…

А зозуленька «ку-ку» кує

Та Андрійка перегукує…

Холявко Анатолій Васильович

Холявко Анатолій Васильович (26.07.1937 р. м. Ромни, Сумської області)

Народився в робітничій сім’ї. Навчався в школі № 7 міста Ромни. Після, у 1957 році, закінчив Мурманське морехідне училище, радіотехнічне відділення, у 1971 році - Одеський електротехнічний інститут зв'язку. Працював з 1958 по 1963 рік начальником радіостанції, електро-радіонавігатором на траловому флоті міста Мурманська. З 1963 по 2003 рік працював у Роменському вузлі зв'язку: техніком, старшим техніком, інженером, старшим інженером, заступником начальника по електрозв’язку. З 1975 по 2000 рік, до виходу на пенсію, обіймав посаду начальника Роменського районного вузла зв’язку.

Вірші почав писати після виходу на пенсію.

БОСОНОГЕ ДИТИНСТВО

Босоноге дитинство, омріяна юність,

Повоєнної долі небагаті літа,

Ми росли, мов трава, на широкім роздолі

Під дощем і під сонцем наші будні й свята.

Пасли кіз біля річки порослої хмизом,

Щук ловили уміло на просту петлю,

Чайки з криком носились над річкою низом,

Босоноге дитинство тяжке до болю...

Позбивані пальці, на ногах "курчата",

Від дощу нас спасає старенький мішок,

На базарі із сіллю вистоює мати,

Заробити копійку на хліба кусок.

Голодні й холодні, безбатченки босі

Чорні крила розкрила над нами війна.

Я калік тих часів зустрічаю ще й досі

Півстоліття пройшло, як скінчилась вона...

Скільки загинуло хлопців від воєнних снарядів,

Від гранат і від мін скільки стало калік!

Відзвучали оркестри воєнних парадів,

Залишився на серці сумний війни слід ...

Хоч у школу ходили частіше голодні

На уроках про хліб було більше думок,

Нас чекали у школі класи холодні,

На газетах писали, не було книжок ...

Хліб на картки давали, черги з самого ранку,

Намнуть боки аж шкіра тріщить.

Зате радість яка, як дістанеш буханку

Забуваєш про все в таку радісну мить...

Донести хліб додому - не легка робота,

Йдеш не втерпиш, відкусиш кусок

І охватить тебе невтішна скорбота

А вкусити так хочеться ще хоч разок...

Відгризеш все одно, доки дійдеш до хати

На поріг поки ступиш - совість гризе.

Та зустріне тебе усміхнена мати,

Та усмішка її найдорожча за все...

Так хотілось мені усі сили віддати,

Щоб хоч якось полегшити наше життя

Пас корів, а де грошей ще взяти

На одежу, на їжу та ще й на взуття.

А вже потім, коли в парубки вибивались.

Так хотілось дівчат запросити в кіно,

На кіно тільки грошей тоді не давали,

Бо грошей удома зовсім не було.

Щоб сходити в кіно, треба теж працювати:

Залізяк натягати, назбирати кісток,

В утіль до Шапіри скарби оті здати,

От і маєш тоді у кіно на квиток.

Так і виросли діти, школу скінчили

Більшість хлопців з кутка пішли в моряки

В морехідних й військових училищах вчились

Босоногі колись дітлахи.

Серед друзів моїх - моряки-капітани,

Є професор і доктор технічних наук.

Про що думали ви, вічно втомлені мами?

Чи боялись, щоб ми не відбились від рук?

Пролетіли роки, всі ми стали батьками

Вже онуки в нас є, а у мене аж п'ять...

Босоноге дитинство навіки із нами

Не пристало його нам ніяк забувать.

ЖИТТЄВІ ДОРОГИ

Дороги , дороги від рідних порогів.

Від рідних порогів в доросле життя.

З сльозами в очах проводжала нас мати.

Благала у Бога для нас майбуття .

Далекі й нелегкі від дому дороги,

Від рідної хати в далекі краї,

І сняться дороги додому, де мати

Рушник вишиваний давала мені.

Дороги , дороги до рідних порогів,

До рідної хати коротші завжди,

І вийде назустріч усміхнена мати ,

Всміхайся , матусю , а плакать зажди.

Веселі й сумні життєві дороги,

Додому веселі - із дому сумні,

І манять до себе рідні пороги,

Вклонитися хочем родині своїй .

Роки пролітають - безкрайні дороги.

Старіємо ми і старіють батьки ,

Все більше сумні перед нами дороги

Веселі дороги бувають лиш в сні.

РОМЕНСЬКІ КАШТАНИ

Білі каштани, роменські бульвари,

Кружляють в алеях закохані пари,

В парку лунають оркестрів баси,

Юності сміх, дзвінкі голоси.

Приспів:

Рідний Ромен, рідне місто моє,

Серцем я лину до тебе,

Де б я не жив, щастя своє

З тобою, другого не треба.

Білі каштани, роменські каштани,

Міст над Сулою в серці моїм,

Тут ми прощались, як школу скінчили,

І знову з тобою у парі стоїм.

Приспів:

Рідний Ромен, рідне місто моє,

Серцем я лину до тебе,

Де б я не жив, щастя своє

З тобою, другого не треба.

Білі каштани, замріяні долі

Роки пролітають і сум бере нас,

Білі каштани друзів збирають

І знову звучить для нас шкільний вальс.

Приспів:

Рідний Ромен, рідне місто моє,

Серцем я лину до тебе,

Де б я не жив, щастя своє

З тобою, другого не треба.

* * *

ТРЕБА ЖИТИ

Ще жити та жити, та часу нема,

Здоров'я б нажити, все інше - дарма,

із сонцем вставати, із співом пташні

ще хочеться жити на світі мені,

ще хочеться чути у небі "курли"

і бачить, як весну несуть журавлі,

як квітнуть сади, колосяться жита,

з родиною бути у будні й свята,

онуків женити та правнуків ждать,

то ж рано, дружино, нам ще помирать.

Ще жити нам треба назло ворогам,

хоч їх і нема і не буде їх там.

Шемчук Любов Григорівна

Шемчук Любов Григорівна ( 18.01.1949 р. с. Кашпури Роменського району Сумської області)

У місцевій школі закінчила чотири класи. У 1959 році разом із батьками переїхала до села Перехрестівка Роменського району, де продовжила навчання і закінчила 8 класів у 1963 році. Потім навчалась у Вовківській середній школі Роменського району у математичному класі. Закінчила 10 класів у 1966 році. Поряд з математикою брала участь у гуртку художньої літератури. Завдяки учителю російської мови та літератури, поетові Йосипові Михайловичу Дудці, мала нагоду познайомитись із творчістю відомих поетів Олекси Ющенка, Павла Ключини та Олександра Підсухи, яких Й. М. Дудка запрошував на літературні вечори, що проводились у Вовківській середній школі. Понад 40 років працювала у Роменській виправній колонії № 56 на посаді завідувача канцелярії. Нині пенсіонерка, продовжує працювати діловодом в Роменському РЕМ ВАТ «Сумиобленерго». Має різносторонні інтереси, одним з яких є рукоділля (шиття, в'язання, вишивання).

Свої вірші стала писати у зрілому віці. Друкувалася в районній газеті ,,Вісті Роменщини”, альманасі ,,Ромен”.

МОЯ УКРАЇНА

Живу на землі,

Де сонечко світить,

А думкою лину,

Де місяць зійде.

Живу в Україні,

Де радісно дітям.

Такої країни

Немає ніде.

В моєму селі,

Де все рідне до болю,

Де трави так пахнуть

І сонце сія.

Це все Батьківщина

Моя неозора,

Це рідна земля -

Україна моя.

Тут землі родючі

І хата багата...

Дзвінкі й стоголосі

Лунають пісні.

В моїй Україні

Найкращі дівчата.

Сюди ж бо й лелеки

Летять по весні.

Я хочу, щоб людям

Тут добре жилося.

В моєму селі,

На вкраїнській землі.

Пшеничне та житнє

Хай зріє колосся.

Щасливі хай будуть

Дорослі й малі.

СИВОЧОЛІ МОЇ ВЕТЕРАНИ

Сивочолі мої ветерани,

Невгамовні мої дідусі!

Так судилось мені разом з вами

Певний шлях у житті пройти.

Ми сьогодні зустрілися з вами,

Трохи радощів, трохи жалю...

Пролітають роки за роками,

А я вас усе більше люблю.

Я люблю ваші сиві скроні

І ходу - уже нелегку.

