/Files/images/foto_rayonna_bbloteka/Дудка_Йосип_Михайлович.jpg

Належить вічності

До 100-річчя з Дня народження Йосипа Дудки

Народу син – я буду з ним,

Йому служу, йому корюся,

Повік живу чуттям одним.

Одним богам із ним молюся,

Бо лиш одна Вкраїна – мати,

Де хвилі неба голубі,

Для неї жити і страждати.

За неї вмерти в боротьбі!

Й. Дудка

Йосип Михайлович Дудка народився 15 листопада 1915 року на хуторі Широкий Яр біля села Вощилиха Роменського району Сумської області в родині селянина-бідняка Дудки.

Батьки Михайло й Килина передали синочкові у спадок казкове прізвище, аби оспівував правду життя, і подарували біблійне ім’я Йосип, аби відшукав свою Марію. А ще край гори на узліссі, побіля самісінького берега річки Сули, полишили біляву хату, вкриту лепехою. У тій хаті виростав, малим любив сидіти на призьбі,вимальованій мамою червоною глиною. Найменший у багатодітній родині, ріс без догляду й ласки дорослих. Але натуру виплекав не рабську. Цьому посприяли мудрі настанови діда Якова Привоя, який навчив п’ятирічного читати й писати, лічити й малювати, приохотив до книги й пізнання минувшини. Уроки діда Привоя брав разом із другом усього життя – Леонідом Пархомовичем – Леонідом Полтавою – майбутнім знаним поетом української діаспори. Коли Йосипа віддали до школи у Вовківці, улюбленим учителем став літератор Микола Христовий. Глибоке знання літератури від нього, на все життя запам’ятав вірші Грицька Чупринки, Івана Багряного, Богдана Лепкого…

Після закінчення Вовківської семирічки навчався в Недригайлівському вечірньому робітфаці, закінчив школу колгоспної молоді при Роменському сільськогосподарському технікумі. Відвідував технікумівський літературний гурток Івана Павловича Галюна, тут познайомився із майбутнім поетом Олексою Ющенком. Боляче пережив 1933 року трагічну смерть Миколи Хвильового.

У 1934 році вступив до Ніжинського державного педінституту ім. М.Гоголя на факультет української мови та літератури. Одночасно навчався і працював, заробляючи гроші на прожиття (розвантажував вночі вагони, тоді й зір собі зіпсував бертолетовою сіллю). Потім, щоб запобігти виключення із вузу на підставі захоплення українською минувшиною, мовою, піснями, був переведений на відділення російської мови. Два місяці перебував під арештом через націоналістичні висловлювання та перехоплений лист братові Микиті, де згадувалися імена М.Хвильового і М.Скрипника. То був час масових звинувачень, коли заарештували професора Яненка, Миколу Сайка, Риндича.

30 червня 1938 року Й. Дудка отримав диплом ІІ ступеня і залишився працювати у Ніжині, став викладачем російської літератури бібліотечного технікуму. Там працював до 30 серпня 1940 року.

Батьки кликали додому на Роменщину. Повернувся і став учителем російської мови Бобрицької середньої школи. Та недовго довелось учителювати. Почалася Велика Вітчизняна війна. Братів Дудок : Михайла і Йосипа готували для підпільної роботи в час війни. Для підкріплення і підсилення зв’язку висадили в Широкий Яр десант парашутистів. Та якийсь підлий зрадник видав патріотів. Захопили парашутистів і стратили ( лише один вижив), Дудку Михайла з товаришами розстріляли, Дудку Йосипа та друзів довго катували в роменській тюрмі, а потім відправили в фашистську неволю. Три роки в глибинах Вестфальських шахт довбав вугілля № 42-17. Йосип Дудка жив у промерзлих бараках і їв мерзлу брюкву. Раз був засипаний обвалом шахти, двічі – в час бомбардування. «Назавжди пам’ятний день повернення з мертвих : засипаний цеглою і землею від стін «Брухштрассе» на глибині більше метра. Мертвий відкопаний братами Забавськими з Білорусі. Яка легка і прекрасна смерть! 23.ІІІ..45.» Це сторінка його щоденника, який намагався вести всупереч нелюдським мукам.

Світлим променем у темряві жахіть стала для Дудки зустріч у Німеччині із другом Леонідом Пархомовичем, той посприяв навіть видруку його творів в українському журналі «Дозвілля», що виходив у Німеччині. Після закінчення війни, з вересня 1945 року працював писарем у таборі 369 перевірочно-фільтраційного пункту НКВД СРСР у м.Бург. І лише в жовтні 1945 року повернувся на Україну.

А вдома – батько помер, старенька хата похилилась, розвалюється. Власне сімейне життя не складається. Скрізь руїни, скрізь потрібні чоловічі руки. Певний час працював у колгоспі. Треба було орати і сіяти, ростити хліб. Уже й учителем Вовківської школи 1946 року став працювати, та все одно лишався колгоспником: ремонтував будівлі, косив сіно й пшеницю ( за кожним косарем ішла одна в’язальниця снопів, а за Йосипом Михайловичем – дві, бо одна не встигала).

Зрештою якось життя налагоджувалось. І Марію свою зустрів, одружився. Мають уже й Надію – надію на краще майбуття. Човен Дудки додає весняні повені. Жити допомагає краса природи й улюблена робота. І вірші – його « сині птахи» щастя. Пише, друкується. З’являються публікації в збірках « Голоси молодих». « Перший заспів», квартальниках « поезія», в журналах « Вітчизна», «Україна», «Прапор», «Жовтень», «Дніпро», « Радянська жінка», в газетах «Літературна Україна», «молодь України», « Радянська освіта», «Сільські вісті», обласних районній. Навіть у Торонто ( Канада) 1968 року в антології поезії «Слово і зброя» її упорядник Леонід Полтава вмістив два вірші часів війни свого друга Йосипа Дудки. Якась канадська газета передрукувала з «Радянської освіти» вірші « Біля картини».

Помітив і благословив його – у колективному збірнику « Слово молодих» (1955) – ще Максим Рильський. В середині шістдесятих був підготовлений до друку і рукопис поетичної збірки талановитого автора. Але знайшовся «хтось», написав 1972р. про те, що Йосип Михайлович пропагує українське слово, українську пісню. Дудку звинуватили у націоналізмі. В газеті «Освіта» з’явився його вірш «Лист султанові», який пізніше передрукувала закордонна газета . Як наслідок – звинувачення у зв’язках із закордоном. І знову переслідування, конфіскація домашньої бібліотеки.

Після вимушеної перерви Й.Дудці все-таки дали роботу в іншій школі – Вощилиській. Але доступу до газет і журналів учитель з майже п’ятдесятирічним стажем довго ще не мав. Хоч писав не тільки вірші та новели, а й рецензії, статті, в яких ділився неабияким педагогічним досвідом, відгукувався на пекучі проблеми нашого сьогодення. « То гірше каторги», - як сказав одного разу Йосип Михайлович. « Повторився для мене 1937 рік». Приречений на мовчання, вистояв, не писав ні «покаянних», ні «окаянних» речей, ні на кого не тикав пальцем… А ті, що мене ганьбили, сидять при портфелях і « перебудовуються» при перебудові». Боляче, бо « це трагедія життя, що не склалося, трагедія нереалізованої людської сутності» ( із листа Йосипа Дудки 1989 року редакції журналу « Україна»).

За двадцять років – жодного друкованого слова. Лише незадовго до смерті він мав можливість знову друкуватися – від місцевої преси до республіканської. «Дуже повільно починаю воскресати « на крутосхилі сивих літ…» Добірку віршів дав журнал «Дніпро», видрукувані статті в «Молоді України», «Радянській освіті», «Сільських Вістях», «Вітчизні». До видавництва « Радянський письменник» 1989 року знову подав рукопис збірки, мав позитивні відгуки письменників.

Збірка його щирих, чесних і по-справжньому мужніх віршів – «Собори душ» - вийшла посмертно у 1993 році, як доказ незнищенності духу нашого народу. У 2010 році вийшла збірка «Дерево правди народу», у 2013 році

« Поклик дороги». Так і не побачив за життя жодної своєї книжечки віршів.

Й.Дудка прожив багатотрудні 75 літ. Помер 22 листопада 1990 року. В архіві митця залишилися також оригінальні оповідання та притчі. Він був палким захисником рідної природи і мови. Казкове володіння красою із лісовими озерцями синьоцвіту пролісків і чистоводдям Сули зі срібними ліліями було його життєвим прихистком.

Роки вчителювання були плідними, принесли багато вдячних вихованців: десь у Рівному працює радіожурналістом Олександр Оврамець, у далекому Кузбасі член Спілки письменників Росії Микола Ничик, у Герасимівці – поетеса Ніна Коряченко, У Сумах - журналіст Володимир Салій…

Дудчин чарівний край манив природою, теплом спілкування із людиною феноменальної пам’яті і широкої ерудиції.

Схвальні слова про поетичні спроби Йосипа Дудки свого часу сказали Михайло Стельмах і Максим Рильський. А Олександр Підсуха, Олександр Шугай, Дмитро Білоус, Микола Іщенко, Василь Большак ( редактор журналу « Україна»), Олекса Ющенко сприяли тому, щоб твори учителя-поета побачили світ. Відчував Йосип Дудка підтримку великого знавця слова Бориса Антоненка-Давидовича, не раз зустрічався з ним. Поет-байкар Павло Ключина, письменник Микола Бажанов часто-густо зустрічалися з ним, писали листи. Також знайомий був з Платоном Майбородою,Олександром Шугаєм, Миколою Даньком,Іваном Вирганом, Анатолієм Косматенком, Наталією Околітенко, Володимиром Затуливітром, Миколою Гриценком, Олексієм Столбіним, Дмитром Чередниченком, Володимиром Коломійцем, Костем Гордієнком, які написали багато відгуків про творчість поета. Щира дружба єднала Дудку з письменниками Петром Ротачем, Данилом Кулиняком.

На його слова молдавський композитор Валеріан Стратуца написав

« Пісню срібної лілії». А наступну – « Сині птиці». У путі його завжди підтримували сині птахи-вірші. «І піду, померши, голубими снами. Чесне все довершать ті, що йдуть за нами"

Йосип Дудка

Із недрукованого

Родовід

Цупко в чепіги впинався мій дід,

батько любив і сопілку, й роботу.

Древо не древнє, а все ж – родовід,

хрещений в купелі пісні і поту.

Прадід мій, кажуть, химерник й чаклун,

був у Гаркуші «бідарик-дударик».

Може, це байка із давніх відлунь,

Може, і так воно:

Дудка ж недаром!..

Тільки…

Що слави позичений звук?

Предок, ось бачте, трудяга і витязь!..

Сам ти спитай себе: -Зможе твій внук

з часом тобою гордитись?

***

По чому пізнаєш роменця?..

Як в полі зелене стебельце,

я ріс землелюбом, самітником був.

Ніколи не був я роменцем,

бо вже і стежину до міста забув.

Та все ж, коли смуток, буває, настане,

озветься щось давнє, заснуть не дає.

І раптом згадаю роменські каштани,

і серце відчує: це місто - моє!..

Є голос у птаха. Є звук у весельця,

що ніби струною в Сулі виграє…

По чому ж пізнаєш роменця,

де зору примітне і сутнє, своє?..

Я знаю: є праця…І успіх є нині,

хоча і не творим незнаних чудес.

Пізнаєш роменця по світлій гардині,

пізнаєш в робочій сім’ї АТС…

Котилися ж роки. Шалено і круто

спадали дороги, де часу пітьма.

Про герб наш роменський давно вже забуто,

про славу фортеці – і згадки нема!..

І древнєє місто над срібленим плесом

у чергах тупцює,ганяючи мух.

А мода і шинка, питво і колеса

нам світ заслонили, зігнули наш дух.

Хто став чинодралом, хто нижче – завгаром,

уміє хапнути, що зручно лежить.

І дивиться строго Тарас над бульваром

на правнуків Січі, уміючих жить!..

Спілкуємось трохи, як платимо внески,

братаємось рідко (де пиво та квас!)

Оглянем з балконів безпуття роменське,

як дим не застеле і сонце, і нас.

А все ж не заснула робоча в нас жила,

ще й пісню згадаєм - не щезла, як дим.

Та мова Посулля, співуча і мила,

скалічена суржем потворно-смішним.

По чому ж пізнаєш роменця?

По добрих манерах, по слову його?..

Чи тільки по тому, що всі ми до серця,

згубили дорогу до серця свого?!

***

Центральна

Глухі кабінети, контори, їдальня…

Для всіх туалети і більші, й малі.

Стоїть, як фортеця, садиба центральна,

центральна пухлина в торбешнім селі!..

Тут все будували…

З комфортом – хоч трісни,

бо це ж не задвірки, що маєм навкруж.

І модні, розкішні,й просиджені крісла,

що з культівських років

стоять - і не руш!..

Керуючих рясно, як дощ їх накрапав.

А діло вам треба – попробуй знайти!..

Укріплені міцно чини - перодряпи,

як в сволоці давнім гайками болти.

Метнути б чиновне

з пропахчених келій -

на поле, де землю розбуджуй і сій…

а хто стерегтиме протухлі портфелі,

порожні рахунки вмираючих сіл?..

Вмираючі села! Як пошесть глобальна.

Чи скажемо правду – до краю, до дна?..

Їх силу ковтнула садиба центральна

й ковтає нахабно щороку, щодня.

***

Над рікою, де трави…

Над рікою, де трави зелені,

ліг спочити пілот біля кленів.

І заснув. А бої там шалені

все толочили трави зелені.

Сняться очі йому волошкові

над рікою, де трави шовкові.

Сняться крила і поле в обнові,

любі очі, ясні, волошкові…

Мчать літа, наче бистрі олені.

Осінь зорі розвісить на клені…

І завжди не змовкає робота…

Лиш ніщо не розбудить пілота

над рікою, де трави зелені.

***

Життя основа

Коли запахне хлібом в літі

прижухлий колос на порі,

ми не йдемо косить бісквіти,

чи паляниці й сухарі.

І до снопів не ліпим слова:

гливтяк чи книги. Коси, скорі’ б!...

Адже це – хліб, життя основа,

Хоч як назви, а милий хліб.

Коли ж дитині перша днина

відкриє сонця первоцвіт,

радіють всі, бо це - людина

рушає в путь на много літ.

Та підросте маля, і люди

придивляться: кому ти брат…

І скажуть мо’ з чуттям осуди:

- Ні, не людина. Бюрократ!..

І вже не збавлять ані грама,

і не простять ніяких хиб.

За черствість звуть і сухарями,

але сухар такий – не хліб…

***

Будуть весни, будуть роси,

буде кликати Сула,

шум ланів буйноколосих,

ніжна пісня, що у просинь

лине з гаю край села.

І як старість оком кине,

я скажу їй: - Ой, зажди!..

На черемховій стежині

забарюся назавжди.

*****

Мудрість Діогена

У сонячну днину він свічку світив.

Питали: - Навіщо у сонячну днину?..

А він видивлявся. Як пісні мотив,

звучало: - Людину шукаю, людину!..

О мудрий! Це правда - людина не скрізь:

і вовка зустрінеш, і горе-папушу…

І гірко буває до болю і сліз,

як світ приховає споріднену душу.

А все ж, Діогене,у дні самоти

чи в колі гучному – спинись на хвилину.

І свічку до себе, чоло освіти:

в собі чи знаходиш порядну людину?..

***

Порада

Мій друже хороший!..

Даремно нервуєш.

І все своє горе на когось кладеш.

Розбитої чаші докупи не стулиш,

а ниткою стягнеш – не буде, як перш.

І доки у гніві – добра не почуєш

і чесного слова повік не збагнеш!..

Відключим фонтани. І знайдем причину.

-Дивися у корінь! – хтось мудрий казав.

А може,всміхнутись обом для почину?

І буря ущухне, обійде гроза…

Було ж і хороше (себе не обдуриш!)

Про зорі, про місяць забули ми теж…

Розбитої чаші докупи не стулиш,

а ниткою стягнеш – не буде, як перш.

***

Олексі Ющенку

Ох, терпіть мені муку лютую!..

Не пробачить ні Бог, ані ти.

А тим паче – у пеклі чорти…

І гріхів я повік не спокутую

за невчасні, химерні листи.

Колобродять слова - кози дрочені.

Замани на папір, на припон!..

А вони тільки шмиг! На забочини.

Може б слово – бичем?.. Але злочину

не помилує пісні закон.

Що листи?.. Коли світ наш ракетами

колихають… Мій друже, прости!..

Кожна мисль, кожне слово поетове –

То до серця народу листи.

08.02.87

***

Сула

Не забув я тебе, не забув,

хоч бував у світах і не близько!..

Ти ж для мене колись колисала вербу,

що малому прийшлась на колиску.

Будь прозора, як скло, і щаслива до дна,

щоб рясніла красою за милю.

Ти із тисячі тисяч у світі одна

аж до серця дохлюпуєш хвилю.

Ти із давна добром проросла,

бережечки розкрила зелені...

Біля тебе стою, синьозора Сула,

як провинне дитя біля нені.

Коли Ігор ішов у далекий похід,

тут гуляли і дрофи, й косулі.

Лебедями ряснів молодий небозвід,

що летіли сюди, на Посулля...

До Дніпра, до Дніпра твої хвилі дзвінкі!

І була ти славетною зроду.

Древні скіфи отут хоронили батьків,

щоб і мертві дивились на воду.

За тобою віки. Далина, далина!..

Дикі коні летять по ковилі.

Ти із тисячі тисяч у світі одна

аж до серця дохлюпуєш хвилю.

***

Із юнацького циклу

Дай мне руку твою на прощанье,

крылья ветра нам путь заметут.

Не скажу я тебе «до свиданья»,

не склонюсь головою на грудь…

Мы чужие, чужие навеки,

и я плачу росой на лугу,

потому что огонь человека

в своем сердце убить не могу!

Точно радостей быть мне не может,

Так далек и чужой я для них…

Почему же ты всех мне дороже

И роднее и ближе других?

Я сказал бы тебе «дорогая»,

только сердцу больнее в груди,

будто жизнью моею играя,

кто-то камнем мне стал на пути.

Дай же руку твою на прощанье,

не скажу «не грусти, не скучай»…

Я хотел бы сказать «до свиданья» -

только сердце рыдает: «прощай!»

****

А. П-ской

И за тебя, и за другую,

Останься,боль, в груди моей.

Тебя я мысленно целую,

Мечтаю вечно лишь о ней.

О, нет! О,нет… Пускай грозою

шумит, клокочет океан –

твои глаза горят мне бирюзою

среди равнин, среди полян.

И. может быть, больного сердца

когда-нибудь заглохнет боль,

с душой холодного карельца

я выйду в мир босой и гол.

Пойду проселочной дорогой,

свободой нежною дыша,

но будет сумрачной и строгой

тобой наполнена душа.

И только ты, а не другая

в больной израненной груди,

моя мечта обманчиво- святая,

мой ясный огник впереди!

***

А.П-ской

На волнах канала

Мне не надо ни клятв, ни признаний,

пока грудь горячей кумача…

Знал я девушку дальней Кубани,

а другую – тебя повстречал.

Полюбил, почему – я не знаю…

Скажешь ты: дуралей, остолоп…

Только я бы все радости рая

подарил за волос твоих сноп.