Від років загрубілі долоні,

Щиру усмішку, мову палку.

На обличчях добавилось зморщок,

Вже не перша пенсійна весна

Посріблила вам скроні і в осінь

Доживать своє літо пішла.

Пронесли ви і мудрість, і гідність

Через роки життя нелегкі.

Та в очах своїх блиск і світлість,

Наче стяг, зберегли на віки.

Тож нехай не турбують рани,

Вам всміхнуться дорослі й малі.

Сивочолі мої ветерани,

Іще довго живіть на землі!

МОЄ СЕЛО

Моє село, моя колиска,

До болю рідне все й святе.

По-іншому тут трави пахнуть

І сонце світить золоте.

Моє село, моє роздолля,

І чорнозем, і глина, і пісок.

Грайливий вітерець у полі

Гойда пшеничний колосок.

Моє село, моя держава,

І осуд тут, і похвала.

Тут сходинки моєї слави,

Що йдуть з родинного двора.

Все тут моє: поля, простори,

Біленькі хати у рядок.

Безмежні луки, неозорі,

І жита стиглий колосок.

Немов краплиночка природи,

Частинка я свого села.

Погода тут, чи непогода,

Дощі, чи холод, чи жара.

В які б краї я не ходила,

Знов повертаюсь до села.

Дітей своїх тут народила,

В життя путівку їм дала.

Стрічає тут старенька ненька,

А батька вже давно нема.

Тут внучка бігає маленька

І припадає до чола.

Моє село, моя криниця,

Джерело чистої води.

Води джерельної напитись

Я повертаюся сюди.

Я повертаюся до тебе,

Коли і де б я не була.

Неначе та журавка в небо,

Лечу до рідного села.

08.08.09

ОСІНЬ

В дерева ввійшла позолота,

На скроні лягла сивина.

Темніє вода на болоті,

То осінь - усьому вина.

Пташки вже покинули гнізда,

У вирій зібрались вони.

Перечити їм уже пізно,

Бо виросли крила у них.

Літає кругом павутиння,

То бабине літо прийшло.

І осінь у тому причина,

Що зморшки лягли на чоло.

Горить, червоніє калина,

Мов дівчина на виданні.

Стоїть на горі горобина

І душу бентежить мені.

То осінь панує в природі,

Закони її вона зна..,

Я бабине літо зустріла,

А в серці вирує весна.

***

Розіллюсь по ріднім краю

бібліографічний покажчик до 100-річчя від дня народження Павла Ключини
/Files/images/13klychina.jpg

Я люблю її, з болем люблю!...

У пекельну годину напасті

Я хотів би на землю мою _

На обпалену землю мою –

Дощовою краплиною впасти

Павло Ключина

Розіллюсь по ріднім краю : до 100-річчя від дня народження П.Ю.Ключини бібліографічний покажчик / Роменська районна бібліотека ; уклад. Н.О.Кубатко . – Ромни, 2014 .

Бібліографічний покажчик „ Розіллюсь по ріднім краю ” підготовлений до 100-річчя від дня народження П.Ю.Ключини, містить основні відомості про життя і творчість нашого видатного земляка.

Покажчик розрахований на бібліотечних працівників району, краєзнавців, місцевих поетів, вчителів, студентів, учнів загальноосвітніх шкіл, а також для всіх, хто цікавиться творчістю відомих людей рідного краю.

Відповідальний за випуск : директор Роменської районної бібліотеки

Рибачок Н.Е.

Матеріал підготувала : Кубатко Н. О.

Комп’ютерний набір : Кубатко Н .О.

НАША АДРЕСА :

42000, м. Ромни тел. 3-24-77

вул. Гетьмана Мазепи, 51 Роменська районна

бібліотека

Шановні читачі !

До вашої уваги бібліографічний покажчик «Розіллюсь по ріднім краю». В пропонованому покажчику подається матеріал про життя і творчість нашого славного земляка П.Ю.Ключини.

Павло Ключина відомий як автор байок і сатиричних віршів,але є в нього і чудова лірика.

Сам він мало виступав з ліричними поезіями в пресі,- чи то не надаючи великого значення своїм спробам у цьому жанрі, чи відкладаючи їх публікацію на майбутнє.

Серцевина її – в сільських мотивах, у картинах рідної природи, у малюнках народного життя. Перевага саме сільської теми в поезії Павла Ключини цілком природна і зрозуміла: адже автор усім єством своїм тісно пов’язаний з рідним українським селом. Поезія П.Ключини відзначається своєю щирістю, справжністю почуттів, непохитністю громадської позиції, незгасною любов’ю до рідної землі.

Але найбільший талант П.Ключини, як байкаря і сатирика. Остап Вишня сказав про Павла Ключину, що він є сатиричним царем.

Бути сатириком – нелегкий хліб. Сатирик повинен сильно, беззавітно любити добро, щоб з такою ж силою і самовідданістю ненавидіти зло. Павло Ключина вмів любити і вмів ненавидіти. Живе, яскраве свідчення тому, його літературна спадщина.

Павло Ключина дуже рано пішов із життя. Пішов у розквіті свого яскравого сатиричного таланту, коли стільки було оригінальних планів і задумів. Та всі завжди будуть згадувати його щирим, добрим словом, будуть вдячні йому за те, що він лишив людям!!!

Павло Юхимович Ключина – видатний гуморист, байкар і високоталановитий український лірик. Його ім’я добре знане в Україні і поза нею. П.Ключина – псевдонім байкаря, (попередній псевдонім – П. Чарівний), справжнє його прізвище – Павло Юхимович Ключник.

Павло Юхимович народився 8 вересня 1914 року в селі Великий Самбір Конотопського району і був дев’ятою дитиною в сім’ї селянина. Рано залишився без батька. Виростав майбутній поет серед безмежних полів, квітучих садів, зелених луків, зачаровано слухав від односельців героїчні легенди, казки, прислів’я та приказки, мелодійні українські народні пісні. Усе це западало в душу хлопця і згодом вилилося в рядки поезій.

У дев’ять років пішов до школи. Надзвичайно вимогливий до себе, він старанно навчається у школі, з захопленням читає твори О.Пушкіна, Т.Шевченка, І.Крилова, Л.Глібова, твори Б.Антоненко-Давидовича, поезії В.Винниченка. Є.Плужника, П.Тичини, роман П.Куліша «Чорна рада». Під впливом прочитаного пробував писати сам.

Після закінчення Великосамбірської семирічки в 1931 році, як здібного учня, П.Ключину направили на короткотермінові педагогічні курси, після закінчення яких розпочав свій самостійний трудовий, учительський шлях.

На вчительській роботі спробував усього: читав українську і російську мову і літературу, історію і географію, фізкультуру і військову справу; працював директором, завідував учбовою частиною. За вчительську роботу нагороджений трьома медалями і значком «Відмінник народної освіти». Благородній професії сільського вчителя він віддав 35 років свого життя. Працював у Конотопському районі, найдовше – в с.Карабутове.

Писати П.Ю.Ключина розпочав ще до війни. Це були переважно вірші на шкільну тематику, які початкуючий автор надсилав до піонерських газет. Однак в серці майбутнього письменника справжню поетичну іскру викресали події Великої Вітчизняної війни, учасником якої він був.

Початком літературної роботи поет вважає 1944 рік, коли було надруковано перший вірш в Сумській обласній газеті «Більшовицька зброя».

Та по-справжньому проявився талант Павла Юхимовича в гуморі і сатирі – байки, гуморески, сатиричні мініатюри, епітафії, літературні пародії. В 1945 році у журналі «Перець» першою побачила світ його байка «Ведмідь». Відтоді твори поета-байкаря все частіше публікуються в республіканській періодиці.

1955 рік – в «Бібліотечці «Перця» виходить перша його збірка «Байки». Це була зовсім не схожа на академічні видання, мало приваблива зовні книжечка, що містила в собі тридцять байок за жанром. Тут вміщені і сатиричні вірші, віршовані дотепи, мініатюри. Проте, головним були твори, яких так бракувало нашій повоєнній літературі - байки. Коло тем збірки досить різноманітне. Центральне місце в збірці посідають твори, в яких викриваються пережитки минулого, негативні явища, які ще мають місце в нашому житті. «Хрещеним батьком» байкаря був Остап Вишня, який першим помітив самобутній художній талант П.Ключини.

Ключина розповідає свої байки простою, народною мовою. Мова в байках гостра, дотепна, колюча. Така, якою й слід писати байки…

У різних видавництвах України виходять збірки байок П.Ключини «Кропива» (1957),

«Лев,Осел та Заєць» (1959), «Нові байки» (1960), «Пшениця і Кукіль» (1961), «Солов’ї та Жаби» (1964). На сатиричне вістря байкаря натрапили бюрократи («Випадок у діброві»), хвастуни, зазнайки («Соняшник») підлабузники («Ювілей»), шах-раї («Спійманий злочинець), безпринципні критики («Сорока-критик») тощо. Значна частина сатиричних байок направлена проти паліїв нової війни та її прислужників. Це «Свиня у морі», «Місяць та злодій», «Вовки», «Осел-дипломат», «Ведмеді на пасіці» та інші.

В другій збірці байок «Кропива» всю силу свого уміння поет продовжував спрямовувати на виведення успадкованих з минулого плям: егоїзму, підлабузництва, паразитичного способу життя окремих людців, кар’єризму та чинопочитання. Для всього цього суспільного чортополоху письменник не шкодував сатиричної кропиви.

«Лев, Осел та Заєць» - третя збірка, яка уже заголовком підкреслювала виразну алегоричність поданих у книзі творів. Крім того вона відзначалася злободенністю тематики. Ідейна загостреність і художня майстерність байок збірки визначила і останні їх якості: алегоричні образи в творах стали узагальненими типовими характерами, сповненими ознак життєвої правди.

Байкою з позитивним героєм у центрі розпочиналася четверта книжка творів Павла Ключини – «Нові байки». В збірці тісно поєдналися зрілий талант П.Ключини з набутим досвідом. Оригінально розкривається в збірці тема колективу. До розв’язання її зверталися байкарі всіх епох. І все ж П.Ключині вдалось відшукати свої власні фарби, національний колорит, народні образи.

П.Ключина навчається не лише в Л.І.Глібова та І.А.Крилова, частина вміщених творів написана за мотивами Езопа. Інша частина – переспівує вірменський гумор чи просто перекладає сучасних байкарів Болгарії та Білорусії. Серед цих творів найдалекоосяжнішим нам здається байка «Окуляри», чудово проілюстрована художником В.Григор’євим.

Основна ідея п’ятої збірки П.Ключини «Пшениця і Кукіль – благородна любов поета до людей праці, до своєї батьківщини. Ця ж любов викрешує з його серця сатиричні іскри гніву, коли на очі письменникові потрапляють повідомлення про темні справи колонізаторів, бізнесменів.

Байки П.Ключини – гострі, злободенні. Вони відзначаються оригінальністю, чіткістю ідейного спрямування. Поет не лише був гідним спадкоємцем традицій Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, а й сказав своє слово у розвитку цього нелегкого жанру в українській літературі. Крім оригінальних творів, П.Ключина випустив книжку поетичних переспівів вірменських байок ХІІ- ХХ ст.. «Сила земна» (1971).

В 1965 році П.Ключина переходить на журналістську роботу. Працює власкором обласної газети «Ленінська правда» пише статті, фейлетони, нариси. Багато працював Павло Юхимович над популяризацією поезій інших народів. На особливу увагу заслуговує його книжка поетичних переспівів вірменських письменників, дослівно не перекладає їх текст, а поетично показує у доступній для широкого кола українського читача формі. Публікував різноманітні і глибокозмістовні матеріали, у яких щедро проявились його здібності літератора.

Ось деякі з цих публікацій, що побачили світ у обласній та міськрайонній газетах між 1965-1970 роками: «Побажання під новий рік». «Зорі над полями», «Балада про Ромен», «Його життя – мистецтво» (про відомого митця, гордість нашого краю Степана Шкурата), «Моя шкільна наука», «Заради нового життя» (ще про одного нашого знаменитого земляка вченого Потебню). Різноманітні за тематикою, всі вони позначені високим журналістським хистом, глибиною розкриття тем, образністю, а головне – правдивістю і простотою. Характерною рисою Ключини-журналіста було: перш ніж написати і винести на суд читача ту чи іншу статтю, нарис, чи навіть рядову газетну кореспонденцію, - обов’язково у деталях вивчити матеріал, переконатися в його достатності для розкриття обраної теми і тільки тоді братися за перо, давати простір для творчого натхнення, образності та публіцистичної дотепності.

У цьому зв’язку принагідно згадати і ще одну цікаву працю нарис «Ромни», написаний Павлом Юхимовичем Ключиною у співавторстві з іншим талановитим журналістом і літератором Юрієм Григоровичем Труфановим. Нарис з чудовими кольоровими фотоілюстраціями побачив світ у 1975 році у видавництві «Прапор». І хоч жанр його був визначений надто скромно – фото-нарис, цей журналістський твір сам по собі був великою і цікавою на той час працею. Він перегукувався з поетичними творами Павла Ключини, присвяченими рідному краєві. Адже тема Ромен і Роменщини в творчості Павла Юхимовича займала особливе місце.

Маловідома сторінка громадської діяльності Павла Юхимовича Ключини – копітка, тривала виховна робота з місцевими літераторами-початківцями та журналістами. Водночас з Ключиною в Ромнах жили і працювали такі талановиті люди, як артист Степан Шкурат, журналіст і письменник Анатолій Воропай, краєзнавець і поет Данило Кулиняк, у Вощилисі вчителював і творив свої талановиті поезії Йосип Дудка, на сторінках місцевої преси постійно публікувалися твори Григорія Олійника та Вячеслава Шевченка… Тоді ж став відомий широкому читачеві поет, згодом автор повісті «По стерні босоніж» Олександр Шугай… Всі вони тримали зв’язок з міськрайонною газетою. Тодішній редактор Анатолій Воропай гуртував навколо часопису творчі сили і не без їх участі газета мала велику популярність, була зразком високої мовної культури. Павло Юхимович Ключина вніс у цю справу неоцінимий вклад. Його любили за це журналісти, любили молодші колеги по перу.

У газеті, де друкувався матеріал до 50-річчя поета-байкаря, учитель із СалогубівкиВячеслав Шевченко писав:

На ниві перуанській є різні перчини,

Дорідні, пекучі, червоні,

В цей день побажаєм, щоб ім’я Ключини

Було в найславетнішім гроні…

З 1969 року Павло Ключина – завідуючий літературним відділом Роменського краєзнавчого музею. Незважаючи на слабке здоров’я – невтомно працює над байками в прозі, готує до друку книгу лірики. Однак тривала хвороба заважає нормально жити й працювати. Лірична збірка «Краплини барв земних» була видана лише після його смерті. За спостереженнями В.Мисика, автора передмови до лірики П.Ключини, «серцевина її – в сільських мотивах, у картинах рідної природи, у малюнках народного життя».

Не стало Павла Юхимовича Ключини 2 червня 1972 року. Поховано його в місті Ромнах. Його ім’ям названі вулиці, школи, в Роменському краєзнавчому

музеї облаштовано меморіальну кімнату пам’яті славного земляка.

Літературна спадщина, залишена ним, багата і значуща. Вона ще чекає своїх дослідників. В українську літературу Павло Ключина увійшов як оригінальний і обдарований письменник. Його твори мали і мають великий успіх у читача. Кращі з них перекладені багатьма мовами: російською, білоруською, вірменською, а також польською, болгарською, чеською та іншими.

Павло Ключина назавжди запам’ятався землякам і колегам – Життєлюбом і Правдолюбом, поетом і Журналістом, людиною чесною і доброю. Він у своєму серці, у своєму характері носив ті людські риси, яких так бракує у нашому сьогоднішньому житті, і які він намагався прищепити людям своїми простими і талановитими творами.

Твори

Ключина П.Ю. Байки. – К.: Радянська Україна, 1955.

– 64 с. з іл.

Ключина П. Байки // Література рідного краю. Ч. 1. –

Суми, 1999. – С. 108–112.

Ключина П. Байки та гуморески .- К.: Дніпро, 1978 .- 169с.

Ключина П.Ю. Ведмідь гне дуги: Байки. Гуморески.

Пародії. – Х.: Прапор, 1967. – 86 с.

Ключина П. Завзяті рогачі : сатира та гумор .- К.: Рад. письменник, 1968 .- 60с.

Ключина П. Клятва: [вірш] // Ленінська правда. –

1990. – 11 липня.

Ключина П. Краплини барв земних : Поезії .- Харків.: «Прапор», 1974 .- 61с.

Ключина П. Кропива : байки .- К.: Молодь, 1957 .- 52с.

Ключина П. Над Босфором виснуть хмари. Безрідний.