Вспомни волны и берег канала,

и песок, и громады камней.

Не меня ты ждала и ласкала,

улыбалась и пела не мне.

И я счастлив теперь, как калека,

и богатый, как мертвый монах,

потому что оставил навеки

свое сердце я там, на волнах.

***

За крилатим і туга, і спрага

Й.М.Дудка пробував писати в різних жанрах. До слова ставився вимогливо, відповідально, не поспішав надсилати до редакцій недовершені рядки. Багато писав публіцистики, роздумуючи над соціальними та педагогічними проблемами. Упорядковував рукописи, доповнював, змінював, правив написане.

Загубилися в Харківському видавництві твори для дітей “Зозулині черевички”. Ще не надрукована й “Парасолька” – збірочка віршів для малечі. Поволі відшукуються й інші поезії…

У архівах збереглися окремі новели та рукопис комедії “Рожеві світанки”, писаної у співавторстві з А.Воропаєм – журналістом, тоді редактором роменської районної газети. Уцілів план та окремі розділи великого твору, очевидно,роману “Сонце зі сходу”. Чудом зберігся “Сон на камені”, датований невільничими таборами 1944 року. Автор мріяв усе це видати окремою книжкою. Та мріям не судилося збутися…

Його твори сповнені щирості, щедрості душі, залюбленості в рідні простори. Усі вони виважені, негаласливі, але чисті й справжні.

Особлива риса поетики Дудки – мелодійність. Не випадково деякі вірші покладені композиторами на музику.

Пропонуємо читачам вибрані місця та уривки з незавершених задумів автора. Це видання виходить у ювілейний дудчинський рік. Учителеві-поетові в листопаді виповнилося б 95 років…

Страшне тавро нашої доби – дивитися й не бачити. Але справжній інтелект тягнеться до яблука пізнання, хоч і поціновуємо часто те, що втрачаємо. Відсутність німоти – це право, що виборюється. Справа нашої совісті, честі, спокути – повернути ім’я талановитого земляка українській культурі.

Сподіваємося, що в нинішній кризовій ситуації ми продемонструємо мудрість, готовність сплатити моральні борги затаврованим провісникам свободи й незалежності рідного краю, проявити громадянську свідомість і жертовність, щоб книги Дудки побачили світ і вдячні читачі мали змогу їх придбати.

Тамара Марченко.

Сон на камені

Це було один раз за життя й не повториться вдруге.

Плач сирен чергувався з напруженою тишею, а десь із вогких низин Голландії доносився глухий стогін команди. Над Рурськими шахтами висів чорний туман, і чорно було в наших душах, бо ніхто не знав, що буде завтра, а трирічна праця в підземеллі під насвистування нагая зробила нерви натягнутими струнами...

У шахті кожен звук має особливе значення, і все єство наше стає вразливим вухом, що живе звуками…

Пам’ятаю, десь у далекім штреку потріскували підпори, гуркотіли відбійні молотки, боязко плюскотіла вода, і в темряві шаруділи голодні щури. Наді мною висів темний і холодний морок, такий страшний і гнітючий, що хотілося битися головою об стіну, ламати руки, кликати на допомогу.

Лампа моя давно погасла, і думки плуталися в темряві, як мухи в павутинні, а вії заволікав густий туман. Я не знав ще ніколи такої втоми… Нарешті було байдуже все. І тоді прийшов він – сон на камені. Не на перинах під чаркою вина, не в оздобленій світлиці під звуки колискових пісень, а в темряві чотирьохсотметрової глибини, де тиснуть гази й чигає небезпека, вітання тобі, золотий соне на камені!..

Хто це засвітив світло?! Як багато-багато його, сонця! І воно розлилось усюди, пробилося промінням у саму душу, і груди попеліють від радості. Мені так приємно тут, бо стою я на шпилі, а переді мною голубіє безмежне море, і хвилі лижуть піщаний берег, кидають бризками на груди мої…

– Милий, хороший, чому так темно в долинах і не цвітуть квіти?

– Ти зі мною, ластівко, і немає іншого сонця! Тільки промінь кохання, тільки радості, братання!..

– Соколе, чому думка наша крилата, а ми безкрилі?..

– Ми понесемо радість у долини…О, яка радість жертвувати всім для рідних людей!.. Ти чуєш віщі струни?! І виростуть крила… Будуть… Будуть!..

Скільки квітів! Замріяні волошки цілуються з горошком кучерявим, голубий пролісок - із лісовою фіалкою, зацвітають озерні лілії , і пахуча орхідея розливає п’янкий дух… Десь ніби лебеді схвилювали озерний лепешняк, і вже звучить чарівна мелодія… А море… Та хіба це море?!..

Безмежні лани пшениці котять і грають вітровими хвилями…

– Мені так легко-легко, милий… Я чую крила…

І була вона, як неповторна мрія. Над головою небесна діадема і коси шовкові, голубими стрічками переплетені. А очі радісні, променисті, і брови, як крила ластівки…

І був я духом крилатим, що летів в обіймах кохання… Десь унизу пінилося глибоке таємниче море, а тут, у блакитних просторах неба, були зорі й була необмежена воля: буря не спинить швидких крил і думок моїх не опутають люди...

– Любий, кажуть, на землі було вбивство, і вбивала людина… Ти розумієш, як це страшно? Не просто смерть, звичайна, природна, як подих духу могутнього, а вбивство, кров…- цілі струмки, потоки, ріки червоної крові, від чого здригаються нерви й серце холоне від жаху…

- Хто ти, ненаглядна? Ти прийшла, як весна, як недосяжна мрія кохання і волі… Зникнеш ти - і засохне серце моє, буде довго битися, як птах із крилом переломленим, буде плакати сльозами гіркими, невтішними…

– Я прийшла до тебе й дарувала хвилини… Проснешся ти й не забудеш… та знай: це тільки сон, а пісня волі – за ріками крові… Бачиш шляхи?..

Я глянув у далечінь. Ішли люди стомлені, покалічені…По крутих горах, по долинах – лежали шляхи. Лежали шляхи, дороги, манівці.

– Хто ж їх перейде чистим, незабрудненим? Чиї руки будуть червоним не заплямовані?!.

… Це був тільки сон, ясноокий сон мого дитинства. І знову в штреку потріскували підпори, плюскотіла вода й шаруділи безсонні щурі. І висів той же холодний і гнітючий морок…

– О, прийди до мене знову, соне на камені!..

І раптом у темряві, у глухій далині, затремтіли вогники. Десь бігли, кричали шахтарі: – Обвал! У шостій ревої вибух газів, усіх привалило…

Я стояв непорушно, а тривожні вогники то зникали, то з’являлися знову…

Тільки в душі лишилися вони назавжди, і почуття це не повториться вдруге.

Із мороку підземелля, крізь товщу вікових намулів і темних лихоліть кличе моє серце! І хай зникли ті вогники, їх не загубить крилата думка: як зорі провідні, вони воскреснуть і засяють, щоб народилося сонце… І будемо душею ми співучі, як віщий сон на камені…

22. ХІІ. 1944.

Рурські шахти.

Коли один, далеко від людей,

душею я відпочиваю,

на лоні вільності сміюся і ридаю, –

я знаю - радість ця не перейде,

на суєту суєт її не проміняю.

Бо є в вітрах сердечні струни,

в блакиті трепет наших ран, –

я сам в природі вічно юний,

самотність – рідна сторона.

І буде вільності кружіння

в світах незнаних і в серцях –

то дикий сміх до остовпіння,

то плач і сльози без кінця…

28. ІІ.- 45.

Видіння фараона

Південне сонце уперто палило вулиці Цезаріону. Величне місто, збудоване за останні десять років, спочивало на розлогому березі моря, і на цей раз здавалося мертвим: ні одна людина не насмілювалася відкрити двері, щоб хоч на коротку хвилю опинитися під вогнем літнього сонцестояння. Тільки в царськім палаці Ірода тинялися сонні слуги та з Фараонської вежі доносився невиразний говір. Вежа була змурована на високій Стрімчастій скелі, у підніжжі якої стояв будинок варти. Уся варта царя іудейського складалась із римських гоплітів та трьох сторожових левів на вході до підвищення; бронзові леви були міцно приковані до литої брами своїми охвістями й назустріч кожному загрозливо виставляли пазурі, а на дутих гривах грали сріблясті переливи; голова середнього лева заквітчана золотою короною, у правій лапі цяцькована кулька– символ держави іудейської, у лівій – бойова піка. Це був царський лев. Сам Ірод уважно слідкував за виготовленням його фігури; підіймався він над самими ворітьми і, здавалося, ось-ось збирався зірватись із тоненьких ланцюжків, що підтримували важку гриву, і кинутися на необачну жертву, розтерзати її пазурами і випити ще теплу кров страшною пащекою, із якої виднілися міцні та гострі зуби.

– Ось він, цар царів земних! Зробить рух - і затремтить скеля, загарбає пазурами землю й поглине царство… Хіба і він, Ірод, не так із простого воїна силою і вмінням вибрався на вершини людської розкоші?.. Хіба і він не простягає вже своїх пазурів над світом? А все то дякувати Юлієві Цезарю: це він вінчав пса індумейського на царювання в Іудеї з усіма підпорядкованими їй володіннями. Тож за це Ірод і збудував у честь свого померлого вже покровителя ще не знаний за архітектурою Цезаріон.

За будинком варти височіла Фараонська вежа, як неймовірний витвір готики, вона підіймалася тонким шпилем у надхмар'я, під час штормів на морі похитувалася, як билина; здавалося, ще хвилина-друга – і вона зірветься в бурхливе море. Зелено-бурі хвилі підмивали Стрімчасту скелю, кипіли гнівною піною й кидали бризками аж до фараонських крісел. Фараонські ложі були підвісною терасою над самою безоднею, і хід до них починався від чолової стіни вежі; навколо все повите різноманітними квітами, диким виноградником і хмелем; клумби й грядочки зроблені на землі, наношеній сюди в мішках старанними рабами… Поруч росли рожеві лотоси й мініатюрні пальмочки… Платани й кактуси, жовта орхідея й чарівна біла лілія, гіацинти й запашні нарциси, пахучі фіалки і звичайна ружа. Між низькорослим жовтавим жасмином особливо виділялися великі та повні кани. Усе тут було дивовижне й чарівне, і неймовірне, як мішанина рослин, – від миртів і бальзаминів - аж до пахучого листу кануперу й польового горошку.

Ось тут, на Фараонській вежі, на м'яких софах відпочивали тепер троє. Перший був високий плечистий чолов'яга з гривою, як у лева, і широкою, але зовсім ще короткою рудою борідкою, – Ірод. Обличчя його відбивало натуру хижака: міцно стиснуті широкі вузлуваті щелепи, над якими розмістився продовгуватий горбатий ніс, кістляві гострі вуха світилися восковим блиском, а очі, великі й неспокійні, із червоними плямами на білках, нервово блукали, ніби очікуючи нової жертви…

Ірод у фараонській ложі сидів завжди в одіжі фараона єгипетського. Руки, ноги, навіть воскові кістляві вуха на цей раз були цяцьковані й квітчані, а на легкій вітровій опашні, що покривала кумачеву тогу й царські обладунки, були ніби індійські татуювання: вичорнені малюнки побід… За широкою софою на триніжку лежав блискучий, прикрашений дорогоцінним камінням, шишак, а на нім – золота фігурка- ідол, символ бога Озіріса…

Поруч, у правій ложі, за круглим золотим столиком сидів ще, здавалося, зовсім юнак - Октавіан Август. Зовнішність його не мала нічого бойового чи геройського, навпаки, згорблений чи сутулий, він нагадував зранене дерево, пошкоджене грозою. Прямий, трохи горбатий ніс нагадував Ірода, але безвусе позеленіле лице ніби покрилося темною тінню омертвіння, і тільки непомірно великий крутий лоб промовляв за себе: « Я – Октавіан, вершитель імперії Римської»…

…На відміну від Ірода, молодий римлянин був майже лисий, якщо не брати до уваги короткого, але на диво кучерявого волосся, по боках блискучого, ніби вилитого з олова, лоба. І тільки очі, важкі й колючі, світилися зеленими вогниками.

У їхньому блискові було щось таке, чого не витримував ніхто з живих; і кожен, зустрівшись із поглядом Октавіана, хутчій вибачливо відвертався вбік. Юний імператор, очевидно, почував це, і тоді очі його ще більше іскрилися зеленою гадючою усмішкою, крізь яку так і світилася лисяча хитрість поруч із геніальним розумом державного правителя.

Третій сидів із лівого боку Ірода . Антоній, коханець останньої дочки роду фараонів єгипетських – Клеопатри, був високий і тонкий, в’ялий чоловік, років сорока чи, може, і більше. Рідка борідка сходилася клином, а лице – від об’їдання чи перепою – було якесь морхле, обвисле. Вузький продовгуватий лоб сходився ніби гострячком назад і не свідчив про особливу здатність мислити. А в напівсонних сіро- голубих очах інколи з’являлося щось невловиме – неясний відблиск якоїсь тваринної упертості й рішучості.

Довгий стіл, що жартівливо звався Іосафатовою долиною, був засланий килимом грайливо-перламутрового кольору й заставлений найрізноманітнішими стравами й напоями. Тут не було певного порядку чи послідовності: кожен міг їсти й пити за бажанням і потребою. Але переважали не страви, а різні м’ясні та риб’ячі блюда, особливе місце займали дичина й фрукти. М’ясо лебедя було змішане з рисом та залите жовтим медом; на довгих тарілках красувалися начинені пшоном павичі й пантарки з розпущеними барвистими хвостами; фарбовані цукрові зайчики везли на санчатах білого, як сніг, медяника-соболя; у срібних корабликах тремтіли риб’ячі та пташині холодці, узвари , киселі, яблучні настоянки, на золотих тарелях – осетри, севрюга й риб’яча ікра. Навіть канарки та жайворонки були приготовані на гусячім смальці, залиті підливкою та оцтом, притрушені пахучою зеленню. Пухкі візерунчаті бісквіти, спечені з родзинками та всякими ягодами, були прикрашені персиками й молочно-білим медом.

Стольники Ірода піднесли продовгувате потрійне блюдо, на якому красувалися шматки так званого благородного м’яса червоного кольору. Це було м’ясо бурого плавуна – окремого роду велетенських морських черепах, що перед забиттям відгодовувалися тілами рабів римських, тілами малолітніх дітей…

– Що це? – здивувався Октавіан.

- Не пізнаєш? – запитав у свою чергу Ірод. – Та це ж м’ясо бурого плавуна.

– Невже й ти…

- Ні-ні… – зрозумів на півслові Ірод Октавіана. – Воно привезене з твоєї домівки – із Істерії…

Октавіан у свою чергу зрозумів Ірода, і хвиля гніву пройшла невловимою тінню по лицю юного імператора.

– Нам немає чим гордитися, – сказав він, – тим більше, нема чому дорікати: Іудея варта державного Риму, годує черепах тілами рабів і пожирає лиш бурого плавуна…

– То не знаю я, – хитро перехопив Ірод, – чи можна це назвати людоїдством?

– Але рабів! – відповів ще стримано римлянин. – А мій намісник в Іудеї розпинає на хрестах рід власний…

– Намісник творить іменем свого повелителя, і гріхи на останньому…

– А ти, ти собако індумейська, чистий?! – закричав, нарешті не витримавши, Октавіан. Та винахідливий Ірод і на цей раз обійшов хитрого Октавіана.

– Собака гавкає, коли їй велить господар, та ж і цінять собаку за гострий язик та здібність пильнувати добро панське. У гостроті мого грішного язика ти переконався сам, а мордую на хрестах ворогів держави римської, оберігаючи добро своє.

Поки Октавіан й Ірод вели цю розмову, Антоній мало звертав на них увагу й ненажерливо вплітав смачні, приправлені соусом і зеленню, шматки м’яса, так що римлянинові і його намісникові в Іудеї не залишалося нічого більше, як тільки наслідувати приклад свого спільного друга. Сварка скоро була забута, як тільки на місце бурого плавуна з’явилися цяцьковані полумиски з риб’ячою ікрою на лебединих яйцях і горіховому маслі…

– Я зробив би з Качиних бродів другий білий Ніл, оздобив би всю купіль лотосами й купавами, а береги - довічними пальмами.

– Овеча купіль - це ще дурниця, – хвалився Ірод. - Чудом Цезаріату буде інша купіль –Качині броди…

– Не передбачив тільки одного цар Ірод, – говорив Антоній. – Прихованої засідки, звідки можна було б підглядати за купальницями.

– Як то не передбачив, – хитро підморгнув Ірод. – Для цікавих очей є й така конурка… з потайними віконцями. Одначе, для таких гостей, як Антоній, у цьому є інші засоби ...

– Які?..

– Хіба не досить навчили Істерія і Вавилонія…

– Я говорю не про те, – сказав Антоній… – А як, наприклад, твоя Іветт? Не можна ж із нею, як із рабинею…

– Не розумію.

– Все для Іветт… Що ж збудував славний Ірод для прекрасної орхідеї Клеопатри? – запитав Антоній.

– Для Клеопатри? – повторив замислено індумей. – Хіба не досить для Єгипту цієї Фараонської вежі? То я можу збудувати для неї семиповерховий клозет, що по висоті своїй перевищить піраміду Хеопса…

Ірод говорив це цілком серйозно й помірковано, ніби справді рішив виконати свою обіцянку, тільки в глибині хижих очей миготіли злорадні вогники. Лобастий імператор Октавіан голосно засміявся. Антоній почервонів до самих вух.

– Для моїх зубів цей сушений гриб не підходить.

– Царю римський, індумей не цінує краси єгипетської.

– Я не був приймаком плащуватої циганки, то й не знаю ціни її любощів.

– Імперія гадає рішуче: або ти землю – або земля нас…

– А як гадає Октавіан?

– Він мислить інакше.

– Невже? Може, у власній нірці й мишка господиня?..

– Не так. Для соколів потрібні простір і повітря. Та коли лишити для них тільки простір і повітря – вони помруть із голоду.

– Невже римські легіони не мають чого їсти на чужині? – запитав Антоній.

Октавіан розчаровано подивився на Антонія й хотів назвати віслюком над віслюками, але стримався й перевів погляд на Ірода, та скоро помітив, що й той його не зрозумів.

– Ех ви, мудроуми сенатські, – проговорив незадоволено, – Хоч би ти, наміснику іудейський…

( Далі сторінки рукопису втрачені).

Барак горить

Ой де ви, де ви, волошки в житі,

Як вас забути, як вас не любити?

За гайком починалися поля. Коли жито красується і цвітуть волошки, щось співає в душі. На тій межі – кущ орішнику. Тоді, певно, і помітив, що очі в Софійки такі ж голубі, як волошки, замріяні й ласкаві. А тепер де вони? Вийшла заміж? Померла? Чи ,може ,теж поневіряється по чужих краях, як і він? Пригадав: як прощались, казала «чекати буду». І пішло життя навиворіт: із армії у полон, втеча, на шахту. Хтось ударив у залізні ворота й розігнав спогади. Ага, вони в підвалі: Фірцен і Зібцен.

Учора був бунт. Прийшли з шахти стомлені й голодні, а тут новина: комендант зібрав усіх, тепер, каже, покращає вам, газета пише, урівнюєтеся правами з голандцями й поляками , «остів» носити не будете, тільки пишіться до Власова.

А потім повиносили кухви з баландою. Зразу ж Митько Дрюк і заспівав:

І учора баланда, і сьогодні баланда,

Одна бруква та вода – ото й буде баланда,

А у нашого Андрея булок ціла галерея.

Подивись і далі топай, баланду ізнову лопай.

Буду їсти баланду – до Власова не піду.

Зібцен підвівся: - Горить моє змучене серце, палахкотять груди гнівом і ненавистю, і немає їм ні заспокоєння, ні життя, ні смерті.

Пека гукав на всю Лангендрею: «Виходьте на дворище – буде у нас зборище; наше управленіє дає представленіє: будуть бити Зібцена, шнурувати Фірцена!..»

Із важким скрипом відкрилися тюремні ворота, і в туманну далеч вийшли семеро. Першим ішов Зібцен. Обличчя його було надзвичайно худим, а замість бороди пробивався густий кущ рудої щетини, на переніссі лежали криваві синці й тільки очі ,великі і світлі, горіли невмирущим вогнем віри в перемогу. У Косогорського ж очі були гострі, як лезо бритви. Окопний стомленим і байдужим поглядом блукав по чужих полях, і той замріяний погляд ніби щось говорив. А позаду , притупуючи кривою ногою, ішов дядько Фірцен і заклопотано питав:

– Значить, додому не вернемось?

І несподівано :

Ми довго змагались за волю народу,

Ми славні тернисті дороги пройшли,

Та рідного краю не зрадили зроду

І вірність йому до кінця зберегли.

Нумер 42 – 17

Я був колись людиною. Тепер я 42 – 17. І це страшно до розпачу. (Вечір на Рурських шахтах).

– Баланда, баланда! – товпляться до віконця з каструлями, мисочками, банками…

– Куди, жлоб, лізеш?

– Пане, Вілля, ісh віп крапк…

– Кукарая перва і вторая зупи получає.

– Баланда, баланда, – кричить хтось від темної і закуреної кухні. Чорні згорблені люди вискакують із бараків. Поліцай, собака, відпускає гумена. Гумен – гумова нагайка, облипає навколо ніг. Пундик – ломакою, цеглиною, собака.

– Драй, драй, драй ман… - пундик.

- Гав, гав, гав! – повторює опецькуватий собака.

Юшка,у якій не буває м'яса, пшона чи гороху, риби – дві картоплини, бруковка.

– Ей ти, сакрамент, скурва твой мамці,- поляк.

– Но, ти жлоб, кат…

– Косой, Цвайтага ковбасу цупить.

А хмари все густішають над Бохумом. Дощ надворі і в бараках.

– Ей, Цвайтаго, в ботінок тече.

Цвайтага, високий, худощавий, кричить на свого друга.

– Косой, спряч мої ботінки…

І Косой викидає ботінки до клозету, але Козел Цапович вкидає один ботінок у яму, і всі троє потрапляють до комендантського підвалу.

(Білорус Тишкевич).

І відходять… щодня. Поліцай Віллі виллє черпак на голову, посадить у підвал за спробу двічі одержати баланду…

(Далі сторінки рукопису втрачені).

Книга життя

(Задум твору. Із незакінченого)

Змій – жертви. За кривду пожирає князів й останнього царевича Турогдая. Царський рід зникає.

Заклик князів Фіорди. На морях тремтіло слово.Книгу викрадають (7 замків), каменем, на сторожі змій. Сварка й незгода за княжу дочку. 9 лицарів , шукаючи книгу, гинуть. Країна зникає остаточно, сини в неволі будують фортецю – знаходять книгу. Плач над книгою.

Ми знайшли ту дивну книгу,

та відкрить її не можем,

сім замків тяжких, крицевих

стережуть довічну тайну,

чи ж пізнаєм ми те слово,

я про те і сам не знаю…

Твою долю, рідний краю,

я не відаю, не знаю!

Хай для тих ця буде мова,

в кого серце ще гаряче,

хто в кружінні світовому

по країні рідній плаче.

Хто ходив не раз зі мною

по крутих пильних дорогах,

хто стікав кривавим потом

на чужій колгоспній ниві.

Хай для тих ця буде мова,

хто ще блудить манівцями -

з наболілими серцями

ще блукають манівцями!

Грає море, пінні хвилі

б’ють в далекі береги,

і тремтить, як злото, килим,

килим сонця золотий.

Є в природі мудрий геній –

дух і космосу, і часу,

хто планетам дав орбіти,

для людей вказав дороги,

він вложив нам в груди серце

і межу обвів для нього.

Тож для нас він сіяв Слово -

промінь розуму ясного.

Слово те лягло на килим,

повне щирості, снаги…

Грає море гомінливе,

б’ється в дальні береги.

Береги цвітуть, як маки,

бо прийшли здалека люди:

у вінках прийшли дівчата,

майорять на вітрі стрічки.

Степ іскриться китайками,

жупанами голубими –

від Туроди аж до Крима

жупанами голубими!

І пливли кошлаті хмари

над зеленим в гніві морем,

і ридав протяжно вітер,

і несло ясні заграви

море Понта величаве.

І прийшов над бурне море

в ніч таку мудрець Осія

і списав те слово правди

в книгу людського буття.

Маяком була та книга,

поки інші над віками

засвітились маяками.

  

Сонце зі сходу

(До плану)

І. Чорні крила (Шляхами боротьби).

ІІ. “Тод унд тойфель” (У пащі звіра).

ІІІ. Сонце зі сходу (Правда переможе!)

ІV. Дорога в майбутнє.

Персонажі, що проходять через увесь твір

1. Микола Верес (конгрес миру).

2. М. С. Крига (образ-обеліск).

3. Марина Власівна – дружина Криги (учителька).

4. Ігор Крига – їхній син (у консерваторію).

5. Дорогойченко (дипломатична місія).

6. Бетрайгер і Дітріх (продовжують жити, зустріч із Брайдсоном і Дюстером)

7. Поет Гапочка (їде в Америку).

8. Луїза Карпівна (забита під час наступу Радянської армії).

9. Йозеф Коковський (переходить – демокр. Польща, ростріл німцями

брата Сігізмунда).

І частина. Чорні крила

Хлопчина Ігор на березі річки; у прозорій воді – мальки. Німці, офіцер Клаус Вурмер, Прусак та інші глушать рибу – біля берега забіліли мальки.

Переправа поранених. Микола Верес, Дорогойченко, санітарка Таїса Лисогорська.

Марина Власівна прощається з Ігорем, відправляючи його до батька (Крига), а потім на радянську територію.

Верес і Таїса; згадка про Льолю Потерчук. Приїзд генерала Форлендера і від’їзд (цап). Приїзд Льолі Потерчук. Домагання Навуходоносора (Пшоняник). На шляхових роботах; згадка про школу, Вереса й Кригу.

Арешт Миколи Вереса.

Арешт Льолі Потерчук.

Приїзд Луїзи Карпівни. Льоля виходить за Клауса Вурмера. Приїзд Кужельницького.

У застінках. Допит Вереса. “СС”- Бетрайгер, Дітріх. Йозеф Коковський. Еріх кінчає самогубством.

Повернення генерала Форлендера.Страта Вереса й Прокопа Нетреби. Льоля задушує Клауса і йде до Криги, гине в бою.

Навуходоносор і Цюпик йдуть закопувати. Верес зник безслідно.

Смерть Криги. На захід ідуть радянські бомбардувальники.

ІІ частина. “Тод унд тойфель”

Микола Верес став Іваном Коврижкою. Поїзд у Німеччину, картини рабства та боротьби. Спроба втечі – катування, концтабір. У шахті. Засипаний у час бомбардування. Знову в шахті (хворий); убивство Штейгера (брата Бетрайгера) і втеча.

(“Заросли шляхи тернами”.)

ІІІ частина. Правда переможе!

Життя табору при американцях. Вітя Роденков розшукує Івана Коврижку, а Марина Черняк (Марина Власівна, дружина Криги) пізнає в ньому Миколу Вереса.

Роберт Дрімм знаходить у ньому правду. Дюстер і Гаррі Брайдсон. Бетрайгер і Дітріх – залишки “Мертвої голови”.

“Правда переможе !” (Роберт Дрімм, Отто Штокберг). Мир.

Повернення на Батьківщину. Сонце зі сходу!

ІV частина. Дорога в майбутнє

Марина Власівна – учителька (згадка про Кригу, обеліск; знаходить Ігоря. Ігор їде в консерваторію).

Микола Верес, зустріч на новобудовах із Таїсою Лисогорською. Дорогойченко їде на Конгрес миру.

  

Анатолій Воропай, Йосип Дудка

Рожеві горизонти

(Уривок із комедії на 4 дії)

Дійові особи

Криниця Василь Маркович – 30 р., демобілізований у чині майора, секретар парторганізації колгоспу «Зоря комунізму», агроном, живе з дружиною в матері. Русявий, волосся зачесане назад, вираз обличчя майже суворий; ходить інколи в кітелі; рухи скупі, дещо повільні.

Карім Салямбеков – 30 р., друг Василя Криниці, демобілізований, бригадир тракторної бригади, дагестанець; тонкий, високий,ходить «по – кавалерійськи» трохи незграбно, робить смішні рухи, дуже жестикулює(особливо коли не може правильно висловити думку).

Шишка Гордій Семенович – років 40, голова колгоспу; невисокий на зріст, але кремезний, із животиком; тримається солідно, самовпевнено; гарячий,крикливий, не керує – командує, але разом із тим доброзичливий, часто приємно посміхається.

Кучеренко Уляна Трохимівна – років 30, знатна доярка; чорнява,трохи сувора; любить народні пісні, музику і, коли танцює, стає радісною,живою…

Підгайний Федір Петрович – 50 р., секретар райкому.

Чепіжний Лук’ян Іванович - 60 р., голова сільради, лисий, вусатий, ходить в окулярах, завжди з ковінькою в руках.

Кім Якович Явір – молодий директор школи; красивий, чорні розкішні кучері, швидкі карі очі, надзвичайно рухливий, неспокійний, разом із тим мрійник-романтик, любить музику, поезію, гарно грає на скрипці та інших музичних інструментах, гарно співає.

Галя – молода доярка, закінчила 10 класів.

Зара – циганка, років 22, подруга Галі; працює в колгоспі; від Уляни навчилася гарно співати українські народні пісні (окрім циганських).

Діма Мокропузенко – фуражир- «стиляга», закінчив 10 класів, працює нехотя, зазнається, палить і випиває.

Кіндрат Копистка – дід- паромщик, бувший моряк.

Баба Киля – дружина діда Кіндрата, дуже релігійна (спочатку).

Макуха Сисой Іванович (Сисой Пропийвуса) – завфермою, любить парадний вигляд, фразу; скрізь виганяють із роботи.

Тітонька Параска – типова самогонщиця, низька, огрядна молодиця.

Гугня (він же Капшук) Матвій Наумович – 40 р., старий холостяк; низький на зріст, трохи сутулий, голову ніби втягує в плечі; ходить крадучись, ніби злодій, часто оглядається, підморгуючи очима; рот відкритий, є вусики, руки тримає за спиною.

Ліана Єгорівна (Льоля) – молода, вродлива дружина Василя Криниці, зманіжена «киця».

Феофіла Прокопівна – мати Льолі, огрядна жвава жінка, міщанка.

Баба Векла – свекруха Льолі, мати Василя Криниці.

Маркело – циганчук-листоноша, брат Зари.

Тилимон (високий) і Гаврик (низький) – хлопчики-пастухи.

Гармоніст Грицько - сивий робітник.

У масових сценах – колгоспники, колгоспниці, молодь.

ДІЯ І

Село Жовтневе. Уздовж вулиці виструнчилися стовпи з білими ізоляторами, із гущавини садів виглядають привітні хатки, удалині нові цегляні будови.

Справа - фасад будинку з ганочком і тин, що тягнеться в садок. Попід вікнами берізки, квіти.

На деревах розіпнутий гамак. Біля нього стоїть столик, на якому дзеркало, пляшечки з духами, ридикюль. Гамак поволі гойдається…

Ліворуч Сула. Видно частину парому, на березі лебідка з тросом, будка паромника.Чути глухі удари молота з кузні, співають молоді півники, хтось по рейці відбиває шість годин ранку.

Біля лебідки дід Кіндрат дзенькає молотком, тихо наспівує:

Ти, моряк, красивий сам собою,

Тобі від роду – двадцять літ…

Ліана (спочатку показуються з гамака тільки ноги в босоніжках, потім вона підводиться, сідає; говорить незадоволено) – Почався день… Мов карусель!.. І коли цьому буде край?.. У хаті свекруха рогачами грюкає, на роботу вже збирається. А тут у кузні з ночі ще молотами гепають, і дід Кіндрат дзенькає щось та попурі заводить… Ніяк заснути не дають!..( Гукає). - Діду! Припиніть попурі!..

Дід Кіндрат (не дочувши) – Га, що ти кажеш? Які тхорі?..

Ліана (сердито) – Не мугичте!.. Та залізяччям тихше видзвонюйте…

Дід Кіндрат – Не співати, Ляно Єгорівно, це можна. Звичайно, на деякий час…

Ліана (підкреслено) – Ліана Єгорівна!..

Дід Кіндрат – Все рівно… А от молотком не дзенькати – цього ніяк не можу. Привик за літо – кому косу, кому сапу поклепаю, а дідові – все спасибі!.. Бо воно хоч і машин немало, а без сапи ще не обійдешся.

Ти її, триклятої, Ляно Єгорівно, ще і в руках не держала…

Ліана – Діду Кіндрате!.. Рішуче прошу вас… Не перекручуйте мого імені. (Знову підкреслено) Ліана Єгорівна!...

Дід Кіндрат – Вибачай, молодятко, Ляна Єгорівна!.. У мене бабу Килиною звать… А я її - Киля!.. По-моряцьки навпростець, щоб швидше… І ніколи не сердиться, така вже золота душа!.. Одна фальш – до бога неравнодушна, все б молилась та молилась… Так от кажу, тупенькою сапою жінка скубе, скубе ту погань, бур’яни всякі, тільки земелькою їх пригребе, а вони ще більше кущаться. А їх треба під самий корінь, та так шарпонути, щоб і праху не лишилося…

Отоді і врожай буде на колгоспному полі, і качаниста вродить, і буряки, і всяка там огородина!..(Забув, знову дзенькає й співає) - Ти, моряк, красивий сам собою…

Ліана – О, знову серенада!.. (Затикає вуха, опускається в гамак).

Десь від хати чути голос Баби Килі: - Старий, а йди-но додому та підкріпися, поки млинці гарячі!..

Дід Кіндрат – Неси, Килю, сюди, до річки, підкріплення. Не розумієш чи що: паромщик – людина службова, як усякий начальник – слуга народу…

Чути голос з-за річки: «Пар – ром!».. Дід крутить лебідку, лебідка заскрипіла. Збоку баба Киля, що прийшла, ставить кошик із сніданком, рукою хрестить його та спину діда Кіндрата; виходить.

Ліана ліниво зводиться з гамака, потягується. Сідає біля столика перед дзеркалом, вирівнює брови, править манікюр, підфарбовує лице. Тихо наспівує:

Порой, позабыв и тоску, и сомненье,

Я жить без заботы так страстно хочу,

За призраком счастья гонюсь в упоеньи,

Очнусь – хохочу, хохочу!..

Ліана (трохи мрійно) – Щастя!.. (Не оглядаючись, править зачіску).

- Діду Кіндрате, що таке щастя?..

Дід Кіндрат (оглянувся від лебідки, розгублено) – Хм!.. Щастя, кажеш?..Кому як… А взагалі коли з розумом – це неоціненний скарб - знайти щастя. А без розуму щастя – торба дірява!..(Оглядає кошик). Така баба! Млинців принесла, ще й корж із хрестиком…А про пляшку й забула!.. Сказано, таки баба… (Узяв у руки кошик, іде). Куди ж його – чи додому, чи до кума?.. (Пішов).

Листування з діячами української культури

Київ,

вул. Суворова, 3, кв.27,

Ющенкові Олексі Яковичу

245919

Сумська обл.,

Роменський р-н, с. Вощилиха,

Дудка Й. М.

Згадуючи ту зустріч...

Читачу! Поглянь, усміхнися:

Я твій, я не вмер, я живий.

М. Рильський

Мабуть, у житті кожної людини буває такий момент, коли час, - байдуже: давно те було чи зараз, кристалізується в самоцвіти … у щось прекрасне, дороге й незабутнє.

Згадуючи той вечір в одному з сумських залів, думаю тепер: хай більше буде таких зустрічей, що надовго дарують людям радість, що спонукають мислити, бачити і - дерзати. І сам ти хочеш, щоб твоя праця справді була творенням краси, і сам вирушаєш... у дорогу нелегкого пошуку.

І прагне серце, мисль і совість

здолати слова невагомість!..

…У травні 1958р. група українських письменників прибула до Сум. Поспішали у Велику Писарівку, щоб вітати талановитого кобзаря Єгора Мовчана з його 60 - річчям. Тож проїздом влаштували вечір зустрічі з сумчанами, читачами та любителями поезії. Ми, роменці, прибули дещо із запізненням. У залі, як кажуть, не було де й курці клюнути! Та невтомний наш Павло Ключина роздобув кілька стільців. Повезло: сиділи трохи не перед сценою. Поруч розчервонілі,схвильовані дівчата перепитували: "Хто прибув?.. І Рильський?.. І Ющенко?.. А ото ж хто: вусатий красень?.."А тим часом зі сцени дзвінко, аж ніби задерикувато, обізвалися рядки поезії:

Я ж вас хочу запитати,

Чи доводилось бувати

На полях Сумщини?

Чи були ви в Миропіллі,

Краснопіллі, Білопіллі?..

...А чи знаєте Ромни?..

Читав "Побуваєм на Сумщині" Олекса Ющенко, наш земляк. 1 той вірш був добрим зарядом для початку. До серця припадали слова:

Ой гнучка моя Сула,

Де любов моя жила,

Де любов моя жила

Біля рідного села!

І ось уже перед слухачами Дмитро Косарик. Говорив про неабиякі

літературні традиції Сумщини, про барви таланту Остапа Вишні, що

був "своїм" серед сумчан. Про потребу цінувати й множити скарби

народу.

Веселим гуморком була зігріта розповідь про письменницькі мандри по Європі. А річ про це вів отой вусатий лицар, що на нього

прицілялися дівчата, - Василь Минко. Спочатку - про Минківку... Бо

хто ж не згадає коли не Минківки, не Хоружівки чи Курманів, так своєї Зачепилівки, Теліжинець? Витоки поезії ведуть стежиною до річки - броду... від куща калини за вікном, від маминої усмішки...

І пішла розповідь про закордонні "ходіння по муках", про все бачене, відчуте, пережите. 1 про той випадок, як італійці “переплутали” Минка з Максимом Горьким. Пам'ятали ще Горького на Капрі, у гущі робочого люду. Тож, побачивши ставного красеня з горьківськими , а точніше, козацькими вусами, загомоніли: Горький! Придивилися краще - ні, кажуть, Тарас Бульба!..

Признаюся: і ми теж таки згоджувалися з отими угадьками: дуже був схожий наш гуморист - дотепник на легендарного Бульбу, що йому також не бракувало доброго жарту чи вихопленого з-під самого серця влучного слова.