Українська балада. Про тих, хто не прийшли з війни. Легка перемога: [поезії] // Слобожанщина. Альманах літераторів Сумщини. Вип. 8. – Суми: «Мрія–1» ЛТД, 2002. – С. 146–150.

Ключина П.Ю. Нові байки. – К.: Радянська Україна,

1960. – 63 с.

Ключина П. Ромни. - Харків.: Прапор, 1975.- 23с.

Ключина П. Свиня в саду: Байки (для середнього

шкільного віку). – К.: Веселка, 1968. – 40 с.

Ключина П. Сила землі. Поетичні переспіви

вірменських байок. – Х.: Прапор, 1971. – 54 с.13

Ключина П. Солов’ї та жаби .- К.: Рад. Україна, 1964.- 61с.

Про нього

Балаян В. «Вірменіана» Павла Ключини. Незабаром

громадськість відзначатиме 90-річчя від дня народження

нашого земляка – письменника Павла Ключини //

Сумщина. – 2004. – № 86. – С. 3.

Гаврилов П., Душко В. : бібліографічна пам’ятка до 50-річчя з дня народження .-Суми.-1964.-23с.

Гризун А. Живий голос поета [Павло Юхимович

Ключина] // Червоний промінь. – 1974. – 8 червня.

Гризун А. І сатирик, і лірик.: До 90-річчя від дня

народження Павла Ключини (1914–1972) // 14

Слобожанщина. Альманах літераторів Сумщини. Вип. 9. –Суми, 2004. – С. 108–118.

Ключник П. Я ніколи не претендував на

оригінальність думок... [Про Павла Ключину] // Уик-энд. –1996. – 29 июля.

Кожна байка як сучасна: 8 вересня виповнилося 95

років від дня народження українського поета-байкаря,

уродженця села Великий Самбір Конотопського району

Павла Ключини // Сумщина. – 2009. – № 99-100. – С. 1. Кубах А. Серце, що жило правдою// Вісті Роменщини.- 1994.- 14 вересня.- С.3.

Нестеренко П. Пам’ять байкаря на Сумщині:

Виповнилося 90 літ від дня народження відомого сатирика і лірика Павла Ключини // Урядовий кур’єр. – 2004. –№ 189. – С. 6

.Павла Ключину пам’ятають і шанують: Про відзначення 90-річчя від дня народження видатного українського байкаря і талановитого лірика // Сумщина. –2004. – № 109. – С. 4.

Павло Ключина (1914–1972) [Біографічний нарис] //

Імена на літературній карті Сумщини: Письменники –

ювіляри 2004 року: Біобібліографічний покажчик. – Суми, 2004. – С. 28–32.

Скакун В. В ім’я добра, супроти зла... [До 80-річчя від

дня народження Павла Ключини] // Сумська новина. –

1994. – 10 вересня

Четверта зміна поета: Виповнюється 90 літ від дня

народження нашого земляка Павла Ключини // Сумщина. –2004. – № 101. – С. 4.

Ющенко О. Слово про Павла Ключину // Ленінська

правда. – 1983. – 16 серпня.

Шевченкове слово вічно живе

/Відзначення ювілею Тараса Шевченка в бібліотечних закладах району/

/Files/photogallery/1353/DSCN0974.jpg

Серед тих визначних діячів, чиї серця, помисли, талант спрямовані на служіння народові,чия душа сповнена високої любові до батьківщини, Шевченко по праву займає почесне місце, бо з таким вогнем у душі захищав свободу і незалежність вітчизни, честь і гідність народу.

Безсмертне ім’я великого українського поета і художника Т. Г. Шевченка відоме скрізь як ім’я людини, що віддала своє життя боротьбі за свободу українського народу.

Своєю творчістю Т. Г. Шевченко відкрив нову епоху в українській літературі, створив чудові зразки поезії, які могутньо зазвучали над світом як гнівне звинувачення царизмові, як пристрасний заклик до активної боротьби за кращу долю. Натхненні поетичні твори ТарасаШевченка – неоціненний скарб світової літератури – стали надбанням широких народних мас. Поринути у світ поезії славного Кобзаря, прислухатися до Шевченківської думки, слова, вклонитися світлій пам’яті поета мали можливість користувачі бібліотек району на заходах, які відбулися у книгозбірнях до 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. У районній бібліотеці відбулося Шевченківське свято «На струнах Кобзаревої душі», де зібралися місцеві поети, письменники, історики, краєзнавці, представники культури, освіти.

Участь у заході взяли голова Роменської районної ради В.Я. Переваруха, заступник голови Роменської районної державної адміністрації В.М. Татарінов та начальник відділу культури С.В.Момот. Вони зазначили, що в історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує людство. До них належить ім’я великого українського поета Тараса Шевченка.

Виступили зі своїми віршованими творами місцеві поети Андрій Кубах, Михайло Полуян, Олеся Ластівка, Людмила Грицай, Любов Матузок, Олександра Тарасенко, Ніна Коряченко. Поділилася своїм поетичним світосприйняттям поезії Шевченка Любов Шемчук, Надія Карпенко. Краєзнавці Григорій Дуброва та Григорій Стрельченко розповіли про свої дослідження, щодо перебування Тараса Шевченка на Роменщині.

Окрасою свята стали пісні у виконанні Світлани та Володимира Момот, Яни Галенко, Любов Усової. На завершення заходу всі присутні вшанували пам’ять Кобзаря піснею «Реве та стогне Дніпр широкий».

Гості свята мали можливість ознайомитися з виставкою - образом «Тарас Шевченко - геній і пророк», виставкою малюнків «Шевченкові твори очима дітей», де представлені роботи користувачів – дітей Роменського району. Барвистою гамою кольорів доповнило експозицію вишите панно - велике полотно з портретом Тараса Шевченка, робота Софії Стрельченко.

/Files/photogallery/1335/CIMG2324.JPG

«І знов прийшла Шевченкова весна…» - під такою назвою відбувся літературно – музичний олімп у Хмелівській сільській бібліотеці. Захід розпочався презентацією авторського вірша сільського бібліотекаря: « Тарас Шевченко… Геній і пророк.» На фоні книжкової викладки: «Шевченко і весна» ведучі- учні 7-го класу Москаленко Денис та Нагорний Євген «повели» присутніх за собою у далеке дитинство та юність Шевченка. Аби пережити з поетом перше кохання Мартиненко Руслан та Інна Лап – Данілевська відтворили інсценізацію зустрічі юного Шевченка з його коханням Оксаною. Не встигли присутні оговтатись від цікавої гри акторів, як хлопчик- кобзар – Скоромний Валентин заграв сумну мелодію на кобзі. Дві близнючки Даринка та Віка Бовтути зіграли двох посестер Т. Шевченка – Музу та Долю. Діалог між ненькою – Україною та Тарасом відтворили Ярина Аміна та Мартиненко Руслан. Зачарували присутніх своїм співом директор БК Мовчан Тетяна та худ. Керівник Галенко Леся. Пісня : « Думи мої…» у їхньому виконанні пробудила в серцях присутніх і смуток і тривогу. На заході були використані уривки для інсценізацій із балад та поем Шевченка: « Лілея» -Балюра Таня , « Русалка» - Левенець Альбіна, «Катерина» -Северин Віка. На заході були присутні вчителі школи та жителі села. Вчитель української мови та літератури Пономаренко Ніна Олексіївна розповіла про нові сторінки із біографії та творчості Т. Г. Шевченка. Шкільний бібліотекар Анцібор Людмила Анатоліївна вишила портрет Кобзаря, який прикрашав книжкову викладку.

/Files/photogallery/1353/IMG_0815.jpg

На Шевченківське свято «Шевченкове слово і нині живе» у Бобрицьку сільську бібліотеку завітали учні школи, студенти, жителі села. До їхньої уваги була представлена розгорнута книжкова виставка «Кобзаря правдиве слово буде жити ще віки». Під звуки мелодії «Думи мої, думи…» виходять ведучі Руденко Максим та Охріменко Каріна. Захоплюючою була розповідь завідуючої бібліотекою Шевченко Л.І. про дослідження краєзнавця – земляка Шелеста В.Г.- «Перебування Шевченка у селі Бобрик в липні 1845 року». Гість заходу, вчитель-пенсіонер, Голова ветеранської організації села Бобрик Миколенко О. В. повідав присутнім про перебування поета на Сумщині та Роменщині.У ривки з поеми Полтави Л. «Поема про Т.Г. Шевченка» та Ющенка О. «Шевченко на ярмарку в Ромнах» зачитала Хоменко К.І.–вчителька–пенсіонерка. Декламувалися вірші у виконанні Щербаня Максима, Даниленко Валерії учнів 7 класу. Інсценізовано уривок із повісті С. Васильченка «Залізні стовпи» у виконанні учнів 6–7 класів.