І ось, нарешті, - Рильський! Мені пощастило бачити й слухати, як читали свої твори П. Тичина, В. Сосюра, М. Ушаков, Малишко... Але свого "бога поезії" я слухав тут уперше. Підійшов Максим Тадейович майже до краю сцени. Літами вже висріблене волосся. Чоло високе, чисте...І щось молодече в соколиному погляді його очей, у голосі. І жодної манірності чи пози. Відчувалося: схвильований, романтично -піднесений...

Глухуватим, але приємним голосом почав читати, дотримуючись своєї манери підкреслювати, ніби піднімаючи на щит потрібне слово. І всі ми відчули, як

Слова повинні буть покірні

Чуттям і помиcлам твоїм.

Тамуючи подих, слухали "Слово про рідну матір", "Троянди й

виноград", вірш "Виноградар", де так добре прийшовся "бог веселий

винограду, що скінчив радянський вуз"...Усе те було виголошено

напам'ять, хоча, як відомо, не цурався поет і читання своїх творів із

книги.

Якщо Тичина, читаючи, мовби виспівував слова поезії, Максим

Тадейович брав чимось іншим... Чим? - і досі не розгадаю. Як учитель - філолог, я сам любив поезію й не цурався читання напам'ять. Тож не міг не вслухатися в кожен звук із вуст поета. І та своєрідна манера читання - задушевність, логічне підкреслення слова, уміння передати глибинність думки й почуття інтонацією, тембром голосу, без театральності й зайвого жесту, вся музика людських емоцій - усе те просто полонило мене.

Думаю: як багато важить для автора уміння читати свої твори!.. Адже, крім усього, слово з вуст поета (бо мовиться про поезію, перш за все) то ж еталон, зразок для учителя - словесника й учня, для аматорів художнього читання...

Звичайно, різні речі - творити поезію й читати...Одначе історія дає нам багато прикладів щасливого поєднання цих двох видів високого мистецтва: від Гомера, від Бояна - до поетів-кобзарів і лірників... до Маяковського, Джамбула й Стальського, до чудового читця й поета Кугультинова.

Слухаючи Рильського, ми не могли не відчути всі барви його щедрої душі, його життєлюбства й закоханостi в слово, котре він оберігав, леліяв, як "парость виноградної лози ..." І простота у всьому - глибока, мудра й людяна. Уявляючи його образ, не можна не згадати щирих слів поета, що стали його творчим кредо:

Лише дійшовши схилу віку,

Поезію я зрозумів,

Як простоту таку велику,

Таке єднання точних слів,

Коли ні марній позолоті,

Ні всяким викрутам тонким,

Немає місця, як підлоті

У серці чистім та палкім.

Ці слова, що стали хрестоматійними, написані через два роки (а саме - 17 вересня 1960), коли поет відпочивав у Гагрі. І дивно: там же й тоді на-родився вірш - роздум “Тирса і хохітва” про Михайлівську цілину на Сумщині. Побувавши разом із Олексою Ющенком (улітку1960 р.) на цьому унікальному куточку прадавньої української природи, Рильський захоплено писав: "Прекрасний степ - справжня поезія!.."

"Саме Сумщина в останні роки життя стає для нього улюбленим краєм", - писав у своїй книзі "Безсмертники" Олекса Ющенко. Звичайно, хіба, звідавши "далекі небосхили", менше від того любив вiн Романівку, милий його серцю Голосіїв, Волинь чи інші куточки нашої української Венеції?.. Сумщина ж, що бачив її поет на схилі років, - то був відкритий світ зеленої краси...Світ із неповторно щедрою природою й не менш привабливими й талановитими людьми...А він "не просто любив природу , а жив нею" (О.Ющенко). Тим більше, у такому віці, коли "землі й неба жаль". Вірив у довговічність тих скарбів, як вірив у розум , красу і прийдешність свого народу.

Не випадково ж писав про нього Олесь Гончар: “Поет високої культури, широких обріїв, поет, що виходить на простори світові.”

Пригадуючи той вечір зустрічі в Сумах, бачу знову його, як тоді, на трибуні. Живого, рідного, сповненого всіма тривогами світу. І хочеться хоча б слово віддати у вінок його безсмертя…

Рильський на трибуні

Уляглись овацій луни,

вже б і все - до риски...

Та почулося з трибуни:

- Слово має Рильський!

Зашуміли, наче води,

і – завмерли голоси.

Тільки десь, як вітру подих:

- Це ж бо він!.. Душа...Максим!

Підійшов...Неначе вдома.

Все, що скаже, все улад.

В кожнім слові молодому -

і троянди, й виноград!..

Але зайвого - ні жесту,

ані слова без пуття.

Тільки б голосом донести

згустки мислі і чуття.

І вже річ коли він скаже, -

щира правда в душу ляже.

Все, схвильований без меж,

ти з собою понесеш !..

Не слова у нього - жито,

аж колоситься немов.

І чоло його відкрите

випромінює любов.

Так! Жива, неугасима

ще любов твоя цвіте,

сивий соколе Максиме,

щире Серце Золоте!..

Йосип Дудка.

Олексо, друже!

Як бачиш, знову не лист, а ковбаса... "Аркадію, не говори красиво!.." -

ті слова Базарова не про довге, а про фальшиве, а часом і підле, але

прикрашене високими словами. Чи не так?..

Отак сталося: прийшов на пошту вкинути листа зі спогадом про

сумську зустріч. Читаю твій лист - дивуюся: збіг обставин. Я пишу про

Рильського та ще й хочу надіслати в "Літ.Україну." Хоч знаю - не

дадуть. А все ж... А тут у твоєму листі йдеться про ювілей...

То й рішив тобі надіслати статтю, тим більше, що в спогадах ідеться

й про тебе. Що скажеш?.. Може, і невдало, але, як бачиш, працюю!..

Про це ж ( подібну, окремі місця сходяться) надіслав статтю в обласну

газету.

На все добре!

27.11 – 85.Із повагою Й.Дудка.

Лист Миколи Данька

Друже мій! Йосипе Михайловичу!

Відчув добре теплоту твоєї прекрасної душі. А як дякувати, бачиш, не знаю. Мабуть, справді мій лист був дуже плаксивим, що ти аж кинувся робити мені заштрика такою панацеєю, як віршик Максима Тадієнка! Далебі, запропонував щось у вигляді психологічного завдання. Таким чином, можна гаразд перевірити, наскільки автор точно висловлюється у своїх поезіях, чи кожне слово міцно влютовується. Рильський не витримує такого випробування. Скажу ясніше. Я теж, було, чомусь запам’ятав: „охопить вітер”, але ж ідеться про „тривоги вітер злий”, отже - підхопить. Так воно й написано в автора пречудової пісеньки про батька рідненького – „Із-за гір та з-за високих”.

Пес теж чорний, як самотина, і, звичайно ж: „Зрадій крізь горе: я з людьми”. З людьми? Гай-гай, чи не завелика втіха?

Насамперед, з якими? Раб, мабуть, теж людина? Поглиначі рептильних фондів так само?

I ось що. За Арістотелем: людина - двонога тварина без пір’я.

Люди! Люди! - вигукує раз по раз відомий герой Островського.

Де вони? I як їх мало! Зрештою - не їх вина. Людина розпочинається з гордої незалежності: я теж сам собі держава в мініатюрі, i родина моя, i довкіл такі ж.

А така певність може бути лише в того, хто не залежить від будь - чиєї тор-бини. Сам собі пан, і це даровано всіма законами, конституцією. Говорить, пише, друкує, як на душі лежить...

Вільна Людина! Яке то щастя! Нехай iз окрайцем хліба за пазухою, під по-том, як герої Гамсуна, однак свідома й певна високого наймення.

Гей, Друже, годі! Сумно, боже, як сумно. А животіти якось потрібно, твоя правда. Надсилаю тобі книжечку про Чаадаєва. Там додатком є уривки з його повістей. Зазирни й прочитай хоча б аж останню сторіночку. До речі, невдовзі має з’явитися збірник його творів у видавництві „Современник”.

Щасти тобі! Твій Микола Д.

P.S. Друкував, бо ампулка кінчається.

Лист Олександра Шугая

Дорогий Йосипе Михайловичу!

Дякую за листа, за фото. Зізнаюся, я вже хвилювався. Але тепер вірю, що ми ще походимо над Сулою ( якщо Ви не проти мого приїзду!), роменська весна повинна збадьорити мене, бо я теж останнім часом відчував апатію (загалом після Чорнобиля підупав був на силі).

Стаття моя про Б.Д. вийшла дуже скороченою. Наполовину! Уявляєте? Лишилися тільки ріжки та ніжки! І коли читаєш інших літераторів (особливо в центральній пресі), як їм вільно дають висловлюватись, то лише заздриш... А нас і досі привчають до ... неповноцінності.

А що з преміями? Не відзначили ні Дзюбу, ні Антоненка-Давидовича - саме тих, хто гідний премії Шевченка...

Ваш рукопис узяв на ознайомлення Олександр Миколайович.(Звісно, я не міг не поступитись. Говорив з О.М. ,і він пообіцяв дати рукопис і мені). Думаю, що все буде гаразд. Ваша поезія говорить сама за себе. В. Коломієць особисто мені казав, що планує Вашу збірку. Це повинно додати Вам сили. Отже, не падайте духом!

Напишіть, будьте ласкаві, коли мені все-таки краще приїхати.(Якщо це не викличе ускладнень для Вас). Бо на Роменщині я планую побувати. Задумав написати книжку (на замовлення „Рад. письменника”) „Літературно - мистецька Сумщина”.

Вітайте своїх.

Бадьоріться! Здоров’я Вам!

Обіймаю.

17.ІІІ.90р. О. Шугай.

Київ

Лист Романові Іваничуку

Дорогий Романе Івановичу!

Дозвольте Вам особисто й редакції „Жовтня” від щирого серця подякувати за використання мого листа( „Жовтень” №8). Я на те й не сподівався... Хоч би тому, що пережив 15 років мовчання. І все ж добре: вистояв... Не писав ні покаянних, ні окаянних речей. На той огляд листів звернули увагу - на дух пристрасності - у Києві, зокрема ,І.М. Дзюба сказав добре слово про огляд на зустрічі критиків... Це відрадно.

Тож і я ще мрію щось написати. Вийти на сторінки преси... Правда... Учора слухав по УТ фольклорні хори з Волині. Співала бабуся... 83 роки!.. Мабуть, і мій задум нагадує пісню тої небоги-бабусеньки... А все ж тішу себе думкою: у мене в запасі до 83х - ще десяток років!.. За той відрізок часу таланти прикрасою рідного слова ставали!.. І соромно базікати про старість. Тож наперекір усьому - будемо із великих брати приклад... І головне - не занехаяти віру.

До речі, згадав оце... Онук мій, Роман, в оце літо десь тиждень пробув у Львові в батькового брата, що там проживає. Побував у музеях, словом, виніс чимало вражень із древнього міста Лева.

Ще раз вітання Вам і найкращі побажання від нас усіх.

Із щирою повагою Й.Дудка.

Листи Олександра Підсухи

Дорогий Йосипе Михайловичу!

Повідомляю таке: оті три «симпатичні», як сказав би Ковінька, вірші, що Ви надіслали їх ще минулого року, будуть уміщені не в другому, а в третьому номері квартальника «Поезія». Викликано це насамперед тематикою віршів, згадайте хоча б «Осіннє». А квартальник – це видання періодичне. А друга причина: як сказав мені сьогодні по телефону А.Кацнельсон, хочуть дати Вас повніше, віршів 5-6 одразу. На мою думку, це правильно. Отже, чекаю від Вас протягом цих двох місяців, можна й раніше, нових віршів, од яких, сподіваюся, гнуться вже Ваші полиці.

Тепер ще одне: якщо мені доручать, беруся написати до Вашої збірки передмовку.

Після того, як Ви побували в мене, зробив дуже багато. Тьху-тьху! Написав три десятки віршів і дві нові п’єси. Перша – трагікомедія «Джонатан – яблуко зимове». Про батьків і дітей. Тема взята зсередини, актуальна й гостра. Друга: комедія «Ясонівські молодиці», пересипана піснями, дуетами, танцями, віршами. Тема: як жінки села Ясонівки відучили своїх чоловіків од пиятики. Написана в народному ключі, але позбавлена найменшої стилізації. Режисери, які знайомі з п’єсами, дали високу оцінку обом.

Вліз також у нову працю (про жанр поки що мовчу), заради якої ближчим часом вирушу в одну з областей, де пробуду тижнів два. А в квітні поїду ще раз.

Що у Вас нового? Як Марія Степанівна? Скучив уже за Вами обома. Приїхали б коли-небудь і пожили в мене на хуторі. Сполучення з Києвом добре. Походили б у театри, побували б у музеях. Попросіть когось із рідні, щоб доглянули господарство. Приїжджайте, не задумуючись.

Бажаю Вам усього доброго. Привіт від усіх наших.

7.ІХ.69 Ол. Підсуха.

Шановний Йосипе Михайловичу!

Позавчора повернувся з Тернополя, де був присутній на прем’єрі комедії. Пройшла успішно. Дуже стомився. Протягом тижня ходив на репетиції – денні і вечірні, вибився зі сну, зі свого дієтичного режиму. Оце тільки починаю відходити.

Ваші справи такі. Редакція журналу «Дніпро» відібрала для друкування шість віршів. Це «Слово про безсмертя», «Усім позичим», «Люблю я час», «Слово», «На пружних крилах», «Осінь відмикає вирій». Уміщені будуть у №7.

Сьогодні буду у видавництві «Рад. письменник». Якщо Д. Білоус рукопис повернув, – візьму я.(Звичайно, за тієї умови, якщо дадуть).

Що у Вас нового?

Щире вітання Марії Степанівні і всім знайомим.

Бажаю творчого успіху.

29.ІХ.69 О.Підсуха.

Шановний Йосипе Михайловичу!

Приїхав оце недавно на хутір, де тільки я та кіт. Два дні тому нам підк-лючили газ, у хаті тепло й затишно, ніхто не заважає. Читаю, редагую й передруковую Ваші вірші. Із «Жовтневих акордів» викинув дві строфи – останню й ту, що починається «Та косував хтось знову звіром». Вони надто загальні, псують вірш. Завтра запропоную обидва «акорди» «Літературній Україні», решту – ( «У серці нестиму розгойдану муку», «Вишнева гілка України», «Береги», «На пружних крилах», «Розтривожила море гроза», «Осінь відмикає вирій», «Люблю я час, як червень на орбіту») завезу в «Рад. письменник» для «Дня поезії». Кілька рядків довелося поправити, не ображайтеся.

Деякі з надісланих раніше віршів ще до кінця не витанцювалися. Це «Коли крильми замає спека». Слід подумати про саме закінчення, останню строфу, якій, на мою думку, не вистачає прозорості і вагомості. Не вийшли також «Тіні» й «Мене все ждуть».

А взагалі – прогрес відчутний. Добрячий заряд пристрасті закладено в «Жовтневі акорди», вірші «На пружних крилах», «Осінь відмикає вирій» пе-рейняті світлим настроєм і душевною щедрістю, «Береги» подобаються мені своєю філософічністю.

Нічого не лишається, як тільки привітати Вас, хороший друже, із успіхом – хай Вам добре пишеться й далі!

Низенький уклін Марії Степанівні.

Щасливих Вам свят!

6.Х.69 Ваш О.Підсуха.

Вельмишановний Йосипе Михайловичу!

Цими днями Ви одержите (може, уже й одержали) листа з видавництва за підписом зав. редакції Ю. Петренка. Лист хороший, знаю його зміст, бо писався в моїй присутності.

Зробіть усе можливе, щоб повернути рукопис до видавництва, додавши до нього 3-5 нових віршів, і – вчасно. Рецензія – рецензією, на якісь зауваження можете зважити, на якісь – ні, щось викиньте, щось додайте.

Знайте: нічого легко не дається.

Як Марія Степанівна? Чи перейшли нарешті до нової хати, а якщо ні – то коли новосілля?

Привіт від усіх наших.

Міцно тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

15. VIII. 1970

Доброго здоров’я, Йосипе Михайловичу!

Давненько від Вас нічого не чути й я не знаю, що й думати.

Цими днями придбав другий випуск «Поезії – 70», де вміщені два Ваші вірші - «Глибина» й «Читаючи Расула Гамзатова». Отже, потроху пишеться, чому я дуже радий.

Пишіть, не забувайте, що доля Вашої книжки – у Ваших руках.

А взагалі – що нового? Як Марія Степанівна? Як Ви? Де зараз Надя?

Усі наші вітають Вас.

Із пошаною Ол. Підсуха.

15. ІХ. 70

В/шановний Йосипе Михайловичу!

Схоже на те, що Ви не одержали двох моїх попередніх листів. У них я писав, що не все втрачено, що добре було б обновити рукопис кількома свіжими віршами. Я й досі вірю в можливість видання Вашої збірки. Але для цього треба дещо зробити.

Невже Ви так близько до серця взяли рецензію М. Нагнибіди? Так щоб Ви знали: пишуться ще й не такі рецензії, а книжки видаються. І не далеко шукати прикладів. Колись загостите до мене – покажу.

Напишіть хоч, що вирішили робити з рукописом? І взагалі – де він? У Вас чи у видавництві?

Що нового написали?

Як Марія Степанівна? Привіт їй сердечний.

Усі наші вітають Вас.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

19. VІ. 68

Шановний Йосипе Михайловичу!

Ваші справи такі. Д. Г. Білоус закінчує писати рецензію й десь за днів два-три вона буде у видавництві. У нього думка про книжку хороша, можливо, буде кілька дрібних зауважень. По-друге, за два тижні вийде «Дніпро» №7, у якому вміщена добірка Ваших віршів.

У мене справи значно гірші. За десять місяців, що минули, не написав жодного рядка. Справи, справи, справи. Якби ж хоч важливі, а то… Час марнуємо, і жаль мене бере великий. До половини липня перебуватиму то в Києві, то на хуторі, а далі – не знаю. Все залежатиме від обставин. Поки що про поїздку на Сулу думати не доводиться.

Що у Вас нового? Як хата?

Пишіть нові вірші. Неодмінно! Ми їх долучимо до поданого рукопису.

Привіт Вам від Дмитра Григоровича і від усіх наших.

Низенький уклін Марії Степанівні.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

25. ХІ. 1968

Шановний Йосипе Михайловичу!

Спасибі за сердечне вітання. Відсвяткував – і як тягар із пліч… Клопітне діло – ці ювілеї.

Надсилаю Вам свою нову книжку. Ці речі Вам відомі, але хай будуть у Вашій бібліотеці, як знак моєї щирої приязні до Вас і Марії Степанівни.

Чи надіслали свій рукопис до видавництва? Із останньої своєї розмови з видавцями дізнався, що Ваша збірка стоїть у плані редакційної підготовки на 1969 р. з виходом - у 1970р.

Від усіх нас привіт Вам і М. С.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

26. V. 68

Шановний Йосипе Михайловичу!

У мене таке враження, що Ви не одержали мого листа, в якому повідомлялося про надрукування Вашого циклу в журналі «Дніпро», здаєть-ся, у №7.

Рукопис перебуває ще в Д. Білоуса. Рецензії ще не написав. Неборака дуже закрутився: то проводив семінар молодих авторів у Ірпені, то брав участь у поетичному травні в Запорожжі. Вчора тільки повернувся. Я теж не пасу задніх. Два дні тому повернувся з Тернопільщини, де разом з працівниками редакції «Дніпра» провів кілька читацьких конференцій журналу, а завтра о 9.00 вирушаю на тиждень в Житомирську область. Там заплановано провести тиждень української літератури. Страшенно ніколи, але що поробиш – треба їхати. Хочеться кудись утекти, хоча б на місяць, і попрацювати. За півроку не написав жодного рядка – отака крутія. Але не дозволяють зробити це службові обов’язки, різні справи.

Про інші речі поговоримо при зустрічі. Маю готуватися до завтрашньої поїздки.

Уклоніться Сулі й линам-камінникам. Сердечне вітання Марії Степанівні.

Тисну Вашу руку. Ол. Підсуха.

Р.S. Вірш «Береги» вийде в «Поезії» №2.

11. ІХ. 69

Вельмишановний Йосипе Михайловичу!

Не відповідав на Вашого листа, поки не з’ясував, у чому там справа з Вашим рукописом. А влітку з’ясувати це не так просто: той у відпустці, той у відрядженні… І ось сьогодні мав розмову із зав. відділом поезії видавництва т. Петренком. Він сказав, що повернули Вам рукопис на доопрацювання, разом із другою рецензією – це в порядку речей. Ви, як автор, можете на якісь зауваження зважити, на якісь – ні, щось додати, щось викинути, одним словом, ще раз переглянути рукопис із погляду нової рецензії й повернути його до видавництва.

Йосипе Михайловичу! Не піддавайтеся поганому настрою. Зрозумійте: Ваш рукопис уже на півдорозі до видання. Зробіть усе можливе, щоб ближчим часом надіслати рукопис в оновленому вигляді. Незабаром має відбутися редакційна рада видавництва, на якій розглядатиметься план наступного року. Важко буде щось вдіяти, якщо Ви рукописа не подасте.

Літо в мене промайнуло в житейських і редакційних клопотах. Лише на 10 днів вирвався разом із Катериною М. і Сергієм до Одеси, де трохи попляжився й покупався.

Що у Вас нового? Чи багато написали нових віршів? Як там Марія Степанівна? Сердечний уклін їй і Наді, яку я бачу раз у рік.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

7. ІІІ. 68

Шановний Йосипе Михайловичу!

Те, що Ваш рукопис у видавництві, – знаю, навіть переглядав. Першим прорецензує його Д. Білоус ( про це я домовився із зав. ред. поезії), потім – я (якщо дозволять).

До «Дня поезії» №2 відібрані лише «Береги». Решту я забрав і передав В. Коломійцю до «Дніпра». А саме: «Я дерево правди», «Люблю я час», «Розтривожила море гроза», «Осінь відмикає вирій», «На пружних крилах», «Усім позичим», «За цвітом папороті». Володя К. обіцяє дати в №5 або №6.

Негайно повідомте, які з цих віршів друкувалися раніше в республіканській пресі. Це дуже важливо. Надішліть також кілька нових. Не зашкодить.

Четвертий день хворію. Стара болячка. Надійки не бачив давно. Відцуралася.

У другій половині березня має відбутися прем’єра «Жарти-жартами…» (м. Тернопіль). Недавно їздив на репетиції. Виходить непогано.

Здається, все.

Гарненько пригорніть до себе Марію Степанівну й за всіх нас поці-луйте. Зичимо Вам разом із Марією Ст. пройти ще багато-багато березнів – світлих, хороших, радісних.

Ваші Підсухи.

4. ХІІ. 69

Дорогий Йосипе Михайловичу!

Нічого, друже, у наших стосунках не сталося й не могло статися. Сталося інше – дивне непорозуміння, якому я не можу дати пояснення. Двічі писав Ю. Петренко до Вас. Тоді, як я повідомляв, а через місяць – удруге. А ви не одержали жодного. Три дні тому він написав ще раз, знову у моїй присутності, законвертував і дав мені, щоб я кинув у поштову скриньку. Що я й зробив. Невже й тепер не одержите?

Крім того, розшукав у редорга Вашу справу й там чорним по білому значиться, що рукописа повернуто Вам на доопрацювання. Отже, винен явно не Петренко.

Умене нічого веселого. Останнім часом тяжко хворію, не сьогодні-завтра лягатиму в лікарню. Творчі справи занедбані. Доля нової п’єси ще невідома, не зважаючи на те, що Тернопільський театр взяв її до репертуарного плану й згодний ставити хоч зараз. Потрібний дозвіл Міністерства культури й т.д., і все це з’ясується в грудні-січні.

Онука росте, а ми старіємо. Щось уже лепече, окремі звуки, звичайно. Катерина Миколаївна почувається з горем пополам, але працює.

Як Ви? Чи пишете що-небудь? Думайте про книжку, посилено думайте. Що можна доопрацювати – доопрацюйте, напишіть кілька нових. Неодмінно. І надсилайте у видавництво на ім’я Ю. Петренка.

Сердечний привіт Марії Степанівні, учителям, які пам’ятають мене.

Зичу Вам успіхів! Щастя! Добра!

Ол. Підсуха.

11. ІІІ. 70

Вельмишановний Йосипе Михайловичу!

Не пощастить нам з Вами та ще багатьом іншим видатися в 1970р. Майже половину паперу недоодержали видавництва України цього року, внаслідок чого – усі плани шкереберть, у тому числі й збірка нових драматичних творів, куди мала ввійти і моя п’єса-роздум. Про Вас і Вашу книжку я мав не одну розмову з директором видавництва. Якщо справа з папером поліпшиться, все буде гаразд. Отже, не відчаюйтеся, а робіть своє діло, пишіть нові вірші, які потім додасте до рукопису.

Після лікарні почуваюся трохи краще. Свого нічого не роблю (кинув курити, а без курива в голові повне «замикання»), читаю чужі рукописи, які здебільшого вчать, як не треба писати. Добираю все краще до «Романів і повістей». Дещо є. Стежте за літніми випусками.

Мешкаю переважно на хуторі, із острахом чекаю весни. Навесні дає знати про себе моя болячка.

Що у Вас нового? Як почувається Марія Степанівна? Вітайте її сер-дечно.

Тисну Вашу руку.

Ол. Підсуха.

P.S. Чому ніколи не приїжджаєте до Києва? Навідайтеся коли-небудь. Я хочу познайомити Вас із директором та іншими працівниками видавництва. Живі контакти потрібні в усякому ділі.

ОП.

Листи Олекси Ющенка

13. X. 68 р.

Добридень, Йосипе!

Радиий повідомити тебе, що в збірнику «Поезія» №2 за 1968 рік уміщено твого вірша «Береги». Бачив я його у видавництві, скоро буде в продажу ( а може й є, але ще я не бачив). Що нового біля Сули? Чи не приплив твій човен до рідної гавані? Що роблять роменці? Давненько ніхто не писав мені. Я живу тепер на Печерську, біля Золотої Лаври.

Отже, моя адреса: Київ, 10, вул. Суворовська, 3, кв. 27.

Вітання дружині, роменцям.

Олекса.

Дорогий друже Йосипе!

Щиро вітаю тебе зі святом Весни. І свою родину вітай від мене.

Відносно «Веселки». Я говорив Д. Білоусу. Він більше там «авторитетний». У всякому разі - я бажав тобі видати збірку для дітей і довів тоді на зборах, що вірші твої - справжні. Гадаю, що все рівно перемога буде на твоєму боці.

БУДЬ!

Твій Олекса.

9. IX

Добридень, Йосипе!

Оце повернулися з Платоном із Полтави - були на святкуванні ювілею Котляревського.

Одержав кілька листів, але від тебе немає. Не думаю, щоб ти забув про нашу розмову (вірші для журналу «Вітчизна»).

Щире вітання від Платона тобі й дружині.

Усього найкращого! Олекса.

14. III.70

Дорогий Йосипе!

Одержав твої статті в газетах. Дякую за таку увагу до мене (хвалиш, не нахвалишся!)

Я твій боржник. Перше, що трохи виправдовує мене за мовчанку: їй-богу, було чимало роботи та ще всякі грипи! Надсилаю тобі з дружиною фото, зроблені над Сулою. Хотів тобі зробити «сюрприз», та поки не можу (це про «Вітчизну»). Дякую за друкування твоїх віршів, а дехто хоч «вибірково» (тобто один-два вірші). Ще почекаємо.

Щире вітання від Платона Майбороди. Сьогодні їду до нього на день – він працює у Ворзелі, це 30 км від Києва.

На все краще! Олекса.

11. VIII. 70.

Дорогий Йосипе!

Хотів раніше написати тобі, зразу ж після повернення з Хоружівки-Ромна, та все щось заважало, а потім надійшов час прощання з Теренем Масенком – уже чотири дні, як він пішов від нас.

А хотів я тебе повідомити ( певно, ти вже знаєш!), що в № 2 «Поезії» надруковані твої вірші. Правда, коли було обгорення проспекту квартальника, на якому був присутній і я від бюро секції поезії, то говорилося про більшу подачу віршів твоїх. Не знаю, хто скоротив потім.

Як живеш? Що нового? Уклін Сулі та Широкому Яру.

Будь! Олекса.

25. II. 85

Київ

Добридень, Йосипе!

І то ж навчився ти писати отакі довжелезні листи! Я не вмію так. Але ж: «не говори крвсиво». Пам’ятаєш? Отже – коротко. Та без «красивостей».

Ти зараз не суши голову, скільки там примірників треба надсилати до видавництва. Надсилай поки що один. Коли треба буде, – повідомлять про другий ( то для худ. оформлення).

Про бісове «змієслово» можна було б подискутувати, але ж в листі – неможливо! Я б тобі прикладів теж навів і про «добычу радия» та всякої всячини!

Оце після недуги ходжу з добрим настроєм. А зараз ( 10 ранку) поспішаю до Голосіїва – буде готуватися передача для телебачення «Рильський і пісня». Мене запросили й як « такого», що знав М. Т., і як «члена республ. ювіл. комісії» (19 березня – 90 р. із дня народження М. Т.).

( Голова комісії – О. Гончар).

Ще раз – менше «мудрствуй», а приготуй збірку та надсилай видавництву. Бо ж «під лежачий камінь ...» і т.д.

Будь!

Пиши. Олекса Ющенко.

P. S. Платон зараз у лікарні. Якась депресія, що й не дзвонить ні мені, ні братові Георгію.

Звичайно, я ще на пролісковий цвіт... Так якби ж мав свій вертоліт і ще лікаря під боком!..

27. III. 86.

Київ

Привіт, Йосипе!

Оце переглядаю газети, у яких зустрічаю матеріали про педагогічні ради до початку навчального року.

Мій онук піде в 3 клас!

Ми всі в Києві.

Колись я запитував тебе, чи бачив щось із моїх книг в Ром. книгарні на вул. Леніна? Просто цікаво, чи замовляють, чи ні?

Вийшла моя нова книга прози « В пам’яті моїй». Друкувалася у Львові і в книгарнях Києва ще немає. Отож, поцікавишся принагідно й цією – чи замовляли? Там чимало про Сумщину – розділи « Ключина», « Кочура».

Я надіслав тобі « Літ. Україну» від 24 липня. Чи одержав? Там майже сторінка віршів. Може, я не посилав?! І таке буває! Хотів, а забув?

У всякому разі проглянь хоч у бібліотеці ( певно, школа передпла-чує?).

Мені 2-го серпня пішов 70-ий. Страшнувато, але що поробиш.

На все добре! Із новим навчальним роком! ( Чи ти вже на пенсії?)

Вітання всім твоїм і Сулі. Олекса Ющенко.

Із святом І. Франка!

1. IX. 87.

Привіт, Йосипе!

Не катуй себе за те, що забув привітати мене з 70 – річчям. Я, зізнаюся, забув твій день народження теж... Винна, певно, старість! Що ж тут удієш?! А газети мені надіслано – і сумську, і роменську. Все ж дякую!

Цікавишся віршем, надрукованим у роменській газеті. Це вже вони в себе вдруге надрукували його! Він (вірш) був друкований у збірці « Сповідь» (1971) із посвятою І. Виргану, а в газеті її чомусь немає. Іван дуже любив Сулу, вона в його віршах теж виблискує... А написав я вірша в 1968 р. Є в мене про Сулу ще вірші, у яких і ти присутній! Тільки важко відшукати...

Читав у «Молоді» гарне слово Кулиняка про тебе. До речі, кілька перших віршів Данила друкував я.

Мені твоє вітання передавала Околітенко Наталка.

А що ж про новини? Газети читаєш, матеріали Пленуму Спілки теж, певно, читав.

Збираюся відвідати Хоружівку. А десь на 10-е вересня запрошують у Суми на вечори. Я погодився на два виступи ( вони запропонували до десятка!)

Ось поки що все.

Бажаю доброго здоров'я тобі й родині.

ОЛЕКСА.

Р. S. Не знаю, чи місток поправили біля Широкого Яру? Якби знаття – на якусь часину повернув би до тебе по дорозі....

Недавно одержав запрошення з Ромна – відкривати музей Кавале-рідзе. Але важкувато з часом – відмовився. Тим більше, що Суми теж надіслали запрошення. Скрізь встигнути не можна. Чи не так? Будь!

Колись я тебе просив довідатися, чи в роменській книгарні є моя книга «В пам'яті моїй». Але ти, певно, у Ромні не буваєш. Книга вийшла минулого року, продовження (II книгу) пишу. Може, до нового року закінчу (як Бог дасть!)

Листи Павла Ключини

Добридень, Йосипе Михайловичу!

Добридень!

Сьогодні купив у книготорзі збірку “Голоси молодих”(забрав останні два екземпляри).Це харківська “братська могила” - українці й росіяни разом. Загалом збірка хороша, але маленька, стиснута до нікуди. Ваших усього 7 віршів. Серед них “Лист турецькому султанові” й “Розгойдана мука”. Жаль, що так мало.

І все-таки я радий за цю збірочку-альманах. Якщо Ви ніде не дістанете(чи Надя не привезе)- одну прибережу для Вас. А в Київ пошліть додатково вірші - Петренкові чи Підсусі.

Я зараз гастролюю по Ромну й Роменщині з поетом-кобзарем Іваном Іванченком. Свої виступи закінчу десь у понеділок-вівторок. Заїжджайте, заходьте -чекаю. Не минайте ні хати, ні музею. Привіт Степанівні.

Щиро Павло Ключина.

17.04.70.

Шановний Йосипе Михайловичу!

Сьогодні Ви пішли від нас,сьогодні, тобто в суботу, і пишу. І про віщо, Ви думаєте? Про ту ж холеру, будь вона проклята! У Ромні хтось уже пустив чутку, що і в нашій області є випадки захворювань. А Ви п’єте сиру воду з Сули. Це дуже небезпечно, дуже! Обов’язково треба кип’ятити! Неодмінно!

Ось про це я тільки й хотів нагадати Вам, хоча Ви й самі раніше від мене могли додуматися до цього. Не гнівайтеся за зайве нагадування. Збирався до Вас на неділю, але ж така негода. Не приїду.

Бажаю всього доброго.

До зустрічі.

5.IX.70. Субота. Музей. П.К.

Шановний Йосипе Михайловичу!

Добридень!

Сьогодні дзвонили мені з Сум. Десь у 20-х числах лютого в Косівщині (під Сумами) урочисто відкриється музей славної Лесі. На відкриття, як повідомили мене, будете запрошені і Ви з Шевченком (про себе мовчу, бо уперто хворію).На вечорі Вам доведеться читати вірші. Шевченко вже підготовлений до цього - має що читати, а Вам, мабуть, треба щось написати до ювілею. Отож, готуйтеся.

Про дату та інше, сподіваюся, Вас повідомлять.

Що нового в Широкому Яру?

Пишіть. Заходьте(додому, а не в музей). Щиро бажаю успіхів.

Вітайте Марію Степанівну й Надю.

До побачення.

9.II.71. П.Ключина.

Привіт, Йосипе Михайловичу!

Учора забрав передрук. Сьогодні, 22.II, відправив на адресу: Київ - 133, бульвар Лесі Українки, 20.Видавництво“Рад. письменник”.

На цю адресу напишіть негайно листа головному редакторові.

Щось таке: “Надіслав Вам збірку поезій. Якщо вона варта того, прошу включити до видавничого плану й т.д.” Десять слів про себе.

Обов’язково пошліть такого листа. Усього в збірнику - 53 поезії (див. на окремому аркуші перелік), сторінок – 63.

Будьте здорові.

Привіт Степанівні.

22.II.1968. Павло Ключина.

P.S. Зошит і копії - у мене.

Добрий день, Йосипе Михайловичу!

Чув я, що Ви були в Ромні, а до нас ,бач, і не зайшли. Недобре. А я так хотів Вас щось запитати. І ось довелося писати листа.

Ви пам’ятаєте, у “Страшній помсті” Гоголя слова про Дніпро: “Чуден Днепр при тихой погоде…” Цей уривок написаний в українському селі над Дніпром. Але в якому? Як воно називається?

Чи не знайдете у своїх підручниках, у яких селах на Україні над Дніпром був Гоголь у період написання “Страшної помсти”? Це десь отам 1827- 1832 роки.

Якщо Ви щось знайдете, негайно напишіть мені. Я мушу дати відповідь у Київ (на вікторину) до 20.III. Отже, поспішіть, будь ласка, щоб я одержав Ва-шого листа до 17.III.

Привіт Марії Степанівні.

Заходьте, не минайте.

III.69 З повагою Павло Ключина.

Редакція газети Орган Роменського міськкому

“Комуністичним КПУ, міської та районної Рад

шляхом “ депутатів трудящих

м.Ромни, вул.Луначарського, 31

15 квітня 1968р.

Шановний Йосипе Михайловичу!

20 квітня ( у суботу) об 11 годині дня в приміщенні редакції газети “Комуністичним шляхом” відбудеться засідання літоб’єднання. Дуже просимо Вас прибути на це засідання.

Про Ваш виїзд у Ромни питання погоджено із завідуючим РВНО.

Голова літоб’єднання П.Ключина

Редактор газети А.Воропай

P.S. Обов’язково приїздіть - важливе питання!

Лист до Наталі Околітенко та Данила Кулиняка

Добрий день, Наталіє Іванівно, Даниле Івановичу!

Трохи чи не разом одержав обидва листи, то й відповідаю – разом.

Спочатку про загальні справи. Літо справді було важким…Наче й не було його, а все – чи кінець весни, чи вже осінь. Але ж для врожаю хлібів – це добре. І озимина зазеленіла. Зарожевіли стрілки жита.

Похмурішими стали води Сули, гнеться очерет під повівами вже осіннього вітру. Не перегукуються журавки…А наші – наші! – лелеки… Лежать , бідні, у лузі постріляні… «Уміють на Сумщині берегти природу!..» Так було кілька років тому з білими чаплями. Монстри не перевелися й не переведуться ще довго…

У лісі з”явилися (хоч негусто) опеньки. Непоганий був медозбір у наших знайомих. Замовлення виконано. Окрім того, мені привезли

«Воскресный день», де є трохи про Гааза. Ілюстрація: лікар навколішки перед царем, поруч – в’язні.. Ідея милосердя… Хіба ж не «единая и неделимая»?..А в тридцяті роки й лікаря Гааза не було.