Завідуючою Біловодської бібліотеки Усик І.Ю. разом з учнями місцевої загальноосвітньої школи проведено вечір-портрет «Слово, пісня, дума Кобзаря – ви окраса й суть мого життя», присвячене життю і творчості Т.Г.Шевченка. Білик Ірина (в ролі Оксани) та Саварець Владислав (в ролі Тараса) розіграли сценку із життя поета. Директор сільського будинку культури Усик О.В. та учениця 11 класу Федорець Марина співали пісні на слова Великого Кобзаря. Чейпеш В'ячеслав та завідуюча бібліотекою декламували вірші Т.Г.Шевченка. Також бібліотекарем була представлена книжкова виставка «Величне і святе є Кобзареве слово».

Урочисто і, водночас, затишно відчували себе односельці, запрошені на літературно – музичне свято „Він буде жити вічно" у Рогинську сільську бібліотеку. Святково прибрана зала, звучить мелодія на слова Т.Г.Шевченка „Думи мої, думи.... Ведучі (бібліотекарі Черевишна Ольга Володимирівна та Стус Валентина Миколаївна) розповідають про героїчне життя і поетичну творчість великого Кобзаря. Оформлено книжкову виставку «Шляхами великого Кобзаря», портрет поета прикрашений українським вишитим рушником, біля портрета – живі квіти, свіча. Неподалік зажурена Катерина з дитиною. Вся творчість поета пронизана нелегкою жіночою долею. Роль Катерини артистично виконала 70 – річна учасниця свята - Корчака Галина Павлівна.

У виконанні учасників та гостей свята звучали пісні на слова Шевченка декламувалися вірші.

Відбулася інсценізація до твору «По діброві вітер віє» - в ролях Гвоздецька Альона і Остапець Катерина.

/Files/photogallery/1353/IMG_0601.JPG

У Перехрестівській сільській бібліотеці разом з працівниками РВК №56 проведений вечір пам’яті « Нове життя будуємо голос Кобзаря чуємо». Ведучі заходу Барсуков А. та Коломієць І. відкрили захід, продовжили Олексенко С. та Ткаченко І. На святі звучали вірші Кобзаря , уривки з поем, балад «Причинна», «Вітер з гаєм розмовляє», «Думка», «Плач Ярославни», «Заповіт». У виконанні Сулименко Є. проведено інсценізацію на вірш «Сон», у виконанні Васіна І. та Слободянюк Т. прозвучала пісня на вірш А.Кубаха «Пісня про Тарасову Криницю». До уваги присутніх організовані книжкова виставка - панорама « Живий у правді віковій» та виставка-вернісаж « Малюй, малюй пензлику, стежки Кобзареві».

/Files/photogallery/1353/SAM_0939.JPG

Також для учнів 5,6 класів проведено Вечір-портрет « Його нектар душі зібраний у трудах благословенних». Ведучі Софієнко О. та Пашковська А. відкрили свято. Діти перегортали сторінки життя і творчості Кобзаря. Читали вірші Марченко О.«Мені тринадцятий минало» Порбиращенко А.«Тече вода з під явора», Герасименко Ю. «Сон», Пашковська А.«Катерина»., Проценко Д. «Заповіт»., Волик А. «Посвята Кобзареві». Співали пісні, водили хороводи, які любов Тарас. Інсценізувалася сценка «Малий Тарас і Оксаночка».

/Files/photogallery/1353/SAM_0947.JPG

/Files/photogallery/1353/SAM_0982.JPG

Літературна вітальня «Ми тебе не забули, Тарасе», проведена у Перекопівській сільській бібліотеці. Ведучі - бібліотекарі Сак В.Ф. і Дворецька Т.А. нагадали присутнім про життєвий і творчий шлях поета, адже ім’я Тараса Шевченка стало символом України. Його портрети в кожній хаті, його «Кобзар» на столі – поруч з хлібом і святим писанням, його вірші, що їх змалку знаємо напам’ять – вишиті на рушниках.

Вірші Т.Шевченка «Заповіт», «Вітер з гаєм розмовляє», «Тяжко, важко в світі жити» прочитала вчителька – пенсіонерка Кульчій В.П.

Співучість і красу українських пісень на слова Т.Шевченка дали можливість почути учасники чоловічого вокального ансамблю, які виконали пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи…», «Садок вишневий коло хати».

У бібліотеці діє розгорнута книжкова виставка - вернісаж «Великий Кобзар у пам’яті народній», яка розповідає про героїчне, пророче життя і поетичну творчість народного співця. Його поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником єства українського народу. Шевченка не тільки вивчають, але й ним живуть, черпають сили і надію.

/Files/photogallery/1353/SAM_0043.JPG

У Василівській сільській бібліотеці спільно з Будинком культури проведено конкурс на краще читання віршів славетного поета « Світова велич Кобзаря». Ведуча заходу Костяненко Алла познайомила з біографією Кобзаря. На конкурсі учнями 5-9 класів, було прочитано безліч віршів Т.Г.Шевченка («Хустина», «Сон», «Породила мене мати», «Садок вишневий коло хати», «Заповіт» та інші. Переможцем конкурсу став Шевченко Андрій., який зачитав уривок «Княжна». Також відзначилися Тонконог Юлія, Привідьон Ярослава, які співали пісні на слова Кобзаря. Усі учасники за участь у конкурсі отримали грамоти і солодкі подарунки.

У Великобубнівській сільській бібліотеці проведено Шевченківський день «Незгасна пам’яті свіча».

/Files/photogallery/1353/DSCN1311 1.JPG

У Глинській сільській бібліотеці проведено літературний вернісаж «Знову відкриваю Кобзаря» для учнів 8-9 кл. Діти розповідали про життєву долю великого українського поета, читали його вірші, уривки з поем. Проведено творчий конкурс «Шлях до Кобзаря» та вікторину «Знавці творів Т.Шевченка». Учениця Лукашенко Юля прочитала власноруч написаний вірш «Лілея». До уваги учнів представлено виставку-образ « Ми відкриваємо Кобзаря».

Шевченко і Роменщина

( До 200-річчя від дня народження)

Він словом пророчим
освітлював далі,
Закриті страшними
завісами хмар.
Що долю свою
і талант свій без жалю
Поклав на святий
України вівтар
Т. Лісненко.
Ромни 2014

Шевченко і Роменщина : до 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка бібліографічний покажчик / Роменська районна бібліотека ; уклад. Н.О.Кубатко . – Ромни, 2014 .

Бібліографічний покажчик „ Шевченко і Роменщина ” підготовлений до 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка , про перебування видатного поета на Роменській землі.

Матеріал розташований в алфавіті авторів та назв книг, статей з періодичних видань.

Покажчик розрахований на бібліотечних працівників району, краєзнавців, місцевих поетів, вчителів, студентів, учнів загальноосвітніх шкіл.

Відповідальний за випуск : директор Роменської

районної бібліотеки

Рибачок Н.Е.

Матеріал підготувала : Кубатко Н. О.

Комп’ютерний набір : Кубатко Н .О.

НАША АДРЕСА :

42000, м. Ромни тел. 3-24-77

вул. Гетьмана Мазепи, 51 Роменська районна

бібліотека

Шановні читачі !

До вашої уваги бібліографічний покажчик «Шевченко і Роменщина». В пропонованому покажчику подається матеріал про перебування Т.Г.Шевченка на Роменщині.

Шевченківські місця на Роменщині…Здається, струменить із тих місць якась особлива енергетика, якась пружна сила Пам’яті, народжена тут уже самим перебуванням нашого національного генія і пророка.

Наш край Тарас Григорович справді щедро виміряв своїми кроками по різних його дорогах, збирав у душу його красу, вболівав за поневолених земляків, закликав їх до боротьби проти національного і соціального гніту. Роменщина свято береже пам'ять про ті святі Тарасові дороги. Живе в душах роменців Кобзареве слово, спонукає до нових звершень задля процвітання незалежності України. «Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим» (І.Франко). І ми, роменці, щасливі тим, що це ім’я тісно пов’язане з нашим рідним краєм.

Тож вирушаємо разом Тарасовими стежинами !