Домашні справи в нас без особливих змін. Вибрали картоплю( дуже гниє).Помідори почорніли ( холодні ночі, фітофтора). А так – усе гаразд. Багато було яблук…

Чим я займаюся? Прочитав «Плаху», дочитав «Моя мадонна» Кузнєцової… «По праву памяти» Твардовського, «Новое назначение» Бека (все в ж. «Знамя»). А зараз читаю, думаю…у «ЛУ» - С. Тельнюка «Вчімося поважати факти».

Кілька слів про «Екологічне мислення».Прочитав я його з великим запізнен-ням(коли одержав листа). Даремно ти, Даниле Івановичу, захвалюєш і мене з Чубою, і нашу Сумщину. А якщо десь є ще гірше, ніж на Сумщині, то це , можливо, при повній анархії і відсутності навіть сміхотворних( такими вони й є, бо існують - символічно!) законів про збереження наших скарбів. Як ото діється з питанням про українську мову: письменники тривожаться ,на учительському з”їзді скільки про це говорили… А на серпневій нараді вчителів – хоч би одне слово!... А в Ромні, кажуть, ще одна українська школа стала російською!..

Стаття ж твоя , Даниле, дуже мене розтривожила… Щире спасибі за неї!.. Та хто в нас на Роменщині її прочитав, хто прочитає?.. Думаєш, отам, у кабінетах?..

І як ти міг написати про мене оту фразу: «Коріння душі ніби сплелося з корінням дерев»!..Адже є у мене вірш із таким рядком: «Тут коріння моє з корневищами клена сплелося». І, звичайно,я нікому не читав цього. Якщо ти відгадав, схопив це інтуїтивно,значить,справді є спорідненість душ!..

Дуже добре про кургани. І про оті дві церкви - у Ромні і в Кулешівці.І як це могла надрукувати саме «Молодь України»? Є там, у редакції, думаючі, чесні люди.

А тепер про долю писаного мною.Сумна його доля…І нелегкі мої роз-думи…Зробити щось путяще я уже не зможу. Не тому, що сиві літа. Прогудуть весняні вітри. І лишиться мильна булька від …перебудови. І повернуться всі наші «самописки» до причесаного гладкопису, котрим і зараз рясніють шпальти газет та журналів.

Просто в мене немає віри. Хоча на початку – була!..Чи, може, дух оновлення не дійшов у наш край?..

А що оте написане сорок п’ять років тому?.. Приміром, «Даруй нам, все-вишній». Одні скажуть :наївна мелодрама.Інші – чого доброго – побачать апеляцію до Бога!..А «Білий цвітопад» - фантасмагорія…

А «Колиска»? Хіба мало читачів( та й критиків),котрі зрозуміють буквально: автор – ретроград,кличе зображувати зручні колясочки й замінити порохнявою колискою. Та ще й шифер – солом’яним острішком!.. Диковина!.. Ось Вам, Наталю Іванівно, і «річ приваблива!..

А «Пролісків» - жаль. Навіть після категоричного присуду – я до них ще повернуся. І ось чому. Ви пишете: «Скільки написано про втрачену першу любов». А це ж – не про любов!...Значить,як автор,я не зумів донести читачеві основне: тридцяті роки – корені нашої бездуховності.Найчесніший із героїв – Микита Сирівець – трагічно гине, упавши на площі міста. Чисті паростки любові опоганені брудом брехні… А над усім стоїть Гливтяк. Він ще й зараз стоїть за спиною Данила, за мною…і, можливо,за Вами, Наталю… А байдужий до всього, хоч добрий душею, як і ота старенька вчителька, Перебудько може лише сказати: «Якось перебудемо цю халепу!..» Це наша сучасність. Якщо публіцистичність тут незрозуміла, причина в недовершеності твору. Але саме без таких задумів – яка ж добірка? І тим більше! – збірка…Є ще одне. Новела, над якою я працюю(« Краплі з верби»…) І тим більше! – збірка, пов’язана єдиним задумом із «Пролісками».

07.09.87р. Із щирою повагою Йосип Дудка.

Останній лист Йосипа Дудки з лікарні

Шановний Леоніде Йосиповичу! *

Спершу – прошу вибачення за почерк і всі недоладності в моєму листі. Адже пишу в Роменській лікарні (у палаті №6, як у Чехова!), де перебуваю уже майже два місяці. А перед цим – хворів удома. Я й без того був схожий на зайця (тонкий, як дудка), а тепер і зовсім. Правда, уже два тижні, як повернувся апетит, почав їсти. Мали робити операцію (аденома, гастрити), але консультувалися з сумськими лікарями, а ті не порадили (складна операція, серце). Отже – уколи, таблетки. Десь за кілька днів буду вже вдома, хоча причина хвороби залишається.

Сьогодні в лікарню дочка моя Надія (учит. укр. мови) привезла Вашого листа, за якого щиро Вам вдячний. Згадуєте про вірш “Пісня срібної лілеї”. Можу додати таке: кілька днів тому одержав я листа з Ленінграда від незнайомця, який написав музику на текст вірша й ніби все те буде надруковане в жур. “Советский воин” №6 (тобто за червень). Отже, мабуть, у перекладі на російську мову. Словом, діждемо – побачимо, а вість для мене приємна уже тим, що в Ленінграді читають укр. журнали.

Що ще робив тут, у лікарні? Читав, писав. Обласна газ. дала дві статті на екологічні теми (“Себе пожалій, людино”, “Оберігати береги”), у “Молоді України” Д. Кулиняк використав мого листа про церкву П. Калнишевського в Роменському районі; про ту ж церкву – ст. в обл. газетах (останній кошовий Січі походив із Роменщини, де його коштом було побудовано дві церкви, одна трохи збереглася, а тепер – хочуть забрати на Хортицю, чому районне начальство дуже раде, але ми – воюємо).

Написав кілька віршів лікарнянського змісту, одну новелку, не доробив мед. статтю під назвою “І моє тривожне біополе” (сучасна лікарня й лікуючі очима хворого). Отже, працював потроху, хоч наслідків мало: де друкувати?..

Скоро буду вдома. Що робитиму? Господарство (поралася ж сама, бідна, моя бабуся-дружина). Маю впорядкувати бібліотеку, папери. Бо як залишати десь сотню-дві недописаних віршів? Отже, відберу з них десяток-два, а решта – явний мотлох. Щось надішлю в “Рад. письменник”, де лежить рукопис (пишуть, що він таки потрапив у план, але на 1992 чи 1993 рік). До того, мабуть, не дотягну: Ви здогадуєтеся, що мені вже 75?.. Є лат. вираз: Dum spero, spiro” (доки дихаю, сподіваюся). То я написав у лікарні навіть вірш “Доки живу”.

Мої колеги по палаті №6 уже мають виключати світло. Отож і я кінчаю своє писання на колінах.

Дома вже дихну вільніше.

На все добре, дорогий мій колего!

Із щирою пошаною Йосип Дудка.

7 / V, 12-а година, палата №6.

Учні й колеги із вдячністю про Йосипа Дудку

Уроки доброти вчителя й учня

Учительське життя тільки тоді наповнене глибоким змістом, коли є вдячні учні, коли відчуваєш у вихованцях продовження своїх мрій, сподівань, звершень.

Нашому талановитому землякові Йосипові Дудці в 2010 році виповнилося б 95 літ. І на цей його ювілей прибуде численна громада учнів, яким він передав любов до поезії, рідного краю, віру в торжество світлих ідеалів. У долі Миколи Миколайовича Ничика учитель Дудка посіяв зерна добра, творчості, які врожаяться теплими спогадами юності про мудрого життєлюба, вольову людину, наставника й поета, залюбленого в простори Широкого Яру, плеса Сули, звідки злетіла натхненною стрілою ластівка, аби лишити автографи в душах багатьох вихованців.

Талановитим спадкоємцем творчого дару свого вчителя став Микола Ничик. Назавжди увібрав він світоглядні миттєвості уроків Йосипа Михайловича, уміння бачити прекрасне. Як і його вчитель, Микола — лірик, людина тонкого душевного складу. Тому до ювілею свого наставника й надіслав білого проліска, що росте в Сибіру, бо зі школи запам’ятав цей образ, вихоплений із поезій Дудки, які читав учитель Вовківської школи на уроках. Засушений білий пролісок— то благородна пам’ять, вдячне серце, туга за рідним краєм, то сходи з уроків доброти. Колись цей пролісок експонуватиметься в музеї Йосипа Дудки, адже музею бути, докіль є такі нащадки, такі спадкоємці. А ще серед експонатів будуть твори Миколи Ничика-письменника, учня, в якому уроки доброти вчителя знайшли своє творче наслідування.

Неодноразово летіли в Україну Миколині спогади про Дудку, з’являлися в періодичних виданнях, хвилювали, нагадували…

Свою творчу зрілість зустрічає автор ″Уроків доброти″ в Росії, куди закинула доля ще при Союзі. Біля 20 років віддав він гірняцькій справі в Кузбасі.

Російський письменник–публіцист Гарій Нємченко виокремив, на мій погляд, головні риси Ничика - спрагу справедливості, енергійність, принциповість, небайдужий талант і вдячну щиру душу. Пише він про шахтарів, про людей тепер близького йому Новокузнецька, а серце рветься до рідного краю, до Посулля, бо живиться воно спогадами юності, дитинства.

Народився Микола 1953 року в селі Пустовійтівці— батьківщині останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, про якого вперше дізнався на уроках Й. Дудки. Семен Денисович Ничик, дід по батьковій лінії,— професор біології, працював у Полтавському педуніверситеті, автор кількох поетичних збірок. Талановитий родовід Ничиків і на літературну творчість, і на добрі справи. Миколу рано вабили книги. Розпочав він гострити своє перо ще на Роменщині, коли був сількором районки. Потім навчання на факультеті журналістики в Київському університеті журналістики ім. Тараса Шевченка.

А тепер наш земляк представляє літературу Росії, яку колись викладав йому Й. М. Дудка. Вів і веде широке спілкування з представниками української культури - О.Ющенком, Н.Околітенко, Д. Кулиняком, А.Дімаровим, Є. Васильченком та багатьма іншими. Телефонує, пише в Україну, цікавиться сучасним літературним процесом на Роменщині, де спалахнула його творча зоря. А все тому, що автор ″Уроків доброти″ свідомий, чийого він роду, якого коріння. Його проза без псевдопатріотичного ґатунку, без комічного пафосу й порожніх гасел.

Друкується Ничик у багатьох виданнях періодики, у ″Роман-газеті″, журналах ″Наш сучасник″, ″Вогні Кузбасу″ , ″Літературній Україні″, ″Літературній Росії″. Із 1997 року— член Спілки письменників Росії. У 2008 році вийшла перша його окрема книжка ″Другая упряжка″.

Упевнено почувається автор у цій другій, письменницькій ″упряжці″. Окрім шахтарської справи, вправно володіє пером. Його оповідання, нариси— живі, органічні, у них віриш, адже герої творів із життя, із світу ″уроків доброти″. Він жваво відгукується на прояв яскравих молодих талантів, підтримує юнь добрим словом рецензій, зауваг, порад. А ще багато трудиться на Забсибі. Отримує престижні літературні премії за публікації про людей праці. У 2008 нагороджений Першою літературною премією в номінації ″Публіцистика″. А цього року переміг у конкурсі ″Образ″. Та гонорар не осідає в Миколиних кишенях, благодійно підтримує він тих, кому важче. Так учили його улюблені вчителі— Й. М. Дудка, Г. І. Надточій.

Зазнайомтеся з ″Уроками доброти″ М. Ничика, щедро ділиться нам земляк своєю добротою, аби пригріти на грішній землі самотню тварину (у квартирі Ничиків мешкають підібрані на вулиці браття наші менші), зболену людську душу.

Хай сторицею вертають Миколині уроки доброти йому творчим натхненням, здоров’ям, любов’ю оточуючих, хай вабить Сула поверненням до отчих порогів, про що колись писав улюблений учитель Й. Дудка:

Не забув я тебе, не забув,

Хоч був у світах і не близько!..

Ти ж для мене колись колисала вербу,

Що малому прийшлась на колиску.

Тамара Марченко.

Николай Ничик. Другая упряжка. Кемерово, ООО «Офсет», 2008 г., с. 108-115

Уроки доброты

С начала горбачевской перестройки и до сих пор приходится слышать, что, дескать, «повезло» тем литераторам, кого в свое время преследовала советская цензура: хоть и не часто, как хоте¬лось бы, но все-таки стали выходить ранее запрещенные их произ¬ведения, о них пишут критики, ими занимаются неутомимые лите¬ратуроведы...

А мне, когда в руки попадают такие публикации, не хочется, че¬стно говоря, их читать. И в первую очередь не потому, что их авто¬ры лукавят. Здесь дело в другом. Просто хотелось бы спросить у таких публицистов: а где они сами были в то время? Как у них у самих сложилась судьба? Ведь известно, что многие из тех, кто раньше мыслил иначе, чем толковалось в официальной пропаганде, на целые десятилетия (это в лучшем случае) выпадали из литера¬турной жизни.

Среди тех, кто за свои идейные убеждения незаслуженно по¬страдал в 70-80-е годы, был и мой учитель русской литературы Волковской средней школы, что на украинской Сумщине, Иосиф Михайлович Дудка. Его мы также знали и как талантливого поэта и публициста. Правдивости моих слов могут поверить те читатели, кто познакомился с его сборником поэзии «Соборы душ», по¬смертно изданным «Украинским писателем» в 1993 году.

Многократно перечитывая эту единственную его книгу, я по¬стоянно нахожу в ней что-то новое, чего не заметил, на что не об¬ратил внимания раньше. И не только потому, что И.Дудка был че¬ловеком исключительных, энциклопедических знаний, что уже са¬мо по себе редкость для таких отдаленных от больших городов сельских школ, какой была наша десятилетка. Дело, пожалуй, в том, что он учил нас в любом деле докапываться до истины, учил задумываться, учил мыслить и сомневаться: это в то время, когда сомневаться школьникам «по штату» было попросту не положено.

Помню его и как старшего, надежного товарища, который в тя¬желую для нас минуту всегда приходил на помощь. Я благодарен судьбе за то, что мне посчастливилось быть его учеником. Он научил меня одновременно с украинским любить и русский язык, це¬нить и понимать культуру обоих братских народов.

Искренне, а то и прямо-таки самоотверженно поддерживал он меня в первых моих литературных начинаниях.

Но могло бы случиться и так, что разошлись бы наши дороги, если бы в 1969 году не ушел из жизни один из преподавателей ма¬тематики Волковской средней школы. Он был сильным педагогом. Соответственно такими же были и требования его к ученикам. Я же был слабым «математиком». И вот после окончания Пустовойтовской восьмилетки какое-то время находился в замешательстве. Со слабыми знаниями стыдно было появляться в престижной школе и одновременно хотелось продолжить учебу именно в ней, тем более, что в старших классах литературу преподавал Иосиф Дудка, о ко¬тором хорошо знала и которого уважала вся округа.

Но поскольку произошло то, что произошло, я уже без разду¬мий, через несколько дней отвез свои документы в Волковцы. Рад, что закончил там десятилетку, что был все-таки не последним уче¬ником. И особенно в этой публикации хотелось бы поблагодарить учительницу математики Галину Ивановну Надточий, которая мно¬го сил приложила для того, чтобы одновременно с началом моего литературного творчества я хотя бы элементарно ориентировался в геометрических аксиомах Эвклида. Спасибо ей за это от всего сердца!

Поступки, душа, прекрасные дела и помыслы И.Дудки, как и его поэзия, были, без преувеличения, кристально чистыми, как утрен¬няя роса неповторимой природы присульских берегов дорогой для него местности Широкий Яр, что в, нескольких километрах от села Вощилиха, где он жил и работал:

В полоні вічної краси

Живу – і сердцем воскресаю!

...Вернусь до сивих голубів.

До тебе, дубе, славний витязь!..

Прийду вклонитися Тобі

Весни з криниченьки напитись.

У меня было много интересных педагогов. Но такого учителя, как Иосиф Михайлович, никогда не приходилось встречать. И вот ведь какая обида: для него, такого талантливого и щедрого душой, так и не нашлось в сельской школе - на протяжении не одного де¬сятилетия! - вакансии учителя родной литературы, и он вынужден был преподавать русскую и зарубежную. Но для нас он не жалел личного времени и не то что много - казалось, без конца рассказы¬вал о современных писателях. Не только тогда, когда дополнитель¬но проводил факультативные занятия, а каждый неожиданно сво¬бодный час, всякую удобную минуту.

Конечно, мы не только радовались, мы очень гордились, когда и в нашей областной периодике, и особенно в центральных газетах появлялись подборки его новых стихотворений.

Мы многому учились у своего Учителя и, не сознавая этого, ему подражали. Несколько старшеклассников тоже писали стихи. Не¬известно, как в дальнейшем сложилась творческая судьба у Тани Сотулы и Саши Яковца. Пишут ли они сейчас?

Не в обиду другим преподавателям скажу, что в школе не было такого педагога как Иосиф Михайлович, - не заглядывая в конспек¬ты, он мог часами рассказывать о творчестве классиков русской литературы.

Какая у него была чудесная память! И - какой проникновенный, западающий в душу голос!.. Заслушивались его лекциями даже те, кто слабо учился. Как можно было остаться равнодушным, когда он живым, не книжным языком рассказывал столько интересного, чего не было ни в одном учебнике, на память цитировал целые от¬рывки из многих и многих произведений, да и как, как цитировал: теперь я понимаю, что это были своего рода литературные концер¬ты. Он увлекался настолько, что каждого из нас заставлял сопере¬живать ему, и мы то сидели не дыша, то дружно вздыхали, а то вдруг, когда он неожиданно останавливался, хором подсказывали как будто забытое им слово...

Он любил свою работу, ценил свое призвание педагога. Всегда находил время, выкраивал дополнительные минуты, чтобы позна¬комить учащихся с теми произведениям современных писателей, чье творчество достойно внимания. Поэтому и неудивительно, что на его уроках всегда была тишина, без уважительной причины за¬нятия старались не пропускать.

От Учителя мы впервые услышали правдивое слово о романе Олеся Гончара «Собор». В школьной библиотеке сразу образова¬лась очередь за книгой. Но не всем удалось её прочитать - компе¬тентные органы надолго ввели запрет на этот роман. А о том, что он был его любимой книгой, говорит и тот факт, что единственный сборник лирики Иосифа Михайловича так и называется - «Соборы душ».

Очень высоко он оценивал - а это было только начало 70-х го¬дов -творчество молодого поэта Бориса Олейника. Запомнилось, как он на память читал только что напечатанное стихотворение Бо¬риса Ильича «У поэта деньги завелись...» И весь тот урок литера¬туры был полностью посвящен таланту Олейника. Много расска¬зывал он и о других писателях, которые стали ныне гордостью ук¬раинской литературы: Д.Павличко, И. Драче, Л.Костенко, Н.Винграновском, П. Загребельном, Ю.Мушкетике, В.Шевчуке, Ю.Бедзике, В.Дрозде, А.Димарове, Р.Иваничуке, Н.Околитенко.

С того времени прошло ровно тридцать пять лет. В прошлом го¬ду мои одноклассники собрались на традиционную встречу выпу¬скников. По уважительным причинам я не смог приехать на роди¬ну. Но очень хорошо представляю, с какой теплотой все наши вспоминали о своем незабываемом классном руководителе.

Могилу его на сельском кладбище, писали мне потом, букваль¬но засыпали цветами. Долго возле нее читали стихи Иосифа Ми¬хайловича - наверняка лучшие, кто какие помнил, кто с какими по жизни шел. Сам я до сих пор наизусть помню его стихотворение «На пружных крыльях», где идет речь о ласточке, которая осенью улетает в далекие заокеанские страны, а весной, снова преодолевая все трудности, возвращается на свою родину. Обязательно прочи¬тал бы это стихотворение на той встрече!

Ведь каждого из нас судьба забрасывала в разные места: но где бы мы ни были, всегда помнили порог отчего дома, край, где роди¬лись и куда, как ласточки, возвращаемся:

Кожного з нас доля слала в невідоме,

шарпала вітрами, кидала в світи.

Хто не снив дитинством, в тузі не голубив

ластівки розкрилля, поле і гаї?

Обнялось навіки все, що сердцю любе,

в мові материнській, в щебеті твоїм.

I пролинуть весни, що до цих подібні,

Житимуть вже інші в золоті віки.

Але знаю: завжди будуть їм потрібні

батьківські пороги, рідні ластівки!

Дудка не только преподавал нам литературу, он читал также лекции по истории и культуре родного края. Парадокс, но именно от Иосифа Михайловича я впервые услышал правдивое слово о по¬следнем кошевом Запорожской Сечи Петре Калнышевском, кото¬рый родился в моем родном селе Пустовойтовка. Там он в 1773 го¬ду начал строить церковь Святой Троицы. По тем временам это был шедевр творчества народных зодчих. Но я красивейшее это сооружение запомнил уже как сельский клуб.

В годы войны фашистскими захватчиками в наших местах прак-тически все было уничтожено и разграблено. А то, что, якобы, вре¬менно смогли приспособить под нужды культуры, осталось потом занятым на целые десятилетия. В том же клубе находилась и сель¬ская библиотека, и помещения для кружков художественной само¬деятельности...

Но особенно мы переживали те моменты рассказа учителя, где шла речь о заключении Калнышевского на Соловках. Там он про¬вел 25 лет. И когда в 1801 году так и непокоренного кошевого на 110-м году жизни освободили и разрешили вернуться на родину, он от этой милости отказался и еще два года (до кончины своей) про¬вел на чужбине.

Об этом периоде героической жизни знаменитого запорожца у И.Дудки есть прекрасное стихотворение «Последняя дорога Калнышевского»:

Хоча б на мить

вернутся в село край лугу...

Сула... блакить... I шелестить

там очеретець. Злу наругу

забути б рад... Забути?! Як?..

...Та сором, сором як знести?

Яке падіння! Боже, Боже!..

Вкраїно... Матінко!.. Прости.

Бо знаю: час - простить не зможе.

В нашу школу приезжало много известных писателей. И каж¬дый их приезд был праздником для всего села. Актового зала у нас не было, поэтому встречи проводились в коридоре школы - туда выносили стулья, скамейки. Те, кому не доставалось места, стояли у стен, рассаживались прямо на полу.

Благодаря Иосифу Михайловичу, в родном селе со школьника¬ми в разные годы встречались известные писатели Иван Вирган, Александр Пидсуха, Дмитрий Белоус, Роман Иванычук. Василий Большак, Павел Ключина, Олекса Ющенко, композитор Платон Майборода и другие.

А сейчас не лишним будет напомнить, что не всегда и наш учи¬тель успевал вовремя приехать на встречу. Жил он на хуторе Ши¬рокий Яр, что в нескольких километрах от школы. Особенно боль¬шие неудобства испытывал он весной, когда полноводно разлива¬лась наша красивейшая Сула. Она затапливала прибрежные луга, колхозные поля, а также заливала небольшой мостик, по которому Иосиф Михайлович добирался в школу. Но и здесь Дудка находил выход - из цельных кусков вербы заранее выдалбливал небольшие челны и на них потом переплавлялся на другой берег реки. Расска¬зывали (не знаю, правда это или, может быть, чей-то вымысел), что во время одного из весенних половодий из-за сильного течения челн его сильно наклонился набок и наши тетради оказались в ле¬дяной воде. Каждый из нас, наверное, только махнул бы на это ру¬кой, но Иосиф Михайлович был не из тех: весь вымок, но достал-таки школьные сочинения из реки.

В начале 70-х годов публикации И. Дудки все реже и реже стали появляться в печати. А потом мы узнали что по каким-то непонят¬ным для нас тогда причинам его не публикуют не только столич¬ные издания, но и местная периодика. И это затянулось на два де¬сятилетия!

Какая это трагедия для талантливой творческой личности, по¬нятно каждому. Теперь он держался только благодаря моральной поддержке его жены и дочери Надежды, которая вслед за ним тоже стала педагогом.

За это время я получил от Иосифа Михайловича всего несколько открыток-приветствий, где он только вкратце рассказывал о себе. Это и понятно. Учитель не хотел, чтобы «компетентные» органы следили и за его бывшими учениками.

Большой и горькой неожиданностью стало для меня январское письмо 1991 года от украинского писателя О.Я.Ющенко, в котором он сообщал о смерти моего учителя. Я тут же позвонил в Киев (на хутор к родственникам И.М.Дудки, понято, не дозвониться), и Олекса Яковлевич рассказал и о других подробностях жизни И.Дудки. В годы войны его насильно вывезли в фашистское рабст¬во. Три года пришлось в нечеловеческих условиях работать на не¬мецкой шахте «Брухштрассе». Чего он там только не пережил. По¬падал в аварии, и его засыпало породой. До полусмерти избивали надсмотрщики.

Сам около двух десятков лет отработал на новокузнецких шах¬тах. Не понаслышке знаю горняцкий труд. Но то в наше время, где обязательно уделялось внимание технике безопасности, улучше¬нию условий труда. И то, несмотря на все предосторожности, нет-нет, да и происходят такие аварии, так, бывает, громыхнет под зем¬лей, что помнишь об этом потом очень долго.

Но тогда, даже в тех страшных условиях Иосиф Михайлович не замыкался в барачных стенах. Он писал стихи, прославляя спра¬ведливую борьбу советских воинов против фашизма.

Десять лет тому назад, готовя свое воспоминание к 80-летию И.Дудки для «Литературной Украины», я предложил приемной ко¬миссии Союза писателей в порядке исключения посмертно принять Иосифа Михайловича в члены СП Украины: он был романтиком, и это было бы вполне в его духе. Но этот абзац «по техническим причинам» не попал в мою публикацию. А жаль...

Тонкий лирик, И.Дудка любил природу Роменщины. Много со-кровенных строк посвятил он родному краю. Еще со школьной скамьи мне запомнилось его стихотворение о белом подснежнике. Известно, что на Украине они не такие, как у нас в Сибири - цветы с голубым оттенком. А белые подснежники там редкость:

На узгір’ї, на узгір’ї

сині проліски цвітуть,

а між ними білий-білий

зупинив свою ходу...

Много лег назад, в один из своих первых весенних походов в тайгу за черемшой я осторожно срезал несколько цветочков наших белых подснежников и синих кандыков, высушил и намеревался отправить их Учителю к его юбилею. Но я опоздал...

И вот уже полтора десятилетия засушенные, правда, немного потерявшие цвет, сибирские растеньица хранятся в отдельной пап¬ке - вместе е публикациями Иосифа Михайловича Дудки. Уверен, что когда-нибудь в родной его школе, где он до конца исполнил свой долг настоящего педагога, откроется музей, и я обязательно передам туда неотправленный подарок.

В который уже раз перечитываю его сборник лирики. И посто¬янно испытываю при этом прилив каких-то особенных чувств, ко¬торые впервые высокой увлеченностью своей заставил меня испы¬тать мой Учитель. Просто рука не отпускает перо, чтобы не проци¬тировать «Козацкий женьшень», посвященный памяти его земляка П.Е.Ключины:

Ти вернися із мандрів лишень,

підем знову, байкарю, на гору,

де шукали козацький женьшень -

перстача семижильного корінь.

...Нумо, друже, в дорогу лишень!

I прогаяне - все надолужим.

Тільки де ж той козацький женьшень,

що вертає і мертвому душу?

И если бы была такая возможность - найти в сибирской тайге тот бессмертный женьшень, который позволил бы вернуть моему Учителю жизнь, - я все бросил бы и пошел искать его...

Я й досі у Вас на уроці

Йосипові Михайловичу Дудці, справжньому вчителю

й поету,людині широкої душі,палкого серця й незламної вдачі.

Я й досі у Вас на уроці,

Хоч дзвоники всі віддзвеніли мені.

Вслухаюсь в слова я пророчі,

Що линуть і линуть з років далини.

Чуприна пряма, неслухняна,

Середнього зросту, широкий в плечах –

Таким стоїте перед нами,

В задумі, зі спокоєм в синіх очах.

Вуста випромінюють слово.

І ми – заворожені! Танем отут,

Бо вже у палаці казковім,

З уроку дзвінка аж туди нам не чуть.

В костюмі шерстянім сіренькім

Водили Ви нас на дуелі й бали.

Собор дарували маленьким,

Щоб він у душі все життя нам дзвонив.

Я схожою бути хотіла

На Вас на уроці, а потім – в житті,

Що дітям його присвятила,

І вчити хотіла усіх доброті.

Хоч схожа на Вас я не стала,

Здолать не змогла я стрімку висоту,

Та щастя шматочок дістала,

І дуже Вам вдячна за милість оту.

Я й досі у Вас на уроці,

Бо й далі Ви в школі за приклад мені.

І Ваші слова я пророчі

Повторюю сину й онучці малій.

Ніна Правдюк (Коряченко)

* * *

Пам’яті поета Йосипа Дудки,

що жив над Сулою

Вигравав дударик на дуді,

Доки було сонця і простору.

І – струмками пальці молоді,

І – струмками музика угору.

І була та музика сама –

Дикий кущик в дикім-дикім світі…

Ой клювала ж холодом зима,

Ой на сонці ж розпинало літо!

І була та музика чужа

Для чавунного чужого вуха,

Підповзала холодом вужа,

І чужий ту музику не слухав.

А свої? О де ж вони, свої?

Може ,й досі йдуть Чумацьким Шляхом?

Чи впізнають там вони її,

Під пустими гарбами ,невдахи?..

* * *

Широкий Яр

Пам’яті Йосипа Дудки

Широкий Яр – то Дудки хутірець,

В якому залишився двір єдиний,

Узимку зачарує синій іній,

Весною зачаровує співець,

Отой , що і в садку вишневім,

І на сторінках «Кобзаря».

Я поклонявся там густим деревам,

Мені всміхалась навзаєм зоря,

Якій, мов дзеркалом пречистим,

Слугує лагідна Сула…

А явір доторкався листом

Так ніжно до мого чола.

Густенний явір із вербою,

Зоря, як дівчинка мала,

І я ,огорнутий журбою,

Що в цю годину надійшла.

… Вже не покличе до хатини,

Що збудував отут її:

Він думку виплекав єдину,

Щоб краще жить його сім’ї.

Не одну весну свої води

Несла Сула аж до Дніпра –

Вікно засяло – сонце сходить!

Святкова надійшла пора:

Це ж свято – двері відчинити,

Забуть турботи немалі…

…Та не судилося пожити

У новій хаті при Сулі.

Краси куточок не покинув,

Що рід його здавен обрав,

Де соловейка спів полинув

І до колиски припадав…

1990 р.

Друг до мене писав з-під Ромна:

Повертається владно весна,

І пробилась вже проліска синь…

Чую голос: - У гості прилинь…

Пише друг: - Зеленіє вже луг,

Тож поквапся, мерщій приїзди,

Як раніш, гостювати сюди.

…Чую плескіт ласкавий води,-

То вітається тихо Сула,

Чую плескіт легкого весла.

Хоч не та вже ріки глибина, -

Не дістати було її дна,

А прадавні скіфські шпилі

Відбиваються в юній Сулі.

Хоч мілкіша тепер, мов колись,

Але поруч луги простяглись,

А від верб прохолодна тінь,

А над нею небесна глибінь –

Все тут рідне, твоє, земне,

Хвилювало тебе і мене.

А там друг мій мене вигляда,

Неба синь до конверта вклада…

На вербовім старенькім човні

Ловить рибу на юшку мені…

…І прибув я. та надто запізно…

Віти верб нахилялися слізно,

Мов хотіли сказати мені:

- Він у вічність відплив на човні…

На тому, що удвох ви пливли…

Вже не вернеться більш до Сули.

…І приснилися хвилі невпинні,

Першоцвіти весни сині-сині,

Як небесна ясна висота,

Що тихцем виглядає з листа.

І слова оживають вітальні,

Часом ніжні,аж сентиментальні.

Я тепер лише запримітив

У них барви засульських квітів -

То посланці його душі

І порадники, й товариші…

Отаким перецвіту нема

Чи там осінь, чи люта зима.

Грудень,2003р. Широкий Яр

Микола Гриценко

* * *

У чому суть буття?

Йосипові Дудці присвячую

Широкий Яр. Сула біжить. Березова алея.

- Берізоньки-подруженьки, у чому суть буття?

Іде життя замислене дорогою своєю,

А там, під сизим попелом, чиєсь серцебиття.

Іде життя засмучене – в глибоких ранах доля.

Ступають ноги зморені по росяній траві.

У перевесло скручена думок свобода й воля.

Земля озвалась стогоном… І піт на рукаві.

Земля озвалась стогоном за долею , за долею!..

Ген-ген за обрій зграями роки знялись скоріш.

За правду – душу стоптано, за правду – серце зболено,

За правду – радість зірвано, за правду – в серце ніж.

Здаля - велике бачиться,чуже найбільше цінять.

Пророка все шукаємо ми на землі чужій.

Мала вітчизно-матінко, своїм пишайся сином.

Хай світ увесь любується, що в тебе син такий.

Та суть буття – не схвалено, хоч правди ніде діти,

І честі очі заслано туманом забуття.

Чому ж, вітчизно-матінко,твої дорослі діти

Когось ховають заживо, комусь дають життя?

15.11.2005 р.

Олеся Ластівка

* * *

Надії Йосипівні Карпенко, дочці поета

Життя – вічний пошук істини.

Кожен несе свій хрест.

Йосип виконував місію.

Віфлеєм…Назарет…

Щире серце, окрилене вірою,

А кругом сліпці, суєта.

Де шукав він притулку з Марією,

Там довіку земля свята.

Над Сулою шумлять очерети,

Хвилини у вічність летять…

Утрьох, як колись, на планеті

Йосип, Марія, дитя…

Щира поезія, думка глибока,

Та ні почестей, ні нагород.

Таки «у вітчизні немає пророка»,

Та є Україна. І є народ.

Ще ряснітимуть срібні лілеї –

Сприймуть внуки поета дар.

Кожен іде своєю стезею.

Ромен… Широкий Яр…

Ольга Лобода

* * *

До поета

Йосипові Дудці

Не жив, ніби ангел в раю,

Не прагнув штучного злету,

Він вистраждав віру свою

Й тернисту дорогу поета.

Мудрим був подорожнім,

Дбав про правду для нас,

Словоблудством порожнім

Не наповнював час.

Серед виру бездушшя,

У тенетах ідей

Загартовувавсь,дужчав,

Проростав у людей.

Щоб продовжитись нами,

Не зітлів його прах,

Ніби хрест, Україна

Встане нам в головах.

Хай негода надворі,

Мойра нитку пряде,

Він в єдиному хорі

У грядуще іде!

23.11.2005

Тамара Марченко

* * *

Йосипові Дудці

- Іще одна зірка впала…

- То й що ?Невелика втрата!

На небі ж іще зосталось

Багато!

- Багато…

Багато…

А знаєш,мабуть, це отак в забуття

Відходять нічого не варті життя.

- Ромашка біла відцвіла…

- І я була,

А може й не була

На цій землі раніше.

Хто розкаже?

- Над річкою столітній дуб?

- О дуб… І він колись поляже,

Від вправної сокири затремтить,

Природі суд людська рука

вершить.

- То сила і краса - лише на мить?

- Невже це все у вічність відлетить?

- Куди?..

- Куди…

Якби я знала,

Де та земля, чи та ріка,

В якій усе живе зника,

Куди летить людська душа,

Покинувши тривожний світ,

А через сотні, сотні літ

Її. стражденну, воскреша,

Звільня потомків крок.

Сердечна пісня…

- Але ж відтіль нема стежок!

- Стежок немає, звісно,і не треба.

Є пам’ять – кращий подарунок

неба,

Що здатна з темряви,найглибшої пітьми

Підняти погляд зболених очей,

Окроплених гріхом…

- Тож скільки тих ночей?

- Не більше, ніж нечистих душ…

- А ті, які завжди красу творили,

Що за життя правдивими були?

Поети-мученики?Їхні мрії

Невже також у безвість відплили?

- Коли дари Всевишній роздавав,

Плекати слово рідне наказав.

І їх прирікши на душевні муки,

Нагородив найбільше:

Летючі «сині птахи» щастя – вірші

Широким розмахом могутніх крил

Накриють світ. І розцвітуть гаї

Шовкових їхніх мрій,правдивих

слів,

Струну сердець озвучать солов’ї

Під чистим небом на святій землі .

І хвилями прозорих рік

Пливтиме істина правдива:

Життя поета-не на вік,

Та смерть поета неможлива!

2010р.

Аліна Приліпко

Матеріал підготувала бібліограф РБ Кубатко Н.О.

Краєзнавство у бібліотечних закладах району - джерело збагачення духовної культури краю

/Files/images/7261942.jpg

Роменщина – мальовничий край зі славетною тисячолітньою історією, віковими традиціями, талантами і працьовитими людьми. Ця земля є невід’ємною частиною України й здавна овіяна легендами та славою.

Золотими літерами в історію Роменщини вписані імена сотень земляків, які здобули світове визнання. Чільне місце серед них належить уродженцю Пустовійтівки останьому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському. Невмирущою славою покрили себе багато роменців в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Тисячі з них воювали з ворогом на фронтах і у ворожому тилу в партизанських загонах, самовідданою працею прискорювали перемогу над фашистами. Серед героїв Радянського Союзу і повних кавалерів орденів Слави, зокрема, імена наших земляків Кузьми Гнідаша, Михайла Шевченка, Анатолія Голика, Павла Хандоги та багатьох інших.

Славиться Роменський район пам'ятками історії та культури, багатющими мистецькими, кобзарськими, літературними, театральними традиціями. Його чарівну природу, його працелюбних людей оспівано в багатьох літературно-мистецьких творах і піснях.

Роменщина - батьківщина багатьох діячів науки, мистецтва, культури, літератури, державних, військових і політичних діячів. Земля відомих поетів та письменників Олекси Ющенка, Дмитра Білоуса, Йосипа Дудки, Леоніда Полтави, Григорія Нудьги, відомого музикознавця, чоловіка Лесі Українки Климента Квітки, мистецтвознавця і археолога першовідкривача Роменської культури Миколи Макаренка, мовознавця Олександра Потебні, земля видатних вітчизняних медиків Івана Полетики, Олександра Скоромця, Івана Савченка- винахідника протискарлатинової сироватки та багатьох інших, чия невтомна і самовідданна діяльність знана не лише в Україні, але й далеко за її межами.