Як відомо, перша подорож Т.Г.Шевченка по Україні відбулася в 1843-1844 роках. Саме тоді він і побував уперше в наших краях. Так, восени 1843 року приїздив до села Андріївки Роменського району. Документально підтверджено перший приїзд на Сумщину відомого вже тоді поета, автора „ Кобзаря” і художника Тараса Шевченка, який у 1843 році 17 листопада приїхав з міста Яготин разом із сином князя М. Рєпніна в садибу Рєпніних, що знаходилася у волосному містечку Андріївці Лубенського полку Гадяцького повіту тоді Полтавської губернії, а зараз Роменського району. У 40-х роках 19 ст. князю М. Рєпніну належало село Андріївка з вісьмома тисячами десятин землі та 652 душами кріпаків лише чоловічої статі. Враховуючи на той час багатодітні сім’ї, разом кріпаків було більше 5 тисяч. Зараз же там мешкає всього 362 жителі. Вимираємо і не потроху. А за тих часів були там гуральня, кінний та селітровий заводи.

Отож до Андріївки Шевченко заїхав з Яготина Київської області, де був маєток князя Миколи Рєпніна і куди запросив поета також наш земляк із села Михайлівки, що на Лебединщині, О.В. Кап­ніст, три брати якого були причетні до руху декабристів. Вони підтримували зв’язок з учасниками повстання на Сенатській площі. Зокрема, з Якубовичем (уродженцем Ромен), Луніним, Бриггеном, Лорером, Глібовичем, Богдановичем, братами Коновніциними. У них в с. Обухівці на Полтавщині бував і очільник південних декабристів Пестель. А Сергій Волконський – найвидатніший генерал у цій когорті, був рідним братом володаря Яготина Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського і рідним дядьком Варвари Миколаївни

Рєпніної, яку Шевченко покохав і мав із нею багаторічну дружбу, але зла доля розлучила їх.

Поема „Тризна”, написана в Андріївці, присвячена не декабристам, як дехто вважає, а є суто автобіографічною, бо в ній він себе називає безталанним, тобто нещасливим, і справляє уявну тризну з приводу свого нещасливого, нерозділеного кохання до княжної Варвари Рєпніної. Ось так через княжну, її родину Шевченка захопили декабристи, які виступили в 1825 році проти самодержавства Росії. І ця духовна єдність вела поета з Яготина до Андріївки, де він реалізував свій задум й присвятив нерозділеному коханню – княжній Варварі Рєп­ніній. Перебування в цьому селі було свого роду засланням чи вигнанням поета від батьків княжної з Яготина, щоб не дати розгорітися їх коханню. І ось 17 листопада 1843 року Шевченко разом із братом Варвари Василем виїхали за наполяганням батьків у Андріївку. 27 листопада поет повернувся в Яготин і ввечері того ж дня прочитав родині Рєпніних поему, названу спершу „Безталанний” („Тризна”), яка справила велике враження на присутніх.

Десять днів свого перебування в Андріївці Шевченко використав надзвичайно плідно. Відверті розмови з братом княжни, з другом Родіоном Лукомським, місцевими кріпаками відкрили поету нову сторінку світобачення й світосприйняття через призму руху декабристів. Дух декабристів витав у сім’ї Рєпніних. І його всотав у себе вчорашній кріпак, серце якого – суцільна роз’ятрена рана. Це так вплинуло на поета, що під час допиту в 1847 році Шевченко заявив про витоки його антимонархічної поезії.

Та цим планам двох молодих ще людей, які щиро покохали одне одного, не судилося збутися. Княжна – не рівня вчорашньому кріпакові, хай він і геніальний поет та художник. Свою роз’ятрену душу митець лікує спілкуванням із простим людом, пише поезії, малює портрети близьких йому людей: Родіона Лукомського, дещо пізніше актора Закревського. Роботи виконані олівцем, бо фарби залишив у Яготині. Тут він закінчив нову поему, яку 8-11 листопада обіцяв вручити княжні. Варвара Миколаївна засвідчує, що, повернувшись в Яготин, Тарас подарував їй переписані рукописи своїх творів та автопортрет.

Вдруге Тарас Шевченко побував у Андріївці 1845 року , коли працював за завданням Київської археографічної комісії. Це сталося спекотного липня,коли він повертався з Іллінського ярмарку.

У пам'ять про цю подію сьогодні в центрі села Андріївка біля садиби одного з селян стоїть перенесений пам’ятник поету. Його споруджено ще в 1967 році біля 700-літнього дуба, якого звали Шевченковим. А от живу пам’ятку природи – Шевченківський дуб, на жаль, зберегти не вдалося - нині від дуба залишився лише обгорілий, в три обхвати знівечений стовбур, незважаючи на всі довідники та охоронні грамоти, що вказують на значимість цього історичного дерева, який був свідком 10-денного перебування в цьому селі українського пророка.

1845 року Тарас Шевченко відвідав один з найбільших в Україні ярмарків – Іллінський , який у той час поступався хіба що ярмарку в Нижньому Новгороді. Населення Ромен тоді становило 6 тисяч, а купців приїжджало понад 120 тисяч.

Дослідники по різному вказують дати, коли Т.Г.Шевченко був на ярмарку в Ромнах. Враження про чудові миттєвості глибоко врізалися в пам'ять кобзаря. Вже через 12 років – у 1857р. на засланні Т.Г.Шевченко про перебування в Ромнах залишив запис у своєму щоденнику : «Іллін день. Ярмарок в Ромні. В 1845 році я випадково побачив це знамените торжище. Три дні підряд ковтав пилюку і валявся в наметі покійного П.В.Свічки».

Саме в Ромні побачив він гру актора Карпа Трохимовича Соленика в ролі Чупруна в п’єсі І.П.Котляревського «Москаль-чарівник».

Тарас Шевченко писав: «Тоді я в перший раз бачив геніального артиста Соленика в ролі Чупруна. Він здався мені природнішим і витонченішим незрівнянного Щепкіна». Цей факт красномовно говорить про те, що Ромен був визначним культурним центром Посулля першої половини ХІХ століття.

Враження від перебування на Роменщині знайшли творче відображення в поемах «Великий льох» та «Княжна», в повістях «Капітанша», « Наймичка».

До сьогоднішнього дня роменці свято бережуть пам'ять про перебування на нашій землі великого Кобзаря.

Далекого 1918 року роменці спорудили пам’ятник поету – справжню перлину. А автором його є уродженець Роменщини Іван Кавалерідзе – видатний скульптор, кінорежисер, актор і драматург. Івану Петровичу допомагали десятки добровільних помічників. Зокрема, бетонні роботи виконував С.Й.Шкурат, згодом відомий актор і співак. Саме від тої зустрічі і починається його шлях у велике мистецтво.

Допомагали залізничники, які доставляли в Ромни із місцевими акторами вони робили опалубку, виготовляли бетонний розчин та інше.

Згодом на тому місці, де влітку 1845 року стояв намет Свічки, виріс пам’ятник монументального мистецтва.

…На високому пагорбі сидить поет, занурений у думки про майбутнє України, а може, про минуле… Внизу викарбувані слова « І оживу, і думу вольную на волю із домовини воззову». Іван Кавалерідзе, очевидно, побачив у Шевченкові не самотню, страждаючу людину, а розкрив у його образі народне гуманістичне начало.

Пам’ятник було відкрито 27 жовтня 1918 року на мітингові, де виступив 80-річний Г.С.Вашкевич, який згодом передав подарований йому поетом торбан та посмертну маску Кобзаря до краєзнавчого музею. Він брав активну участь в обговоренні проекту пам’ятника, в роботі скульптора над образом Кобзаря.

Григорій Станіславович Вашкевич був у Роменському повіті людиною добре знаною, яка користувалася глибокою повагою серед селян. Г.А.Нудьга, якому в дитинстві пощастило не раз зустрічатися з Вашкевичем, писав : « Про його діяльність лишилися добрі згадки, його добрі діла пов’язували з дружбою нашого земляка з Кобзарем».

Коли Т.Г.Шевченко повернувся із заслання, Г.С. Вашкевич був студентом Петербурзького університету і слухав лекції з історії, які читав М.І.Костомаров. Він, а також Д.С.Каменецький, М.М.Лазаревський сприяли зближенню і знайомству Шевченка і Вашкевича.

Як довели шевченкознавці, Г.С.Вашкевич разом з Каменецьким вичитував і правив коректуру «Кобзаря», виданого 1860 року.

У процесі підготовки «Кобзаря» 1867 р. до друку різні особи передали Г.С.Вашкевичу багато автографів поета. Як підкреслював Г.А.Нудьга, завдяки старанням і любові до поета Вашкевич врятував багато шевченкових реліквій величезної ваги.