Роменський край - край давніх кобзарських традицій, батьківщина Євгена Адамцевича- автора відомого на весь світ «Запорізького маршу» , кобзаря Івана Запорожченка, народних артистів України,Івана Кавалерідзе, Степана Шкурата, Василя Яременка, Ірини Воликівської, корифея українського театру Ганни Затиркевич-Карпинської .

Духовному відродженню краю слугують культурно-освітні заклади Роменщини. Особливе місце належить Роменській районній бібліотеці, колектив, якої на чолі з директором Н.Е.Рибачок плідно і активно працює на благо своєї Роменщини і України.

Квітуча роменська земля завжди гостинна і привітна , вона варта особливої уваги істориків, краєзнавців, шанувальників прекрасного!

Краєзнавство є одним з провідних напрямків діяльності бібліотек Роменського району. Краєзнавча робота бібліотек регламентується Законом «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Положенням про краєзнавчу роботу бібліотек системи Міністерства культури і мистецтв України» (Наказ № 314 від 11.06.96 р.), Положенням про краєзнавчу роботу у Роменській районній бібліотеці.

Краєзнавство – джерело збагачення духовної культури всіх поколінь.

Сьогодні, в час духовного відродження України, значно підвищився інтерес користувачів до історичного минулого нашої держави. Значну роль в цьому відіграє бібліотечне краєзнавство, саме бібліотека формує особистість на ґрунті історії, культури, традицій власного народу, вивчає та виховує любов до рідного краю, інтересу до вітчизняної історії та літератури, почуття національної гідності та патріотизму.

Нема в людини місця дорожчого, ніж те, де вона народилась, землі, на якій зросла… Щоб по-справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру. У зв’язку з цим одним з пріоритетних напрямів збагачення духовної культури користувачів є краєзнавство. Саме краєзнавча робота посідає важливе місце в діяльності кожної бібліотеки з тим, щоб за допомогою краєзнавчих матеріалів сприяти вихованню національної свідомості, високої моральності.

Сільські бібліотеки відіграють значну роль у культурному розвитку держави , саме краєзнавча робота дозволяє зробити бібліотеку особливим центром територіальної громади, надати їй місцевого неповторного колориту та регіональної специфіки.

Бібліотеки проводять роботу задля збереження традицій рідного краю, формування та збереження фондів краєзнавчих видань. Краєзнавча робота стала пріоритетним напрямком діяльності бібліотек.

Бібліотечне краєзнавство – складова частина загального краєзнавства, особливості якого обумовлено специфікою бібліотечної справи. Його мета – виявити, зібрати і надати для використання всі матеріали, пов’язані за змістом з певною місцевістю, яка для її населення є рідним краєм; забезпечити бібліографічну інформацію за допомогою цікавих форм і методів популяризації краєзнавчої літератури; залучати молодь до активного пізнання рідної землі.

В краєзнавчій роботі бібліотечні працівники спираються на бібліографічні, довідкові, архівні джерела краєзнавства, активно використовують їх в роботі з читачами.

Зміст краєзнавчої роботи бібліотек визначається такими основними складовими частинами: формування краєзнавчого фонду, створення довідкового апарату, широка популяризація краєзнавчих видань , проведення масових заходів та наявність краєзнавчої специфіки в оформленні бібліотеки.

Краєзнавча робота бібліотек розпочинається з формування краєзнавчого фонду, тобто зібрання літератури про свій край та місцевих видань.

Зміст краєзнавчого фонду схожий зі змістовною структурою всього фонду бібліотек: історія, природа, сільське господарство, мистецтво, культура, художня література. Тобто краєзнавчий фонд бібліотек - це не лише художня література місцевих письменників, поетів, а вся література, документи, матеріали, що охоплюють всі аспекти життя району, міста, області.

Необхідною умовою успішного формування краєзнавчих фондів є:

- всебічне вивчення складу наявних краєзнавчих документів і визначення рівня та якості задоволення читацьких запитів;

- вироблення перспективної моделі розвитку краєзнавчих фондів, з тим, щоб оптимізувати ступінь їх відповідності читацьким потребам.

Використання краєзнавчого фонду має інтенсивний та різнобічний характер, адже він знаходить відображення в краєзнавчому довідково-бібліографічному апараті. Це:

- фонд виконаних довідок краєзнавчого характеру; ( на сьогодні їх 460)

- тематичні теки (папки), досьє, альбоми газетних вирізок; формуючи їх, бібліотекар враховує такі фактори, як: читацький попит на певні теми; наявність у фонді бібліотеки книг на певну тему; повнота відображення теми в інших джерелах, присутніх у фонді; ( так в районній бібліотеці теки під такими назвами « Коштовні імена на бархаті сторіч», «Мій край, моя історія жива», «Наша біль, наша память, наша гордість», «Шляхами Тарасової долі», « Петро Калнишевський останній кошовий – слава і гордість Роменщини»,

« Життя – крутосходи тернові» та інші.

- краєзнавча картотека з питань історії, культури, економіки, екології краю;

- фототеки – колекції фото, що ілюструють минуле та сучасне життя краю; вирізки фотоматеріалів, опублікованих у пресі – це не лише важливийфактографічний матеріал, а й можливість багато ілюструвати бібліотечні виставки. ( « Бібліотеки Роменського району на сторінках преси», « Миттєвості життя»,« З історії бібліотечної справи на Роменщині», « Бібліотеки Роменщини: знають, вміють, працюють», « Наші бібліотеки на сторінках районної газети»)

- фонд довідкових видань та бібліографічних посібників краєзнавчого змісту. (кожного року випускається 5-6 різноманітних краєзнавчих посібників . Випущені памятки « На поетичних вітрилах», « Літописець рідного краю», « Командир ескадрильї», « Поезія – це стан його душі високий», «І задзвеніли в серці звуки» .

Кожна нація має свої звичаї, що народжувалися впродовж багатьох століть і освячені віками. Краєзнавство - це безцінна скарбниця історичного досвіду багатьох поколінь, всього найкращого, що в сфері матеріальної і духовної культури витримало випробування часом. Воно є своєрідним містком, який поєднує покоління минулі з поколіннями сьогоднішніми й прийдешніми.В сільських бібліотеках району організовані краєзнавчі куточки, де вишуковуються нові, оригінальні форми популяризації краєзнавчої літератури, збирається фольклорно-етнографічний матеріал. Користувачі мають можливість ознайомитися із старовинними предметами побуту, вишиванками, одягом, унікальними роботами з бісеру, різьби по дереву, народними звичаями та обрядами, взяти в них участь, відкрити для себе унікальні лексичні багатства місцевої говірки. Старовинні традиції відроджуються шляхом проведення конкурсів на краще знання колядок, турнірів знавців народних прислів'їв „Золота криниця мудрості", вечорниць, уроків народознавства. Організовуються виставки декоративних робіт талановитих людей Роменщини у рамках свят, які проводяться на територіях сіл, районних: День Роменського району, обласних: фестиваль «Дивограй». З метою збереження національних традицій та обрядівпроводяться цикли заходів до народних свят: уроки духовності, різдвяні посиденьки ,народознавчі калейдоскопи, уроки народознавства, театралізовані дійства «Із духмяними млинцями, танцями та ще й піснями», «Вас Масляна в гості чекає» у Рогинській, Перекопівській, Перехрестівській, Смілівській сільських бібліотеках та інших.

Заходами, які об’єднують широкі верстви громади є свято села в яких бібліотечні працівники району також приймають активну участь. Доповненням таких свят є також виставки літератури, виставки творчих робіт користувачів бібліотеки та виставки народно-ужиткового мистецтва громади «Моє село цвіте у вишиванках», «Вернісаж творчих робіт» та інші.

Сьогодні перед користувачами гостро стоїть проблема орієнтації в інформаційному потоці. Саме тому на бібліотеки лягає завдання не просто збору і зберігання краєзнавчих документів, але й інформаційного забезпечення краєзнавства. Краєзнавча література відображена у каталогах та картотеках статей, що ведуться в бібліотеках. З 2011 року в Роменській районній бібліотеці створена електронна база «Краєзнавство Роменщини» по електронній демоверсії IRBIS , де систематично поповнюється електронна база новими картками з газети «Вісті Роменщини». Така діяльність є особливо важлива, адже для користувачів сільських бібліотек, тільки бібліотека є основним джерелом відомостей про рідний край, його історію та сьогодення.

Одним із цікавих напрямків краєзнавчої діяльності бібліотеки є пошукова робота. Зростає значення цієї роботи з вивчення історії краю, пам'яток, творіння майстрів-односельчан. Бібліотека залучає зацікавлених читачів до пошуку матеріалу, а потім оформляє альбоми, інфотеки . Інфотеки «Моє село, мій рідний край», « Видатні люди рідного краю», «Живильне джерело землі, де народився», «Села історія жива»,« Сумська земля України щасливая доля»,«Легенди і перекази рідного села», «Поетичні акварелі Сумщини», «Традиціями славні ми», доповнюють книжкові виставки: « Нова Сумщина – 2015», «Всі ми, Україно, твої діти», « Скарбниця талантів землі Сумської», «Край наш музичний, співучий», «Велична і свята ти, мати Україно», «Поклін тобі доземний, рідний краю», виставки-презентації «Оберіг із бабусиних рук», виставки-ікебани «Прекрасне з мого саду і від навколишньої природи», виставки-вернісаж «Розповідає старе фото"» (виставка старих світлин мешканців села).

В бібліотеках району ведуться календарі знаменних і пам’ятних дат Сумщини .

Помітне місце у своїй діяльності бібліотеки району відводять популяризації літературної спадщини , видатним людям рідного краю. За 2013 рік відбулося близько 60 краєзнавчих днів та 140 краєзнавчих годин :

«Ювіляри нашого краю», «Майстер красного письменства» « Як сонцем ткане полотно, розкинулось моє село» у Гришинській, Пустовійтівській, Хмелівській, Андріяшівській, Перехрестівській, Житнянській сільських бібліотеках.

До 80-річчя від дня народження А.Ю.Мокренка , співака, народного артиста України, нашого земляка, уродженця с.Терни Недригайлівського районувідбулися години мистецтва «Соловей тернівських садів» - у Перехрестівській сільській бібліотеці, «Життя освячене піснею» - у Плавинищенській сільській бібліотеці, «Орфей з Тернівських садів» у Смілівській сільській бібліотеці.

До 125 – річчя від дня народження А.С Макаренка проведені краєзнавчі години «Сівач прекрасного та мудрого»у Хмелівській сільській бібліотеці, «Поема його життя» у Герасимівській сільській бібліотеці.

До 100-річчя від дня народження Г.А.Нудьги , літературознавця, критика, фольклориста краєзнавчі хвилини, інформіни «Просвітитель рідного краю» в Артюхівській, Глинській сільській бібліотеці.

До 95-річчя від дня народження Ф.І.Сахна , краєзнавця, художника, книголюба проведені краєзнавчі години, вечори-знайомства « Літописець рідного краю» у Смілівській, Хмелівській бібліотеці.

До 110 – річчя від дня народження Бориса Гмирі, українського оперного співака краєзнавча година «Золотий голос України» у Миколаївській, Житнянській, Великобубнівській, Біловодській сільських бібліотеках. Інформаційне досьє «Оксамит його голосу» у Перекопівській сільській бібліотеці.

День краєзнавства «Рідний краю, до тебе я горнуся» в Андріяшівській сільській бібліотеці, «Моя найкраща в світі сторона» у Герасимівській сільській бібліотеці, день краєзнавства «Село моє, моя маленька Батьківщина» у Перекопівській сільській бібліотеці, краєзнавча година «Куди б мене дорога не вела, думки мої із рідною землею» у Великобубнівській , Ріпчанській сільських бібліотеках .

Успішно проходять в книгозбірнях творчі зустрічі з місцевими письменниками , поетами. В Роменській районній бібліотеці вже стало щорічною доброю традицією відзначати Всесвітній день поезії. В цьому році проведено літературно-музичне свято «Сім сонет для щастя» на яке зібралися поети, літератори Роменщини, люди творчого обдарування.

Всесвітній день поезії відзначили і у сільських бібліотеках району. Відбулися літературна кав’ярня «Поетичні барви України» у Перехрестівській сільській бібліотеці, години поезії «Брати слова перлини-рядки мережити з них» у Андріяшівській , «Кришталевий світ поезії» у Погожокриницькій, «Віч-на-віч з поезією» у Коржівській , година поетичних міркувань «Несе поет не вірші неповторні, а незгасиме серце на долоні» у Хмелівській сільській бібліотеці.

Особливе місце в краєзнавчій роботі бібліотек відводиться героїчним сторінкам історії нашого краю до Дня Перемоги, до 70-річчя визволення м. Суми від німецько-фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни , до Дня визволення села Смілого від німецько-фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни мітинг-реквієм «Безсмертний подвиг рідної землі» у Смілівській сільській бібліотеці. До Дня визволення Роменщини від німецько-фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни проведені уроки пам’яті, історичні години, уроки мужності, вечори-реквієми, години скорботи, літературно-музичні композиції, вечори пам’яті: «Сумщино моя, чи ти пам’ятаєш?», «Роменщина, моя, свята земля» ,« Великий подвиг ваш береже історія», « Є на алеї слави імена», «Уклін живим, загиблим слава» , « В атаки йшли не ради нагород….», «Серцем чуємо голос обелісків», «Як добре жити без війни», «Тільки той, хто пам’ятає минуле, вартий майбутнього» ,

« Нарешті знищена війна весняним громом Перемоги», «За тих, хто впав в бою за крок до Перемоги», «І розблакитнилось небо над світом», «В цей день святий схиліть чоло перед поколінням мужніх», «Вогні священні Перемоги, над нами квітнуть щовесни», «Ні за роки, ні за віки не розгубили мужності і слави» , «Рокам ніколи пам’яті не стерти» у Роменській районній бібліотеці, Хмелівській, Біловідській , Дібрівській ,Сулимівській ,Погожокриницькій , Андріяшівській, Ярошівській , Смілівській, Гаївській , Бобрицькій ,Перекопівській, Глинській сільських бібліотеках.

Осінь багата на різнобарвні фарби, тож і районна бібліотека проводить цієї осені різноманітні заходи і серед них захід краєзнавчого характеру осінній вернісаж «Осінні пензлі поетичного слова» ця зустріч з місцевими поетами та письменниками відбулася в теплій , душевній атмосфері.

У листопаді відбулися заходи до 65- річчя від дня народження Г. Л. Єлишевича, поета, гумориста.Літературні години, години сміху «З усмішкою і любов’ю», «Великий гуморист», «Невмирущий сміх земляка» у Погожокриницькій, Житнянській, Миколаївській, Глинській, Ріпчанській , Перекопівській, Дібрівській, Басівській Гудимівській сільських бібліотеках.

Значною подією стало засідання історичного клубу «Роменський літокрай» присвячене 70-річчю поета, прозаїка, члена Національної спілки журналістів України Андрія Івановича Кубаха « І барви, і слово – то голос душі...». На свято зібралися прихильники творчості і друзі А.І.Кубаха . З вітальними словами до ювіляра виступили в.о. начальника відділу культури райдержадміністрації С. В. Момот, директор районної бібліотеки Н.Е.Рибачок .Вітальні слова прозвучали з вуст депутата районної ради Н.Й.Карпенко, заслуженого вчителя України Т.А.Марченко, краєзнавців-дослідника Г.С. Стрельченка.

Слова привітання прозвучали від друзів – поетів М.М.Полуяна, Т.А.Марченко, В.І. Клейніха , Г.В.Діброви ; з жартівливим вітанням звернувся друг по журналістському цехові М.Г. Лаврик. Надія Йосипівна Карпенко – вірний друг, підтримка, розрада, для Андрія Івановича також привітала ювіляра. Свої віршовані–посвяти подарували А.І.Кубаху музипоетичного слова Н.А.Коряченко , Л.Г.Шемчук, З.Л.Солярик, Л.П.Матузок, О.К.Тарасенко. Від вдячних читачів-поціновувачів Л.М.Ключник, та подружжя Стрельченків, А.І.Кубах одержав приємні подарунки - сюрпризи. Вітання козацькому полковнику Андрію Кубаху подарував старійшина українського козацтва генерал-осавул, отаман роменських козаківГ.Ф.Завгородній він вручив від імені козаків медаль ІІ ступеня. Окрасою заходу стали пісні на слова А.І.Кубаха у виконанні співаків В.Г.Мелешка , М.Ю.Богданова та Л.В.Усової у супроводі композитора та музиканта В.Г.Манька .

В Роменській районній бібліотеці відбувся ювілейний вернісаж « Його доля – мистецтво » присвячений 75-річчю з дня народження народного художника-краянина Миколи Андрійовича Троценка

На свято зібралися прихильники та друзі творчості М.А.Троценка. Директор районної бібліотеки Н.Е.Рибачок від відділу культури районної державної адміністрації привітала ювіляра. Вітальні слова прозвучали з вуст депутата районної ради Н.Й.Карпенко, краєзнавця-дослідника Григорія Стрельченка, заслуженого вчителя України Т.А.Марченко, яка склала і подарувала багато чарівних віршів-сюрпризів, літописних клейнодів; від вдячних вихованців - студійців - Світлани Рогової, художників Роменщини - Надії Полуян-Внукової. Свої віршовані вітання-посвяти подарували Андрій Кубах, Людмила Грицай, Михайло Полуян, Віктор Клейніх, Ніна Коряченко, Олександр Бариш-Тищенко.

Тематика картин автора різноманітна, але найбільше присвячена мальовничим краєвидам рідного села Перекопівки та його працьовитим людям. Присутні мали змогу помилуватися гармонійним світом митця у його чарівних картинах, яка була представлена в бібліотеці, та це лише краплина з його художнього доробку.

Захід переплітався мелодією музичних інструментальних творів у виконанні учасників художньої самодіяльності Пустовійтівського будинку культури Анатолія Рішняка, Анатолія Бика. Пісенним переливом вітали ювіляра вчителі Пустовійтівської ЗОШ Ольга Щербань, Ніна Борженкова , на чолі яких учні Пустовійтівської ЗОШ завжди гостинно відвідували галерею художника. З великим задоволенням чекаємо на нові картини народного художника- краянина, адже він завжди у творчому пошуку, постійно втілює в життя свої задуми і впевнено крокує по життю.

В сільських бібліотеках діють клуби за інтересами краєзнавчої тематики, які згуртовують активних, талановитих людей, які шанують українські традиції, поважають українську мову, люблять український народ, і свій рідний край: в Плавинищанській – «Сонячне коло», в Перекопівській «Журавлик», в Рогинській «Калинова сопілка» - для користувачів дітей. В Бобрицькій- «Сонячна світлиця», в Калинівській - «Надвечір’я», в Рогинській – «Золотий гомін», в Смілівській -«Конвалія», в Хмелівській- «Журавка», в Дібрівській – «Сім’я». Різноманітно і насичено проходять їх засідання .

Через книгу у читачів формуються любов і повага до минулого рідної землі, усвідомлення своєї причетності до збереження й примноження народних скарбів. Це допомагає бібліотекам виховувати у користувачів любов до своєї «малої батьківщини», почуття гордості за її славне минуле, відчуття себе господарем, який дбає про рідний край, зберігає культурні традиції, літературну спадщину та передає їх у спадок прийдешнім поколінням.

Кiлькiсть переглядiв: 1623

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.