Г.С.Вашкевич не лише збирав і зберігав шевченківські реліквії, але й щедро давав їх на різноманітні виставки. Так, частина його колекції експонувалася на виставці у Воронежі, присвяченій життю і науковій діяльності Миколи Костомарова. Наш земляк брав активну участь у Шевченківській виставці 1911 р. в Києві. На цю виставку Вашкевич передав для експонування чимало своїх скарбів. З каталога, виданого тоді окремою книжечкою, відомо, що це були «Гамалія», « Тарасова ніч», «Марку Вовчку», «Іван Підкова» та ін..

Упродовж багатьох років Г.С.Вашкевич чимало уваги й часу віддав розшукуванню та збереженню найрізноманітніших шевченківських матеріалів. Зібравши велику колекцію автографів, малюнків, фотографій Кобзаря, він уже тоді почав турбуватися про її подальшу долю. Незадовго до Жовтневої революції Вашкевич передав їх Науковому товариству ім. Тараса Шевченка, членом якого він був. А нині ці безцінні реліквії зберігаються в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевчнека Академії наук України.

Минали роки… Пам’ятник Т.Г.Шевченка в Ромнах руйнувався, тому його було реставровано. 1982 року, оновлений київськими скульпторами Б.Довганем, В.Клоковим, архітектором Ф.Юр’євим з’явився уже в бронзі .

Свято бережуть пам'ять про Т.Г.Шевченка на Роменщині. Окрім Ромен, його пам’ятники встановлені в селах Глинську, Андріївці, Смілому, ім’я Шевченка носять бульвар, парк культури і відпочинку. Ніколи в Україні не згасне любов і не заросте стежина всенародної вдячності та визнання заслуг Великого Кобзаря.

ЛІТЕРАТУРА :

Василенко Г. Увічнений у бронзі: Витоки // Вісті Роменщини .- 2001 .- 28 листопада .- №95 .- С. 2

Головко В. Хороше Тарасові в Ромні // Вісті Роменщини .- 2002 .- 14 вересня .- С. 3

Горицвіт С. Вишивана Шевченкіана // Культура і життя .- 2013 .- 23 серпня .- №34 .- С.12

Діброва Г.В., Панченко В.В. Іллінський ярмарок : Історико-краєзнавчий нарис .- Ромни : видання товариства «Просвіта» .- 1993 .- 66с.

Діброва Г. На Іллінському ярмарку // Сумщина .-1993.-22 травня .- №59.- С.1

Діброва Г. Прометеїв вогонь Шевченка: декілька штрихів з історії поширення творів Шевченка на Роменщині // Вісті Роменщини .-1993.-22 травня .- №39.- С.2

Гриценко М. Квіти шани і поваги // Сумщина .-1993.-20 травня .- №58.- С.1

Лісненко Т. Шевченко і Роменщина // Сумщина .- 2004.- 10 марта .- №10 .- С.6

Манжела Б. Роз’ятрена душа поета, або 10 днів у Андріївці : до 199-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка // Вісті Роменщини .- 201.- 9 березня.- №11 .- С.5

Марченко А. 95 років з дня відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку // Тандем .- 2013.- С.3

Мироненко В. Тарасова світлиця // Сумщина .-1993.-20 травня .- №58.- С.1

Пилипенко В.Кобзар на Сумщині // Сумщина .-1993.-20 травня .- №57.- С.1

Салогуб В. Незбагненний апостол // Вісті Роменщини .- 2013 .- 9 березня .- № 11 .- С.5

Столбін О. Духовна сув’язь із минулим // Сумщина .-1993.-20 травня .- №58.- С.1

Тарас Шевченко і Сумщина :Зб. .- Суми: Ред.-вид. відділ облуправління по пресі, 1993 .- 104с.

Хвостенко Г. Земля, яку сходив Тарас… 190 років від дня народження Т.Шевченка // Сумщина .-2004.- 6 березня .- №9 .- С.4

Ющенко О. Перед пам’ятником Шевченку в Ромнах // Вісті Роменщини .- 1993 .-22 травня .- №39.- С.2


НА ПОЕТИЧНИХ ВІТРИЛАХ

До Всесвітнього

Дня поезії

„Поезія –це завжди
неповторність,
Якийсь безсмертний
дотик до душі”
Л.Костенко

На поетичних вітрилах

До Всесвітнього дня поезії

Біобібліографічний покажчик

РОМНИ 2013

На поетичних вітрилах : до Всесвітнього Дня поезії бібліографічний покажчик / Роменська районна бібліотека ; уклад. Н.О.Кубатко . – Ромни, 2013 .

Бібліографічний покажчик „ На поетичних вітрилах ” підготовлений до Всесвітнього Дня поезії . Містить відомості про створення Дня поезії, про творчість місцевих авторів-поетів та письменників .

Для учнів ЗОШ та студентів вузів, бібліотекарів, краєзнавців а також для всіх шанувальників поетичної творчості .

Відповідальний за випуск : директор Роменської

районної бібліотеки

Рибачок Н.Е.

Матеріал підготувала : Кубатко Н. О.

Комп’ютерний набір : Кубатко Н .О.

НАША АДРЕСА :

42000, м. Ромни тел. 3-24-77

вул. Гетьмана Мазепи, 51 Роменська районна

бібліотека

Шановні читачі !

До вашої уваги бібліографічний покажчик про поезію «На поетичних вітрилах». В пропонованому покажчику подається список літератури збірок поезій місцевих авторів поетів, де кожен зможе познайомитися з поетичними творами земляків.

Хочеться, щоб кожен хто читатиме покажчик дійсно поринув у світ глибокої, мудрої поезії, яка обіймає теплом і добротою, водночас пронизуючи душу світлою щирістю.

Поезія – то ноша нелегка.

Тягар її – не для слабкої статі.

Це ж скільки сили в Лесиних руках

І в Ліниних, щоб так його підняти!

В кожному рядку поетів Роменщини відчувається справжній майстер слова.Їх стан душі допомагає яскраво і виразно змальовувати миттєвості буття, викристалізовуючись у високохудожні поетичні твори.

У кожному творі відчувається тема любові до рідної землі, тема кохання. Поетичні образи – неймовірно красиві і точні. Кожен поет «фарбує пензликом сонце, ліси,луги».«Золотавими вишиванками» описують хліба. То ж нехай поезія знайде відгук у серцях багатьох читачів, задзвенить чуттєвими струнами в кожній душі. А авторам побажаємо продовження світлого життєвого і мистецького шляху !

... Поезія! – Вона безсмерть верста,

Незнаний стан душі: як птах летіти

Відчуті по-інакшому слова,

Посіяні в буття ( у сходах жити),

Це здатність до незайманих думок

Торкнутися оголеністю серця,

Це пошук, це життя, іще рядок,

Що на вустах безсилих обірветься.

Всесвітній день поезії відзначається щороку 21 березня - в день весняного рівнодення, коли світ після зимової сплячки пробуджується від перших подихів весни, коли серце співає, коли на папір лягають найсокровенніші рядки... Встановлено це свято всіх поетів ухвалою 30-ої сесії ЮНЕСКО, що відбулася 1999 р. А вперше відзначено 21 березня 2000 р.

Генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро МАЦУУРА, звертаючись у березні 2003 р. до міжнародної громадськості з нагоди Всесвітнього дня поезії, зазначив: "Поезія - це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія - головний засіб самостверждення і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку. Отже, поезія допомогає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами".

Напевно, перше поетичне слово на землі виникло саме тоді, коли людина була зачарована дивами природи: весною – бажаною, очікуваною гостею; літом – теплим, ласкавим, барвистим; осінню – тихою, багатою, багрянокосою; зимою – холодною, сніжною, морозною.

Хіба не бачите, що небо голубіє,

Що сонце ранками всміхається ніжніш,

Що вся земля в якімсь чеканні дивнім мліє

І легше дихає, і дивиться ясніш

Хіба не чуєте, про що вітри шепочуть

І як з зітханнями зливається їх сміх...

Хіба не чуєте, - як голуби туркочуть,

Як краплі котяться і падають із стріх.

О. Олесь

Та поезія – це не тільки вірші, це спосіб світосприйняття. То ж у Роменській районній бібліотеці, у теплому колі, збираються кожного року поети, і люди, чия доля пов’язана з поезією, ті хто пише і ті кому поезія гріє душу.

В галактиці Поезії планету

Шукав я, щоб відкрить на ній себе,

Та тільки метеорами сонети

Зрешетили хисткий мій корабель.

Одначе, я не падаю у відчай,

Долаю простір за ривком ривок.

Хай пелюстки роменові засвідчать

Немарноту страждань цих і тривог…

Ці ліричні рядки Андрія Івановича Кубаха в якійсь мірі характеризують його як скромну, просту людину, але його художнє, філософське, літературне слово - справжній витвір для Роменщини.

/Files/images/P3211835.JPG

Вірші творяться любов’ю, радістю, смутком, печаллю, мрією…

... Від чого в світ з’являються вірші,

А рими як приходять до поета!

Торкається ж хтось струн його душі…

Яка ним опікується планета!

Народжуються з радості вірші:

В поета рими розправляють крила,

Але чому ж в поетовій душі

Струна тужлива смутку забриніла?

Мабуть, любов’ю творяться вірші:

Вона підносить в височінь небесну

Все краще, що в поетовій душі,

Чого ж тоді печаль у них воскресла?

Коли від почуттів у серці тісно

І їм би вирватись в простори без кінця,

Лише тоді народжується пісня,

Щоб інші розтривожити серця...

Про це чудово сказав у своєму вірші Михайло Михайлович Полуян - поет і філософ Роменщини.

/Files/images/x_d76c9eaa.jpg

Усе прекрасне на землі – від світла сонця, від чарівних посмішок прекрасної половини людства – жінок. І на поетичних кав’ярнях в районній бібліотеці найбільше сонцесяйних жінок, якіпишуть чудові вірші:Олеся Ластівка ,Тетяна Лісненко,Людмила Грицай, Любов Шемчук , Ніна Правдюк ,Надія Карпенко, Тамара Марченко, Олександра Тарасенко які вміють творити, зігрівати наші душі теплими словами . Кожна з них торкається творчого слова, яке розмальовує наше життя яскравими фарбами, виринає в світ магічними,чудовими віршами.

Слався, Ромен. Моє місто кохане!

Плюскіт річок у вечірній імлі.

Пишні сади і квітучі каштани,

Шпилі церков на козацькій землі.

Хвилі пісень і знамена прадавні.

Шепіт тополь і полів оксамит.

Подих віків у будівлях і ставнях.

Смуток могил і розстріляних літ.

Слався, Ромен, віковічная тайно,

Тиха верба, соловей у гаю.

Місто моє молоде й незвичайне,

Квітка-ромен у козацькім краю.

Хай тобі сняться веселки у небі,

Діти і внуки зміцнілі ростуть.

Хай приїжджають частіше до тебе

Ті, кого ти виряджаєш у путь.

Олеся Ластівка

/Files/images/CIMG2565.JPG

Як пахнуть нескошені трави!

Ти рано мене розбуди,

Поки ще дрімають заграви

Й не спиті із квітів меди.

Пройду босоніж я росою,

Вгамується спрага в душі.

І десь, в черговому безсонні,

Народяться нові вірші.

Любов Шемчук

/Files/images/P3211864.JPG

І знову сад цвіте, як біле диво,

Бджола гуде у батьковім дворі...

Неначе в казці – тихо і красиво, -

Танцюють тіні верб і яворів...

І пахне все, і вруниться, і скаче,

Серце в цім раї ніжиться, співа.

Я тут живу, пишаюся... Одначе

Душа моя з весною ожива...

Тетяна Лісненко

/Files/images/CIMG2613.JPG

Поета кличе висота.

Не стрима заборона лет,

І працю не зітруть літа,

Бо ти на цій Землі – поет.

Ти є глашатай, посланець.

Твої слова не просто звук:

Сьогодні строф лише творець,

А завтра – доль, замрій чи мук.

Поету не забракне сил.

Он за тобою – скільки душ

І скинутих в розпуці крил,

Тому і ти – вперед чимдуж.

Лети, поете, і за мить

Вслід за тобою, як на суд,

На крилах віри полетить

Іще безкрилий вчора люд.

Людмила Грицай

/Files/images/P3211858.JPG

Перо – спокути знаряддя,

А чистий аркуш – мій суддя.

Йому звіряю свої болі,

Прошу у нього щастя- долі.

Суди мене, пергамент білий,

За все суди, рядок несмілий.

Суворий, справедливий суд.

Такий не зрадить. В цьому суть.

Тамара Марченко

/Files/images/CIMG1722.JPG

Усе говорить мовою своєю:

Чикольором, чи гамою звучать,

Чи шелестом, чи трепетом лілеї,

І громом справедливості повча.

Наш Всесвіт диха, не мовчить ніколи,

Закони неба мудрість нам несуть.

До горизонту сяють видноколи –

Краси, любові і добра в них вічна суть!

Ніна Правдюк

/Files/images/CIMG2603.JPG

Лети, моє слово, у люди,

Не знай нарікань і запруди.

Не знай, моє слово, огуди.

Хай скрізь воно світочем буде.

Неси ти у маси натхнення.

«Любов» цьому слову наймення.

Служи,рідне слово,народу –

Вкраїнському славному роду.

Олександра Тарасенко.

/Files/images/PA251525.JPG

Поетична скарбниця поповнюється прекрасними віршами

Віктора Клейніха

Я пишу облака, отраженные в сонной реке,

Мне служат холстом и палитрой любимой глаза...

Эскизы ложатся и тают на мокром песке, -

Так след не оставит упавшая в воду слеза...

Я пишу облака тонами предутренней дымки,

Вдыхая в них жизнь и восторг, удивленье...

Поражают собой одна другой лучше картинки,

Заявив о прекрасном вокруг на мгновенье. ...

Виктор Клейних

/Files/images/P3211840.JPG

Рясно засіяна Роменська земля талантами, які проростають, квітують і дарують щедрі плоди на радість людям.

На дні поезії завжди присутні люди різного віку, різних професій, уподобань, але вони однаково закохані у чарівний світ поезії, відчувають і красу природи, і красу людських почуттів . І завжди поезія і пісня крокують поруч. Звучать чарівні пісні у виконанні Любов Усової, Олександра Тріуса.

/Files/images/CIMG1116.JPG /Files/images/P3211842.JPG

ЛІТЕРАТУРА :

Грицай Л.І. Крила .- Суми : видавничо-виробниче підприємство «Мрія» ТОВ, 2008 .- 86 с.

Клейних В.І. По полотну життя. Поезії .- Суми : видавничо-виробниче підприємство «Мрія -1» ТОВ, 2007 .- 84 с.

Кубах А.І. З пракореня життя… Сонети .- Суми : ЗАТ «ІСА - Інтерпапір», 2006 .- 84 с.

Кубах А.І. Серцебиття. Поезії .- Ромни : «Просвіта», 2003 .-68 с.

Ластівка Олеся Білий ангел. Вірші. .- Суми : Собор, 2001 .- 128 с.

Лісненко Т.С. Золоті мальви. Поезії і проза. .- Суми ТОВ « ТД « Папирус » .- 2011 .- 126 с.

Лісненко Т.С. Сповідь. Поезії .- Суми : Видавничо-виробниче підприємство «Мрія -1» ЛТД, 2002 .- 48 с.

Марченко Т. Мій Едем. Поезії. .- Чернігів : видавець Лозовий В.М., 2011 .- 84 с.

Пелюстки ромен-цвіту : Збірка творів роменських поетів та прозаїків .- Ромни : видання товариства « Просвіта», 1993 .- 68 с.

Полуян М.М. Армагедон-очищення. Збірка поетичних творів .- Суми ЗАТ « ІСА – Інтерпапір» .- 2007 .- 300 с.

Правдюк Н. Видноколи .- Суми: Видавництво : ПП Вінниченко М.Д., ФОП Литовченко Є.Б.,2011 .- 84 с.

Слобожанщина. Альманах літераторів Сумщини. Випуск десятий .- Суми : видавничо-виробниче підриємство « Мрія-1» ЛТД, 2005 .- 180 с.

Слобожанщина. Альманах літераторів Сумщини. Випуск шістнадцятий .- Суми : видавничо-виробниче підриємство « Мрія-1» ЛТД, 2011 .- 184 с.

Тарасенко О.К. Білі світанки : Вірші / переднє слово С. Сапеляка .- Х.: Майдан , 2011 .- 124с..: іл.

Тороки. Книги в книзі.Літературно-художнє видання.- Суми : «Собор». 2004 .- 76 с.

Тороки : Вірші .- Суми : видавництво мистецького центру «Собор», 1996 .- 136 с.

Шемчук Л.Г. Волошкові літа. Поезії .- Суми ТОВ « Друкарський дім « Папірус», 2012 .- 64 с.

Кiлькiсть переглядiв: 2733

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.